1.
Спочатку я побачила в небі іскру. А потім влучання. Дрон загорівся і впав, на моїх очах. Не так і далеко, хоч звук був наче негучний. Такий самий сірий російський дрон, знайомий із новин та повідомлень про ракетну небезпеку. Іскра в синьому небі, наче з мого сну, я часто бачу сни про обстріли. Дежавю. Я захотіла зняти все, але руки не слухались і камера на телефоні не спрацювала.
Зосталася чорна хмаринка в небі і ляк у мені. І от я вже за металевими дверима чужого підʼїзду. Чоловік у шортах радить не ховатись у парадному, небезпечно якщо будинок складеться. Та чого він має скластися, від тієї іскри, думаю я, але.
Надворі літня ідилія — пташки співають, спека важкого дня нарешті спадає. Старші жінки на лавочках пʼють пиво і обговорюють роботу ППО, яка просто зараз і відбувається.
Мені стає не по собі і я прямую до метро. Вперше чую, як на Оболоні пахне річкою. Тепла річкова вода, віє літом і дитинством.
Але я — не купатися. Я — в укриття.
Тепер сиджу у чорній вечірній сукні з тонкими бретелями в поламаному рибальському кріслі на платформі метро. Тривога триває. Пахне чиїмись котлетами. Гавкають пси. Повз мене йде милий терʼєр, подалі — золотий ретривер. Родини на кариматах.
За два дні в мене день народження і я хотіла писати в блокнот підсумки року. Додалося ще й це враження. Здавалося, що то забавка, красиво ж горіло. Якесь відчуття божевільної казки навколо.
А дрони летіли, людей прибувало.
Молода пара вже надуває комфортний добротний матрац. Інша — тримає кота. Він з такою любовʼю обіймає її, і так ніжно гладить рудого переляканого, щоб заспокоїти. Тут затишно й добре, я майже сплю у тому розладнаному складаному рибальському кріслі. Де б ще в такі сильця впіймали русалку. Тільки плечі мої огортає холодом — тонкі бретелі, little black dress, надто легко вбрана.
Я хочу додому і келих вина.
Я хочу спати (не в кріслі, яке мені дісталося тому, що інших пасажирів могло не витримати через продерту посередині діру).
Я йду з метро і купую останній букет дзвоників, що лишається в останньої продавчині. Він на мене чекав. По нічній Оболоні бігають їжаки. У небі над Україною збивають дрони.
2.
Але вдома все тільки починалося.
Я лягаю спати одразу в сукні. Чорний атлас приємно огортає тіло, корсет на шнурівках тримає мене в обіймах — не тісно, а так, як треба. Постіль з болгарськими трояндами, білі пухнасті подушки з Юску — повне хюґґе, вогники гірлянди на всю стіну. Я одразу стелю собі ще у ванній. Обережно виношу дзеркало, щоб не ризикувати його друзками, наливаю келих вина, сил на яке вже насправді нема, і поринаю в сон. Крізь сон розраховую силу ударної хвилі та чи зачепить вона мої ноги, які опинилися за межами ванної вже в коридорі. Відчиняю паралельні двері до вбиральні, щоб захистити їх від ймовірних друзків скла. Поринаю в сон.
Цієї липневої ночі 550 російських дронів та ракет летить на мою країну. На моніторах — орда, пише мені чоловік. Говорю з братом і татом по телефону ще в метро.
Мені подобається спати у сукні, нагадує добрі часи, коли після найкращих фестивалів засинаєш так у потязі. Тільки «фестиваль» цього разу — не найкращий.
Однієї ночі я прокинулася в Києві від обстрілу й дістала напад dressing panic. Мені хотілося бігти й ховатися, та не могла нічого одягнути. Все мені не пасувало, все було не так. Дивна реакція, коли йдеться про безпеку життя. Але так спрацювала моя психіка, у ланцюжку реакції на стрес «Бий-Біжи або Завмри» це було саме «Завмри». Тому зараз я зібрала речі заздалегідь — поклала светрик та найцінніше: планшет із паспортом у новеньку сумку з Тарасом Шевченком, намальованим учнями харківської художньої студії Aza Nizi Maza. Хрущі над вишнями гудуть — танцюють життєрадісні літери біля портрета Тараса Григоровича. Над Києвом гуділи дрони.
Як минає ця ніч? Блискавично. Літаю мов блискавка, між ліжком і подушками у ванній. Слухаю всім тілом кулеметні черги. Коли далеко — не боюся, але прокидаюся. Тричі робота ППО була такої сили, що зривалися сигналізації з машин на районі. Я зривалася з ліжка до ванної. Місто трусило. Ніч тремтіла. Відбувався великий бій у небі, між добром і злом. Нас захищали. Небо було з вогню. Наше небо має надто багато свободи й любові. Його хочуть затруїти смертю.
А уві сні — поцілунки. Один зі снів був надто вже приємний. Так, еротичний. А що вам сниться у ночі під обстрілами? Можливо, це також реакція на смерть довкола. Ерос і Танатос взаємопов’язані, одна сила зрівноважила надмір іншої.
А ще — я літала, понад містом, понад вечіркою з любими мені людьми. І саме обирала уві сні щось смачне та кольорове з напоїв зі спокусливого меню у закритому харківському барі, коли прокинулася від нового для цієї ночі звуку. Сильний, пронизливий, наче ревів якийсь небесний пилосос, втягуючи реальність, повітря і зажувавши півнеба над містом.
«Ракети над Києвом» — читаю в твіттері. Ось воно що.
Якщо ти чуєш, це добре. Значить, це не твоя ракета.
Куди ж вона летіла? Як їм вдається відбивати й боронити нас? Яка Божа кара чекає на того, хто її запустив?
Кожен дім, кожна квартира, кожна клітинка цього міста — живе і пульсує. Ми теплі, нам затишно у обіймах з котами, серед троянд, у атласній ніжності, пухнастому білому хюґґе, у вирі повідомлень від найближчих, у блиманні зелених вогників контактів серед ночі. Страшної чорної ночі. І вже не думаєш, коли це все мине. То видається нереальним.
Життя відбувається так і саме так. Саме тепер. Для мене це нагадування — любити зараз. А підсумки року я так і не написала. Зате фото обрала для посту, як підсумок — там, де я щаслива, у помаранчевій сукні на даху Харківської опери, закохана в небо. А поруч ще лежить снаряд, що не розірвався. «Олівець страшної реальності» — написав на ньому художник Гамлет Зіньківський. Тепер це арт-об’єкт.
А життя — це сон. Побитий, перебитий сон під звуки ППО. У сукні, в ванній, в бомбосховищі, на розхитаному рибальському кріслі. Нехай він буде про любов. І щонайменше — з поцілунками.
3.
«Повітря у Києві пахне Майданом: таке ж підсмалене, таке ж розгніване і таке ж нескорене…» — пише у стрічці наш університетський друг і кум Назар Новосельський.
«4 липня, це росія так “відзначала” американський День Незалежності» — гортаю далі дописи друзів. І хоч на ранок млисто розумію, яка сьогодні дата, окрім як переддень мого дня народження. Вже одинадцятого у війні.
День незалежності? День незалежності в нас тепер щодня.
Щодня, коли відбиваємо напади в небі. Щодня, коли збираємося на премʼєри нових українських опер та поетичних збірок.
Щодня, коли прокидаємося і вперто далі робимо своє.
Щодня, коли кажемо «ні» на «пропозиції, яким відмовити неможливо», бо знаємо, чого насправді хочемо.
Щодня, коли синьо-жовтий прапор майорить над містом.
Щодня і щоночі. Але після такої ночі порятувати мене може лише річка, запах якої манив відучора. Оболонь найдужче люблю за присутність Дніпра, у Дніпрі почуваюся, як вдома. У Дніпро впадає Припʼять, а у Припʼять — моя річка, Горинь.
І я вибігаю у теплий липневий Київ, прямо туди, де вчора з неба впала іскра. В тому керунку, де горів підбитий російський дрон.
На Оболоні вже не пахне димом. На позір звичайнісінький день, малолюдно. Я простягаю руку і зриваю одна за одною солодкі від сонця чорні міські шовковиці.
На пляжі – кияни та гості міста, з пивом, дітьми та собаками. Наче перекочували всі разом з учорашнього нічного укриття в метрополітені. Принаймні та молода пара в обіймах по коліна в воді — дуже схожі.
Біляві близнятка в купальниках-кавунчиках вовтузяться в піску. Граються, плачуть, регочують, вередують. Ніколь та Кірюша, щебечуть російською, звісно. Мовою, якою давали наказ в них стріляти цієї ночі.
У піску щулиться мокра чіхуахуа ще більше нагадує щуреня, тремтить з холоду. А ось і щуролов — велетенський чорний кундель ловить мʼяч у воді. Той-терʼєра ніжно загортають в любов та рожевий рушник.
Я у воді, в телефоні — Україна у вогні. «Повернулася додому, з вертольота гасять пожежу» — пише подруга. На ранок — 40 будинків у Києві пошкоджені, 24 поранених, на фото — розкурочені бетонні плити, вирви, пил та чорний дим. Наче війна хотіла вигризти душі з наших домів.
І ми знаємо, що це — не остання така ніч.
І ми віримо, що колись буде — остання.
Усі ми, кияни та гості міста, нічні мішені російських ракет, наші собаки та коти, усе наше літо — на долоні. З пальцями синіми від шовковиць. З очима, синіми від надміру неба і Дніпра. З опіками на шкірі спокою від іскор збитих дронів.