Східні та південні промислові регіони, які в 1991-му одностайно проголосували за незалежність України, стали цитаделлю русофільства не випадково. Слідом за розпадом СРСР почала занепадати технічно застаріла, зношена, розбалансована псевдоплановим господарством промисловість. Кризовий сценарій був неминучий, оскільки модернізація запізнилася тут щонайменше на кілька десятиліть. Відповідної волі та компетенції не продемонструвала й тодішня владна еліта, унаслідок чого південно-східні регіони перетворилися на «іржавий пояс» України. Для місцевих мешканців, добробут і життєвий уклад яких були пов’язані з промисловістю, це обернулося економічною та навіть екзистенційною катастрофою. Звичайно, багатьом удалося обжитися в новій пострадянській дійсності, але мільйони людей лишилися більшою чи меншою мірою дезадаптованими до нових економічних умов. Їхнє невдоволення мало колосальний політичний потенціал, яким і скористалися місцеві еліти, які згодом і сформували проросійський фланг української політики.
Читайте також: П'ята колона – злоякісна пухлина
Чому цей табір став саме проросійським, великою мірою через суто кон’юнктурні обставини. Південно-східні еліти (зокрема, донецькі) самі були провідниками та бенефіціарами деіндустріалізації, а тому осідлати невдоволення мас можна було лише одним способом — перевести його з площини «громадяни — еліта» в міжрегіональне протистояння або, як варіант, конфлікт «регіони — столиця». Як і чому ця політтехнологія спрацювала — тема для окремого дослідження. Проте результат загальновідомий: місцевим босам удалося привласнити собі образ захисників інтересів Південного Сходу від несправедливої політики Києва, який перерозподіляє доходи на користь «непродуктивних» західних регіонів. Що ж стосується Росії, то її місцеві еліти сподівалися використати як альтернативний політичний центр сили, іноді вдаючись до прямого сепаратистського шантажу. Москва, своєю чергою, відповідала взаємністю, розраховуючи використати місцевих князьків у своїх неоімперських проектах. Ну а розчарованим економічними наслідками незалежності масам накинули ідею, що саме участь України в москвоцентричних економічних об’єднаннях є умовою збереження залишків місцевої промисловості.
Проблема економічної дезадаптації південно-східних регіонів не розв’язана й сьогодні. Поки іноземні інвестори відкривають підприємства на Правобережжі, «іржавий пояс» далі деградує. Певною мірою уряду вдається гасити невдоволення підвищенням соцстандартів, але системних проблем це не розв’язує. До того ж низка протиріч загострилася внаслідок війни, що не лише загрожує прифронтовим районам, а й порушила економічні зв’язки, логістику та інфраструктуру всього Сходу. Теоретично невдоволення розрухою можуть висловлювати політики будь-якого ідеологічного спектру, проте поступ національно-демократичних сил на Схід і Південь має досить скромні масштаби. За даними Фонду «Демократичні ініціативи», фаворитами на Півдні та Сході є Юрій Бойко та Вадим Рабінович, або в партійному розрізі — Опозиційний блок та партія «За життя». Несподіваний виняток становить лише Донбас, де в лідери симпатій вибилася також Юлія Тимошенко з її «Батьківщиною», але на загальну картину це кардинально не впливає. Після реінтеграції ОРДіЛО політична палітра українського суспільства зміниться на користь русофілів, які від самого початку війни намагаються повернути собі нішу захисників Донбасу від «київської хунти» (а дехто навіть засилав туди власні «гумконвої»). До того ж після звільнення ці території стануть осередком глибокої соціально-економічної кризи, а отже, і суспільного невдоволення, яке проросійські сили також спробують конвертувати у власний політичний капітал. Ну а поки що приводом для напруження в південних і східних регіонах є близькість бойових дій, яка робить населення чутливим до «миротворчої» риторики, що її нині відточують русофіли.
Другою, але не менш важливою, опорою проросійських сил в Україні є спекуляція гуманітарними питаннями, як-от статус російської мови, трактування історії тощо. Суспільний розкол навколо них штучний лише до певної міри. Після здобуття незалежності перед українською елітою постало питання, яку модель націєбудівництва слід обрати. Ще й сьогодні не можна сказати, що така парадигма остаточно сформована та послідовно реалізується, проте в загальних рисах вона передбачає мовну українізацію, україноцентричний погляд на історію, підтримку української культури. Визнання Голодомору геноцидом, реабілітація воїнів УПА, декомунізація, введення мовних та медійних квот — ці й інші кроки були зроблені, нехай і дещо безсистемно, в одному напрямі. Узагальнено та спрощено це можна назвати дерусифікацією України. Такі процеси після десятиліть (а точніше, століть) системної русифікації не бувають безболісними, і почуття невдоволених стають чинником політичного життя. Політичні угруповання південних та східних регіонів (а саме там була зосереджена найбільша кількість невдоволених) не могли тим не скористатися. Значною мірою це був суто кон’юнктурний розрахунок, проте він виправдав себе: в очах виборців місцеві боси перетворилися ще й на захисників від «насильницької українізації», «заборони російської мови», «переписування історії» тощо. Теоретично все те могло утриматися в межах внутрішньонаціональної дискусії, але ні Москві, ні проросійським силам в Україні такий варіант не підходив. Останні використовували Кремль для тиску на Київ, а Росія, своєю чергою, використовувала «співвітчизників» як спосіб втручання в справи пострадянських країн.
Читайте також: Агенти впливу. Як працює п'ята колона Росії
Сьогодні Україна рухається в протилежному напрямку, але остаточного зламу суспільної свідомості ще не відбулося. Навіть більше, поточна гуманітарна політика викликає відчутне невдоволення громадян, причому не лише на Півдні та Сході. Прибічники другої державної мови, а також регіональної двомовності сьогодні становлять меншість: 15% та 20% проти 61% прибічників єдиної державної мови (дані соціологічної групи «Рейтинг»). Проте в інших напрямах опозиційні настрої не просто відчутні, а часом навіть домінуючі. Так, за даними «Рейтингу», у 2016-му заборону комуністичної ідеології засуджували не лише 54% мешканців Сходу та 48% Півдня, а й 37% мешканців центральних і 15% західних регіонів. Демонтаж пам’ятників Лєніну найбільше засуджували на Півдні (64%) та Сході (58%), але й у Центрі таких було 51%, а на Заході — 23%. Заміну радянських топонімів засуджували 65% мешканців Сходу, 54% Півдня, 45% Центру та 15% Заходу. У загальнонаціональному заліку противники заборони комунізму виявилися в меншості (36% проти 48% тих, хто за). А от незадоволених лєнінопадом і заміною топонімів виявилося більше: 48% проти 41% в першому випадку та 42% проти 35% в останньому. Так само у відносній більшості виявилися противники введення мовних квот на радіо й ТБ: 43% проти 33% у 2018-му. За даними Київського міжнародного інституту соціології, на Сході противники квот становили 66,7%, на Півдні — 57,4%, у Центрі — 38,5% і 24% на Заході. У відносній більшості також противники заборони російського медіаконтенту й інтернет-ресурсів. Так, заборону російського ТБ на Сході підтримують 64% мешканців, на Півдні — 57,6%, у Центрі — 40%, на Заході — 26%. Щодо заборони фільмів та артистів показник для цих регіонів відповідно становить 71,7%, 66,6%, 54,5% та 29,5%, а щодо заборони соцмереж — 58,8%, 60,2%, 44% та 28,5%. Не слід пояснювати, що орієнтовані на умовного «патріотичного» виборця політики не зможуть стати виразниками цього невдоволення, а отже, пас отримують саме проросійські сили, які можуть розраховувати навіть на розширення своєї електоральної бази.
Читайте також: Чи можливий проросійський реванш
Те, що проросійський табір зможе стати лідером симпатій абсолютної більшості, поки що малоймовірно, але в сучасних умовах цього й не треба. Як свідчать дані соціологів, наступні президентські та парламентські вибори будуть змаганням низькорейтингових суб’єктів, а отже, маргіналізація проросійського табору видається відносною. Тож ховати його зарано. Незважаючи на все, що відбулося в Україні за останні чотири роки, цей політичний фланг зберіг свою електоральну базу й навіть має певні шанси на її примноження. Однак така проблема не зводиться до політичної життєздатності окремих угруповань: присутність проросійських сил на українському політичному полі зумовлена об’єктивними історичними процесами, пов’язаними із занепадом радянської промислової спадщини та гуманітарними наслідками періоду бездержавності. У цьому контексті політична боротьба з проросійським табором є складовою процесу деколонізації. З огляду на історичний бекграунд, це справа не кількох політичних сезонів чи навіть десятиліть. А тому частина суспільства та еліти, орієнтовані на побудову суверенної національної держави, не повинні тішити себе заспокійливими ілюзіями, що суперник безповоротно ослаб. А надто в ситуації, коли своїми здобутками він завдячує не так власному хисту, як нашим прорахункам.