Коли починається розмова про загрозу ультраправих рухів, у відповідь чуємо про небезпечних ультралівих тощо. Тим паче ультраправі нині — це ті, хто впевнено позиціонує себе як захисник усього традиційного, як-от релігійна чи навіть сексуальна орієнтація. І, звісно, ми очікувано маємо від ультраправих якісь рухи проти національних меншин (тих самих ромів). Час від часу фіксуються й інші акції, скеровані на захист «своїх», адже «пам’ятай, чужинець, тут господар українець». Антимігрантський дискурс у нас, утім, дещо інший, ніж у європейських правих, оскільки причина тут банальна: таких потоків міграції, як за минулі три-чотири роки в Австрії, Німеччині чи Італії, наша країна поки що не зазнала. Хоча «роздмухати» цю тему можна вмить: пригадаймо галас довкола притулку для біженців у Яготині.
Іслам, що теж не дивно, сьогодні став чи не головним об’єктом критики з боку ультраправих. Самі праві («Національний фронт» Ле Пен у Франції, «Північна ліга» в Італії, «Альтернатива для Німеччини» в Німеччині тощо), особливо посівши місця в парламенті, уточнюють, що вони радше проти «радикалів», а не «мусульман» як таких. Проте відверто ісламофобську риторику приховувати все важче, і за останні 20–30 років рівень ксенофобії в ставленні до мусульман уже наближається до показників 2001-го (після терактів 11 вересня). Ситуацію підігріває не лише міграційна криза, а ще й, звісно, теракти «ІДІЛ» та дедалі напруженіша ситуація на Близькому Сході. Різні «антихіджабні» закони, заборона на будівництво мінаретів, висилка імамів, ускладнення реєстрації нових релігійних об’єднань, поліцейський контроль — усі ці заходи накладають дедалі більше законодавчих обмежень на мусульманські спільноти, що, втім, аж ніяк не заперечує всіх інших благ і свобод, якими користуються мусульмани в ЄС. І ця ситуація порушує дуже цікаве питання: а невже той збірний образ мусульманина, який так люблять зображувати ультраправі, можна застосувати до всіх послідовників ісламу? Йдеться не про те, радикали мусульмани чи ні, а про те, чи повинен обов’язково мусульманин бути вільним від європейської ідентичності, мати симпатії до лівих, вимагати для себе соціальних виплат і тільки й чекати, як віддати нову батьківщину на поталу мігрантам?
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Питання культурної ідентифікації
Насправді кожен, хто знайомий із європейськими ісламськими громадами, побачить ситуацію цілком в іншому світлі. У багатьох «мусульманських народів Європи», як-от боснійці, литовські чи кримські татари, етнічна самоідентифікація часто стоїть набагато вище за релігійну. Так, вони теж мислять себе частиною глобальної умми, але своя мова, традиції, ментальність і навіть політична культура для більшості з них значно важливіші, ніж безапеляційні повчання якихось релігійних авторитетів із Близького Сходу. Понад те, в ісламі вже тривалий час формується свій правий радикалізм, який ґрунтується не просто на національних традиціях, а конкретно на позиціонуванні себе як мусульман певної групи, що мають виключне право на власну культурну репрезентацію. Просто-таки хрестоматійний приклад — «Нація ісламу», заснована 1930-го в США. За 88 років цей рух пройшов значну еволюцію й спирається на афроцентризм, тобто ідею первинності «чорної раси», пошук свідчень про те, що біблійні та коранічні пророки були африканцями тощо. Фактично це спроба поновити «права темношкірих» у США, де й досі відчутна травма колишнього рабства. За межами Сполучених Штатів «Нація ісламу» віднаходила послідовників у Ямайці, Канаді та інших країнах, але особливого успіху тут не мала. Її ідеї були суголосні з так званою афроцентричною герменевтикою в протестантизмі. Власне, такого роду афроамериканські рухи мають специфічно американський контекст і поза межами специфічних расових трендів у США позбавлені значного впливу. На сьогодні послідовниками «чорного расового ісламу» в різних інтерпретаціях є понад 50 тис. осіб.
Набагато цікавішими для нашого контексту є рухи так званих білих мусульман, які за своїми ідеологічними трендами дуже близькі до правих консерваторів і часто себе з ними асоціюють. Узагалі асоціативний ряд деяких ісламістських рухів досить подібний до ідеалів правих: тут і оспівування «традиції», і певні вимоги соціального імперативу, і критика лібералізму (поряд із соціалізмом та комунізмом), а часто ще й ідеали патріархальних цінностей. Не слід забувати, наприклад, про те, що чимало мусульманських рухів часів Другої світової війни мали колабораціоністський характер (співпрацювали з нацистами). І то було характерно як для Балкан, так і для Кавказу та навіть Близького Сходу.
Звісно, це радше той випадок, коли спроба поновити власну суверенність вимагала пошуку «ворога свого ворога» (дивізія СС «Ханджар» у Хорватії та ін.), але вже в 1943–1944 роках мусульманським діячам тих часів було зрозуміло, що війна стала просто кривавим горнилом для боротьби за чужі інтереси, а не власне відродження. А на арабських теренах (які вже тоді стали на шлях антиколоніальної боротьби) у той час розквітав арабський націоналізм, який, утім, спирався переважно на соціалістичну платформу. Навіть спроба побудови «Об’єднаної арабської республіки» (Єгипет і Сирія в 1958–1961-му) чи «Федерації арабських республік» (Єгипет, Лівія і Сирія в 1972–1977-му), які бачилися великим націоналістичним проектом, були не чим іншим, як малоефективною політичною грою арабських вождів-соціалістів. І саме тому арабський націоналізм поліг одночасно із соціалізмом, поступившись ворожому до обох рухів транснаціональному ісламізму (як демократичному, так і радикальному). Після Арабської весни, наслідком якої стали фактичний розпад Лівії, Ємену й Сирії та військова диктатура в Єгипті, деякі дослідники заговорили й про «арабських правих», наприклад Консервативну партію (Хізб аль-Мухафізін у Єгипті). Утім, це радше правоцентристи, ніж ультраправі, та й їхня вага навіть на єгипетський політичній арені близька до нуля. Швидше «правою» видається риторика президента Єгипту Абдель Фаттага ас-Сісі, який формує навколо себе культ «батька нації». Елементи «праворадикалізму» в його сучасному розумінні можна легко знайти й в інших лідерів ісламського світу, починаючи від Алі Хаменеї в Ірані й закінчуючи Реджепом Ердоганом у Туреччині (Партія справедливості та розвитку є класичним зразком політичного консерватизму).
Читайте також: Cкромна чарівність консерватизму
Асабійя, тарікат та «ісламобандерівці»
Сучасні європейські мусульмани правого спрямування мали не так політичну, як ідеологічну генезу. У 1960-х і 1970-х роках, коли на тлі міграції мусульман до Європи збільшилася й кількість етнічних європейців, що прийняли іслам, постали деякі нові мусульманські рухи, близькі до ультраконсерватизму. Найпомітнішим серед них був «Джамаат Мурабітун», створений шотландцем Яном Далласом (Абдулькадир ас-Суфі, нар. 1930 року). Спираючись на малікітську правову школу в ісламі й традиційний ісламський містицизм із його ідеєю братерства (тарікат), Абдулькадир ас-Суфі особливу увагу звертав на «нових мусульман», вбачаючи майбутнє ісламу саме в новонавернених європейцях.
Чимало дослідників називає вчення Абдулькадира ас-Суфі «ісламським хайдегеріанством» (помітною серед його праць є, наприклад, «Новий ваґнеріанець», 1990, присвячений філософському аналізу творів Ваґнера). Послідовники руху «Мурабітун» вбачають свій ідеал у новому культурному прочитанні ісламу, близькому до «золотого століття» Андалусії й західноарабського Магрибу. Абдулькадир ас-Суфі проголошує ці регіони цивілізаційним потенціалом для ісламської умми майбутнього, яка не копіюватиме арабський світ (що дійшов до межі), а відродить іслам у новому образі, в абсолютно інших цивілізаційних рисах. Тут бачимо впливи класичного традиціоналізму Рене Ґенона, Юліуса Еволи, Фрітьофа Шуона та інших європейських діячів, тоді як традицією в цьому випадку виступає шаріат зі специфічними «місцевими» інтерпретаціями. Цікаво, що і Ґенон (1886–1951), і Шуон (1907–1998) декларувати себе мусульманами й належали саме до суфійської традиції з її містицизмом, традиціоналізмом та символізмом. Це теж аж ніяк не випадковість, оскільки суфізм і донині асоціюється з широким залученням до ісламської релігійності локальних традицій, на відміну від, скажімо, глобально денаціоналізованого салафізму (попри консервативний «арабізм» в основі) чи інших сучасних груп.
Мусульмани «не східних» національностей у Європі, які апріорі є носіями європейської ідентичності, не завжди готові від неї відмовлятися, «розчинившись» поміж турків, пакистанців чи арабів, перейнявши їхню традицію як «справді мусульманську» та відмовившись від своїх «неправильних звичаїв», що часто робиться під приводом «істинного переходу в іслам». Насправді під виглядом ісламу тут маскується пласт «чужого» націоналізму й традиціоналізму. Нормально сприймається, наприклад, релігійна організація мусульман якоїсь національності (арабська, татарська, турецька чи ще якась), але важко собі уявити «духовне управління» чи «культурний центр» мусульман-українців, німців, французів чи інших «не східних» національностей. Власне, на цій підставі чимало європейських мусульман переосмислює свою релігійність у консервативнішому руслі: чому не можна створити альтернативу, яка буде не проти чиєїсь ідентичності, а лише зберігатиме свою?
Так, один із активних діячів згаданого руху «Мурабітун» шейх Ахмад Адані (Енріко Хонорат) розглядає європейські культури як «нові племена» для мусульман Європи, власне, ту ідентичність, якої їм необхідно триматися з метою збереження власного «групового духу». Цей груповий дух («асабійя»), або кровна спорідненість, свого часу фігурував у працях видатного арабського мислителя середньовіччя Ібн Хальдуна (1332–1406), якого часто називають батьком арабської соціології. Отже, тут бачимо певний «голос крові», якому має слідувати (в уявленні мусульман-традиціоналістів) новонавернений європеєць.
Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Фактично гасло «Мурабітун» — це «іслам для європейців», іслам із європейським обличчями, тобто європейський націоналізм мусульманського віросповідання. Із руху «Мурабітун», наприклад, вийшов Європейський мусульманський союз, основні провідники якого фактично тримаються ідей поміркованого консерватизму. Навколо цих поглядів гуртуються мусульмани, які визнають лідерство Заходу й вбачають його майбутнє не в ліберальному капіталізмі та мультикультурності, а саме в пропаганді консервативних «традиційних» цінностей. Цікаво, що ці ідеї суголосні з думками деяких мусульманських апологетів ХХ століття. Турецький богослов Саїд Нурсі (1878–1960) у «Дамаський проповіді» (1914) заявляв про те, що «Європа вагітна ісламом і ось-ось його народить», а відомий марокканський релігійний діяч Абдессалям Яссін (1928–2012) писав, що в разі втрати ісламу народами Сходу «Бог замінить нас європейцями», які будуть «ближчі до істини». Схожих поглядів тримається й відомий сирійський богослов сучасності Мухаммад аль-Якубі (нар. 1963 року), відомий своїми симпатіями до «проєвропейського ісламу». Інший сучасний представник європейського консерватизму й ісламу водночас російський емігрант Харун Сідоров (учень Абдулькадира ас-Суфі) висловлював цю думку так: «Білі мусульмани — ті, хто, по-перше, корінний у Європі, по-друге, має частку на своїх землях, які є природними центрами ісламу. З цієї причини необхідність керівництва білих мусульман серед мусульман у Європі є так само природною, як і лідерство курайшитів (плем’я, до якого належав Мухаммад. — Авт.) серед арабів було природним». Фактично в цих тезах ідея переформатування ісламських громад у ЄС, бачення їхнього розвитку через лідерство місцевих, а не відтворення «чужих» для Європи традицій.
На створеному Харуном та його оточенням сайті «Іслам для європейців» регулярно розміщуються інтерв’ю з новонаверненими мусульманами. Що особливо цікаво, недавно з’явилася розмова з Артуром Ваґнером, колишнім членом «Альтернативи для Німеччини» (АдН), який у січні цього року оголосив про своє прийняття ісламу. Ваґнер підкреслює, що між «європейськими» та «мусульманськими» консерваторами чимало спільного й що необхідно не так виступати проти мігрантів, як захищати власну «німецьку ідентичність» (Germannes). Цікаво, що, як і в багатьох європейських традиціоналістів, у колишнього діяча АдН присутній «імперський сентимент»: «Іслам не був ворогом старої Німеччини за часів Кайзера». Інші представники «європейського ісламу» (Абуль Хакім Мурад, Абу Бакр Ріґер та ін.), навіть тримаючись поміркованіших поглядів стосовно расових та міграційних питань, загалом демонструють типовий приклад європейського консерватизму. Інколи, читаючи їхні праці, наче потрапляєш у романтизм ХVIII чи XIX століття, з’являється відчуття якогось «імперського духу», колоніальних політик і власне інших консервативних асоціацій.
Читайте також: Іслам у Західній Україні: традиційна релігія?
Згадана НОРМ Харуна (Вадіма) Сідорова («Національна асоціація російських мусульман»), створена 2004-го в РФ, стала ідеологічним центром для багатьох новонавернених на пострадянському терені. Згуртувавши довкола себе десятки активних діячів, НОРМ активно діяла до 2011–2012 років, коли в Росії остаточно зачистили ісламський простір від будь-яких мусульманських організацій, що не відповідали «офіційній» моделі ісламу. Більшість лідерів покинули країну. Цікаво, що НОРМ стала першою і чи не єдиною організацією російських мусульман, яка активно критикувала анексію Криму та участь РФ у війні на Донбасі, підтримуючи проукраїнський погляд на ситуацію. Були й проекти створення подібного проекту в Україні, але через розрізненість мусульманських організацій та відносно невелику роль нових мусульман у житті української ісламської громади ці задуми не мали суттєвої реалізації. Чимало мусульман (особливо салафітів) сприймає «слов’янський іслам» як начебто «заборонений ісламом» націоналізм, навіть попри те, що часто толерують етнічну солідарність «східних» народів.
Утім, процес «натуралізації» ісламської громади триває. І поряд із процесами інтеграції неодмінно з’являється тенденція до ідеологічної інтеграції, а саме тіснішого включення мусульманських ідентичностей у націоналістичні дискурси. Уже сьогодні ми бачимо, як за роки військово-політичної кризи змінилася ісламська громада в Україні, чуємо дедалі більше консервативної проукраїнської риторики з боку мусульманських діячів (передусім ДУМУ «Умма» на чолі з шейхом Саїдом Ісмагіловим, яке проросійські медіа вже називають «ісламобандерівським»). Схожа ситуація спостерігається і в інших країнах Сходу та Півдня Європи, передусім на Балканах. У далекій перспективі йдеться не лише про переформатування ісламу на нових теренах, а й певною мірою про спробу знайти інший шлях, альтернативний крайнощам антизахідного ісламізму та прозахідного секуляризму.