Те, що у Владіміра Путіна проблеми, не означає, що Росію можна не боятися.
З 1991 року легковажність була найголовнішою слабкістю Заходу у відносинах з Росією. Легковажне ставлення до цілей Кремля; до готовності російських лідерів їх реалізувати; до вразливості вільного суспільства перед лицем ворожої дезінформації і брудних грошей…
Напад Росії на Україну нібито спонукав Західні столиці, нехай і з запізненням, поглянути правді у вічі. Проте можновладці досі не до кінця усвідомлюють загрозу. Внаслідок військової слабкості Росії, про яку свідчать провали на полі бою й нещодавня кваплива мобілізація, знову дається взнаки колишня схильність видавати бажане за дійсне. Поширюються заспокійливі кліше: російська армія зазнає краху, так само як 1917 року. А, як ні, то фіаско в Україні принаймні засвідчує, що Росія не становить загрози для жодної країни-члена НАТО. Путіну гаплик. А з будь-яким наступним режимом ми дамо раду.
Самі по собі ці припущення не є проблемою (адже всяке буває), але небезпечними є висновки, які ми робимо. Російська армія справді в неабиякій скруті. У найближчі місяці варто очікувати бунтів, дезертирства і різкого послаблення оборонного потенціалу. А також подальших українських перемог — зокрема, можливо, й повернення Херсона.
Однак траєкторії можуть змінюватися. Російська армія справді розвалилася 1917 року. Проте за два роки ленінські сили вже стояли під Варшавою. Фінляндія розбила радянську армію в Зимовій війні 1939–1940 років, а гітлерівські загарбники здобули велику перевагу протягом кількох місяців після вторгнення 1941 року. Проте пізніше радянська армія дійшла до Берліна 1945 року. Так само, незважаючи на те, що план і реалізація війни проти України виявилися провальними, російські генерали можуть врахувати помилки, і, якщо політики їм дозволять, змінити тактику. Можливо, Росія не зможе захопити більше територій в Україні, проте, коли матиме більше часу й особового складу, цілком може дедалі ефективніше обороняти захоплені землі.
Читайте також: За кадром
Окрім того, не варто сподіватися, що поразки росіян назавжди позбавили їх здатності атакувати інші країни. Одним з уроків, що слід засвоїти з війни в Україні, є те, що Європа катастрофічно залежить від Сполучених Штатів практично в усіх аспектах. І найближчим часом це не зміниться. Тож будь-яке відволікання або послаблення уваги американців (чи то через конфлікт з Китаєм, чи то через внутрішньополітичні клопоти) призведе до того, що європейські союзники лишаться ні з чим у військовому й стратегічному плані. І Росія може цим скористатися.
Владімір Путін дійсно в халепі. Останні три тижні видалися для нього найгіршими за 22-річне правління. На нього, можливо, очікують подальші приниження й невдачі, адже варіанти військових рішень звужуються, а політичний тиск усередині країни зростає. Режим може замислитися про доцільність перебування Путіна при владі й більше не вважати його найважливішим активом. Зміна верхівки буде брудною і стрімкою.
Великою небезпекою тут є те, що, коли Захід полегшено видихне після усунення Путіна, наші можновладці не усвідомлюватимуть значення цієї події. Мало хто розуміє, що проблеми з Росією виникли ще до Путіна. І, вірогідно, триватимуть і без нього. Тож доволі легко уявити нову хунту в Кремлі, яка звинувачуватиме колишнього президента в невдалій війні в Україні й налагоджуватиме відносини з Заходом («перезавантаження» замовляли?). Та це не конче означатиме зміну довгострокових стратегічних цілей Росії. Для постпутінської Росії демократична, прозахідна Україна однаково буде неприйнятною конкуренткою. Якщо військовий тиск на Київ зазнає краху, нові володарі Кремля задіють інші підходи.
Найголовнішим антидотом до легковажності є ядерний арсенал Росії. Незалежно від того, чи ця зброя використовується цілеспрямовано для ядерного шантажу, чи пускається в хід випадково через політичний хаос, йдеться про екзистенційну загрозу для Заходу. Переможена Росія — це краще, ніж тріумфальна Росія, але це все одно Росія.