Уперше від середини 1970-х років, коли Іспанія повернулася до демократії, після виборів недільного вечора 20 грудня її громадяни лягали спати, не знаючи, хто буде наступним прем’єр-міністром. Чотири роки тому консервативна Народна партія (НП) здобула величезну владу на національному, регіональному та місцевому рівнях, бо електорат звинувачував правлячих доти соціал-демократів у спричиненні економічної кризи й шаленого зростання безробіття, а також в урізанні держвидатків. За останні чотири роки (правління НП під проводом Маріано Рахоя) невдоволення зросло з огляду на нові обмеження у фінансуванні освіти й медицини, корупційні скандали, порушення передвиборних обіцянок та неспроможність провести інституційні реформи. Це створило ґрунт для появи за останні півтора року двох нових партій: «Подемос» («Можемо»), що виступає проти суворої економії, та ліберальної «Сьюдаданос» («Громадяни»).
Вони кинули виклик традиційній двопартійній системі. Результат виборів відображає «підвішеність» парламенту, зумовлену змінами в політичному ландшафті Іспанії. Дві традиційні основні партії (НП і ІСРП) здобули понад 80% у 2008 році, більш ніж 70% — у 2011-му й лишень 50% — у 2015-му. Відтак Іспанія тримається в загальноєвропейському тренді політичної фрагментації. На відміну від Північної Європи, тут шок для партійної системи йде не від крайньо правого крила, а від лівого — низових об’єднань, які стають виразниками незадоволення так званих indignados і загального суспільного розчарування мейнстримними партіями. Однак це невдоволення не вилилося у ксенофобські чи єврофобські рухи, хоча у програмі «Подемос» є елементи популізму і обстоювання суверенітету стосовно європейських питань (певні схожості із грецькою СІРІЗА).
Читайте також: Занепад біпартизму
Новий політичний ландшафт Іспанії не можна описувати традиційним поділом на лівих-правих, бо тут відіграють роль ще й інші чинники. Наприклад, територіальний (протиставлення НП і соціалістів та «Сьюдаданос» і «Подемос», а також їхніх регіональних союзників із Каталонії та інших частин держави, які тепер теж присутні в парламенті), відновлення демократичної системи й навіть фактор поколінь. Останній у чомусь об’єднує ліберальну «Сьюдаданос» і ліву «Подемос», між якими в іншому вкрай мало спільного, як «нову політику», підтримувану багатьма молодими виборцями, на противагу «старій», що асоціюється з мейнстримними партіями та інституційною атрофією. В цьому ситуація дещо схожа на українську — коли нове покоління вимагає більш повноцінної демократії. Так само й молода генерація іспанців прагне поглиблення демократичних устоїв, вибудуваних попередніми.
Іспанія входить у незвідані води, адже вона, мабуть, єдина країна в ЄС, що не має досвіду коаліційних урядів на національному рівні. Сьогодні в королівстві не видно варіанта життєздатної коаліції (з консервативною НП, або лівої — соціалістів і «Подемос»), яка здобула б достатньо голосів у Конгресі депутатів на підтримку свого прем’єра. У кожної політсили свої червоні лінії і тактичні інтереси, що наразі переважають можливі варіанти. Як приклад, соціалісти не погодяться на самовизначення Каталонії, а це червона лінія для «Подемос». Сценарій широкої коаліції німецького типу з НП та соціалістів наразі виключається, бо тоді «Подемос» чітко закріпиться в ролі основної лівої сили, а відтак може остаточно вибити соціалістів із тандему основних партій. Відтак необхідні будуть численні поступки; деякі червоні лінії доведеться розмити. Інакше знадобляться нові вибори, а це, схоже, не в інтересах більшості партій.
Читайте також: Чи вдасться Іспанії та Каталонії втриматися разом?
Відтак на європейський курс Іспанії, дотепер стабільний, чекають непрості часи, особливо у плані економічних моментів, передбачених членством у єврозоні (нестабільність уже струснула ринки і ставить під питання стійке економічне зростання Іспанії). Але це не обов’язково загроза: більшість основних партій країни дуже проєвропейські й підтримують дальшу євроінтеграцію. Хай там як, а реалізація запиту на економічні, демократичні та інституційні реформи в багатопартійній парламентській системі — це питання часу. Тепер можна забути про неприкриту боротьбу за владу в стилі «Гри престолів». Натомість пора насолоджуватися більш вишуканим варіантом, як у серіалі «Уряд», де данський прем’єр Бірґітте Нюборґ намагається не допустити розвалу свого коаліційного уряду. Ми на шляху до нової політичної «норми», яка зумовить зміни в іспанській політичній культурі паралельно із трансформаціями суспільства. Парламент однозначно повернеться в центр публічного життя. Це буде не швидко й не просто, але невідворотно. У цьому Іспанія не відрізняється від інших країн.