Що змусило людей майже 3,5 тис. років тому прийти сюди, в цей суворий край? Про що вони думали, карбуючи на вкритому патиною камінні свої петрогліфи? Сюди через Казахстан, Узбекистан, Таджикистан і Афганістан дісталися давні арійці. Залишивши свої затишні й багаті долини, де розвивалися події Рамаяни й Махабхарати, вони шукали щось у похмурих і майже непрохідних горах.
ІСТОРІЯ ПІД ПАТИНОЮ
Ладакх – надзвичайно колоритна «країна в країні». Мапа каже, що це все той самий індійський штат Джамму і Кашмір, але в якийсь момент на дорозі Шрінагар – Ле мусульманські будинки, закриті глухими огорожами, поступаються світлим буддійським ступам. Цей край називають Малий Тибет, і за своєю культурною традицією та історією він нічим не поступається «великому». Тутешні люди не сповідують буддизму, а є буддистами за своєю суттю. Вони світлі, легкі, позитивні. Їхня культура строката й багата, тут можна відшукати відгомони кочової цивілізації, яка подарувала світу колесо й безліч міфів та легенд. Десь поруч мають бути давні караванні шляхи, менгіри, священні печери…
Проте не все так просто.
Як радикальна мусульманська культура, котра впливає на регіон від ХІІІ століття, так і толерантний буддизм практично не лишили живого місця на тілі попередньої історії. Складається враження, що в простого ладакхця взагалі немає поняття про існування життя до часів Будди. Ми майже втратили надію побачити петрогліфи, аж раптом потрапили в замок Ле, де проходила історична виставка. І саме в тій експозиції поталанило відшукати їхню мапу.
Вона дуже приблизна, та й часу обмаль, проте ми сідаємо на мотоцикл і мчимо гірськими серпантинами вздовж Інду. Перша зустріч із петрогліфами – огороджений «парк» за селом Кару, куди звезли писані камені. Ці кругляки буквально рятували від вибухівки, адже дуже багато брил із петрогліфами були розбиті задля будівельних матеріалів. Ті поодинокі, що збереглися, показують надзвичайні сцени полювання, оленів та кіз, собак, людей, жуків…
Читайте також: Вулкан, який оживає
ТИБЕТЦІ З БЛАКИТНИМИ ОЧИМА
Історія збереглася тут не тільки в камінні. До сьогодні дійшов і «живий» спогад про аріїв, адже з погляду деяких антропологів одна з генетично найчистіших індоєвропейських популяцій живе у Ладакху в так званій зоні Баталік (для туристів відкрито лише три села: Дха, Бема й Хану) на кордоні з Пакистаном. Ці люди, яких називають дрокпа або брокпа (з тибетської – «кочівник»), мають кардинально інші зовнішність, мову та фольклор, ніж монголоїдні тибетці-ладакхці. Дрокпа належать до так званих дардів – народів індоіранського походження, котрі дивом зберегли свою ідентичність. Їхня мова найбільше законсервувала в собі елементів «бореальної прамови», з якої багато століть тому виокремилися всі сучасні індоєвропейські мовні групи.
Нині цих арійців можна зустріти на базарі в Ле, де вони продають лущені абрикосові кісточки та зелень, а ще якісь рукотвори. Їх одразу видно по яскравому етнічному одягу, великій кількості срібних прикрас, оздоблених коралами й бірюзою, а також високих головних уборах, сплетених зі штучних квітів. Але більше по тому, що вони світлоокі й часом світловолосі. Прошу в однієї з жінок дозволу сфотографувати її, але вона відмовляється й відвертається. Дрокпа вірять у магічну силу фотоапарата, здатного «забирати душу».
Арійський Ладакх проглядає крізь тисячолітні нашарування буддизму. Він є світом, де історія перемелюється на звалища каменів, де руїни – це просто «старий будинок», і не важливо, що в якомусь XVII столітті там була резиденція величних князів. Просто на таких давніх палацах ліплять нові халупи, роблять стійла для кіз та сараї… Старовинні фрески замазують штукатуркою, якщо тільки вони не мають стосунку до буддизму. Археологічних музеїв як таких не існує, а в кількох зібраннях від монастирів око «тішать» непрофесійні підписи до експонатів на кшталт «лук зі стрілами», «кам’яний посуд» чи «давня рушниця». Картографування місцевих петрогліфів здійснив ентузіаст-поліцейський, автором книжки про індоєвропейську міграцію «The Vedic People» став фізик. Науку творять ентузіасти, доки науковці зайняті якимись важливішими справами.
Читайте також: Бідні нащадки великого хана
ЩО ДИВИТИСЯ
Приїжджати в Ладакх треба мінімум на два тижні, чітко уявляючи «програму». Пошук історичних пам’яток – лише маленька часточка того, що можна робити в Малому Тибеті. Сюди навідуються заради трекінгу в горах, курсів йоги чи медитації, відвідин буддійських монастирів та лекцій Далай-лами (які він дає щороку в серпні). Можна просто милуватися незвичною природою, поїхавши в долину Нубра чи на славнозвісні Гімалайські озера, такі як Тцо-Морірі. Пам’ятайте: Ладакх –район високогірний. Тут є найбільша у світі автодорога, прокладена через перевал Кардонг-ла на висоті 5600 м! Тож про всяк випадок заздалегідь почитайте про гірську хворобу.
ЯК ДІСТАТИСЯ
Переліт із Києва до Делі коштує від 4850 грн (прямий рейс «АероСвіту») або від 4445 грн. (рейс AirArabia з пересадкою в Шарджі). Квитки на літак зі столиці Індії до Шрінагара й назад – від 800 грн (авіакомпанія GoАir). У столиці Ладакху, Ле, також є аеропорт, але мешканцям рівнин не рекомендують відразу опинятися на висоті 3500 м. Краще добиратися землею, поступово звикаючи до висоти. У Шрінагарі можна знайти автобус, який прямує до Ле (65 грн в один бік), або ж сторгуватися за подорож джипом. Приготуйтеся до тривалої, 18-годинної дороги гірськими серпантинами. Для подорожі до Ладакху вам потрібна індійська віза, а ще спеціальні дозволи на відвідини особливих зон. Їх вам оформлять у будь-якій туристичній конторі в Ле за 17 грн.
ЩО ЗНАДОБИТЬСЯ
Ладакх недарма називають Малим Тибетом. Тут долини лежать на висоті понад 3 тис. м, а гори сягають понад 7 тис. (дві вершини Нун і Кун). Такі суворі умови наклали свій відбиток на клімат і туризм, тож, збираючись у поїздку, подбайте про таке:
– окуляри-«полароїди». Це захист від вітру, пилу й сонця;
– зволожувальний крем. Клімат дуже сухий, тому обличчя та губи починають тріскатись і вкриватися кіркою;
– повний комплект теплого одягу. Перепади температури відчутні навіть удень у межах сонця й тіні, а зі смерканням ртутний стовпчик узагалі різко падає;
– купіть путівник на місці. Бажано, написаний ентузіастом-краєзнавцем;
– не розраховуйте відстаней, виходячи з «рівнинного» досвіду: 100 км для рівнини – це година їзди, а в Ладакху – день виснажливої дороги;
– правильне взуття – трекінгові черевики, навіть якщо ви не плануєте здійснювати вилазки в гори;
– умієте водити мотоцикл – орендуйте! Ви не залежатимете від людського чинника й вільно розпоряджатиметеся своїм часом. Крім того, це дешевше, ніж їздити джипами й таксі. Треба лише купити мапу й стежити за рівнем пального!
Читайт етакож: У пащі дракона-громовержця
ЩО СКУШТУВАТИ
Ладакх, на відміну від решти Індії, не такий зациклений на вегетаріанській кухні. Однак зверніть увагу на умови, у яких продають м’ясо на базарах, і подумайте, чи хочете ви його їсти. «Фішка» місцевого раціону – момо. Це «вареники» з дуже прозорого рисового тіста, що мають найрізноманітнішу начинку. Наш вибір – сир зі шпинатом! Подивіться, що їдять місцеві, й замовляйте собі. Відомий на весь світ тибетський чай тсампа, приготований із додаванням борошна крупного помолу й жиру яка, – кулінарний хардкор, але «для галочки» спробувати можна.
ЛАДАКХСЬКІ МОНАСТИРІ
Оглянути всі обителі Ладакху практично неможливо. Але є кілька найвідоміших, які відвідати варто. Вони містяться на відрізку шляху Шрінагар – Ле: Алчі, Ламаюру й Різонг.
Алчі – приблизно 70 км від Ле, дещо осторонь основної дороги. Він унікальний із кількох причин. По-перше, його збудовано в селі на березі річки, а не на скелі, як решту. Саме «захованість» серед звичайних будинків і врятувала обитель від руйнування завойовниками та противниками вчення Гаутами. По-друге, Алчі є унікальним зразком індійського буддизму, що перестав нині існувати як явище. Усі розписи, а також архітектура відрізняються від «тибетського» стилю решти монастирів. Тут усе, навіть спосіб викладання балок на стелі, запозичене з Кашміру.
Ламаюру – 120 км від Ле. Ця обитель жива й цікава, тут є стародавня бібліотека з дуже архаїчними зібраннями Тріпітаки та письмовими свідченнями про перебування в Ладакху Христа. Монастирем дозволено вільно ходити, бути присутнім на читаннях у залі зібрань.
Різонг – майже 60 км від Ле, сюди треба піднятися вузькою ущелиною. Монастир дуже величний і гарний. Тут можна безкоштовно заночувати, монахи пригостять вас простою їжею. Проте жінкам вхід на територію обителі після 19:00 заборонено, тож ночувати доведеться в «гостьових кімнатах» поза нею.
МЕНТАЛІТЕТ
Ладакхці сповнені спокою і самоповаги. Відкриті до спілкування, але ненав’язливі. Готові довіряти і вселяють довіру. У місцевих жінок високий статус, багато з них мають власний дрібний бізнес. Це своєрідний відгомін тибетської поліандрії, яка проіснувала тут до першої третини ХХ століття.
ДОРОГИ
Перше правило ладакхської дороги – пильнувати, аби ти не збив нікого й ніхто тебе. Друге – сигналити вдень і блимати вночі під час кожного маневру. Поворотниками та дзеркалами водії не користуються (відкручують або складають), хоча знайти й орендувати транспортний засіб із дзеркалами, у принципі, реально.
Читайте також: Подорожуй у нові місця