Останні півроку були бурхливими для української освіти. Нова влада заявила про новий курс: якнайдалі від Європи, ближче до Росії, що позначилося й на освітній галузі. Новину про підпорядкування Національного університету «Києво-Могилянська академія» Міністерству освіти і науки громадськість сприйняла як наступ на незалежність університетів. Тиждень розпитав Сергія Квіта про те, що відбувається нині в українській вищій школі.
У. Т.: Нещодавно НаУКМА вивели з прямого підпорядкування Кабінету Міністрів та підпорядкували Міністерству освіти і науки. З чим, на вашу думку, пов’язаний цей крок і як він вплинув на діяльність університету?
– Підпорядкування Міністерству освіти і науки насправді відбулося у 2002 році. До того університет підпорядковувався безпосередньо уряду і мав окремий рядок у бюджеті. Це був час становлення НаУКМА. А з 2002-го ми були вже в підпорядкуванні МОН, і це означає, що весь цей час виконували всі накази і розпорядження, які звідти надходили. І в цьому немає нічого поганого. Я вважаю, що всі вищі навчальні заклади повинні бути підпорядковані Міністерству освіти, мати єдині стандарти якості та перебувати в одному освітньому процесі. Відомчі виші – це анахронізм, від якого потрібно відмовлятися. У 2002 році процес перепідпорядкування НаУКМА формально не був доведений до кінця, але нове розпорядження, про яке ви запитуєте, поставило в ньому крапку. Протягом місяця ми подаватимемо до міністерства свій статут на перезатвердження. Подивимося, як там поставляться до наших свобод, тому що Могилянка і надалі планує залишатися експериментальним майданчиком української освіти.
У. Т.: На жаль, у нової влади досить специфічне ставлення до реформ. Наприклад, за офіційними заявами представників уряду, Болонський процес Україні не потрібен…
– І водночас із Болонського процесу ми поки що офіційно не виходимо. Парадокс полягає в тому, що держава не просто нічого не робить для впровадження Болонської системи. Наприклад, у межах приєднання до Болонського процесу 2010 року замість аспірантури й докторантури в Україні мають бути запроваджені PhD-програми. Це зовсім інша система підготовки кадрів вищої кваліфікації, що фактично означає інтеграцію науки та освіти. Але докторська школа відкрилася тільки у НаУКМА. Зараз у нас працюють п’ять PhD-програм, наступного навчального року плануємо відкрити ще три, і тоді їх буде вісім на всю Україну. Це лише один із прикладів невиконання державою взятих на себе зобов’язань. В Україні ніхто не знає, що таке Болонська система, її жартома називають оболонською. Вона в нас зводиться до розгляду низки формальних вимог – як оформлювати рейтингові бали, додатки до дипломів, вирішувати, скільки годин має бути у кредиті тощо, насправді це не має жодного стосунку до Болонського процесу.
У. Т.: Ви думаєте, що Україні варто відмовитися від приєднання до Болонського процесу навіть на словах?
–Ні. Дуже погано, якщо це станеться. Офіційна риторика нагадує коридор, вона визначає напрямок, яким ми якщо не рухаємося, то принаймні маємо рухатися. Давні греки, до речі, не бачили жодної різниці між теорією та практикою. Будь-яка практика починається з теорії, а справжня теорія – це частина практики. Все, що ми проговорюємо, насправді вже починає втілюватися, риторика визначає спосіб діяльності. Тому вона важлива.
Болонський процес – це не просто євроінтеграція, це спосіб інтеграції у західне і глобальне співтовариство. Насправді жодних кордонів в освіті, економіці, науці немає давно. Це ілюзія і самообман, якщо ми говоримо про якусь окрему українську систему освіти. Вона може існувати тоді, коли буде інтегрована в глобальну систему і стане конкурентоспроможною. Зміст Болонського процесу становлять ідеї взаєморозуміння в питаннях, чого і як ми навчаємо, інтеграції, погодження і піднесення стандартів якості науки та освіти, узгодження різноманітних організаційних дій у межах Єдиного європейського простору вищої освіти. На сьогодні ми в Україні послуговуємося лише уламком радянської системи. Відмовляючись від глобальної інтеграції, ми фактично починаємо зближуватися з Росією, тобто замість сучасних стандартів звертаємо увагу на такі, які слід рішуче відкинути.
У. Т.: Як ви ставитеся до інтеграції українського та російського освітнього простору?
– Це просто злочин. Тому що російська система освіти відстала й жахливо корумпована. Наша корупція не може йти в жодне порівняння з російською версією. Вся російська державна традиція існує на засадах корупції. Такі російські стандарти, як відсутність демократичних свобод, передусім свободи слова, бюрократичний капіталізм, авторитаризм, реанімація сталінізму і великодержавного шовінізму, нам не підходять. До речі, для Росії в авторитарному контролі економіки, науки та університетського життя можна знайти елементи ефективності, неприйнятні для Україні. Тому що вони засновані на схожості російської системи з радянською. СРСР був агресивною державою, яка чітко знала, що їй треба: танки, ракети, пропаганда. Будь-яка тоталітарна система вміє концентрувати зусилля на стратегічних напрямах. Це вмів СРСР, це намагається робити Росія. Українська перспектива ринкова. І якщо ми хочемо говорити про цивілізований ринок, то маємо забути про корупцію та централізацію. Ринок усе в нас розставить на свої місця.
У. Т.: А чому досі не розставив? Можливо, ринковій Україні теж не завадило б визначити стратегічні напрями?
– Для цього теж потрібно щось зробити. Не слід забувати, що університети держава також може розглядати як загрозу. Університет – це трибуна для висловлювання незалежної експертної думки. Якщо університетський професор у США висловлює свої погляди з питань політики, економіки тощо, роблячи це всупереч позиції уряду, він захищений своїм університетом. Є багато справ, для розвитку яких держава мала б запитувати думку фахівців. Якби в Україні були сильні автономні університети, які цілковито давали б собі раду і були незалежними від влади, то експерти могли б спокійно коментувати те, що відбувається, наприклад, в економіці, суспільстві чи у сфері державного управління. А також давати кваліфіковані поради, що і як потрібно змінити.
У. Т.: Чому сьогодні неможлива автономія ВНЗ?
– В Україні діють такі закони, за яких університетська автономія (фінансова, організаційна, академічна) неможлива. Але вона є головною умовою для створення якісних, конкурентоспроможних університетів. Тому, як на мене, автономію можна запроваджувати трьома шляхами. Перший – через експеримент, із чіткими визначеними критеріями успіху такого проекту, часом його проведення та колом учасників. Потім оцінюється досвід і впроваджуються зміни у законодавстві. Другий – через підписання університетами, які в цьому зацікавлені, з МОН спеціальної угоди про автономію, що визначатиме стандарти, права і обов’язки нового статусу. Головне тут – цілковита прозорість: будь-які звіти, накази, результати різноманітних дискусій та голосувань – усі документи мають бути у відкритому доступі на сайті. Третій шлях пов’язаний з успішними пілотними проектами, такими як Києво-Могилянська академія.
Насправді, якщо бути відвертим, сьогодні автономія не потрібна більшості наших університетів, тому що вона тягне за собою занадто велику відповідальність. Також автономія не потрібна системі державного управління, бо потребує надто великої кількості змін. Запровадити автономію можна досить швидко, було б бажання. Оскільки вона є шляхом до якісних університетів, то є також панацеєю для подолання корупції. Тому що якісний університет не зацікавлений у корупції. Для участі у глобальній конкуренції він прагнутиме найбільшої якості наукових досліджень, навчального процесу, боротиметься за найкращих студентів і викладачів. За таких умов корупція зникає миттєво, як дим. Увечері вона ще є, а вранці про неї забули назавжди. З об’єктивних причин Україна не має якісних університетів, але їх потрібно створити. Держава повинна поставити це собі за мету. Адже сьогодні рівень держави визначається тим, чи здатна вона виробляти якісно нове знання, що є основною для створення суспільства знань. [2097]