Ірина Цвіла: «Можливо, я розридаюся, коли настане перемога, а доти не час киснути»

Ким ви були до війни й коли відчули небайдужість до ситуації в країні?

Я — людина, яка не може в житті робити щось одне, тому постійно себе шукаю. Перед Євромайданом захоплювалася трояндами, створила свою колекцію, збирала раритетні квіти. Мій садочок налічував майже 500 сортів. Захоплення поглиблювало мої знання у цій сфері. До мене почали звертатися за консультаціями друзі, знайомі, а потім хобі переросло в заробіток. Я зналася на трояндах, і ландшафтні дизайнери радо віддавали мені цей сегмент, оскільки займатися трояндами складно, це специфічна царина. І я із захопленням створювала людям той ідеальний трояндовий куточок, який вони собі нафантазували.

А тоді настав момент, коли треба було виявити свою громадянську позицію. Я приєдналася до таких самих небайдужих людей. Оскільки захоплювалася фотографією, почала використовувати свою фотокамеру як громадський журналіст, висвітлюючи події, залучаючи людей бути активнішими.

Почався Євромайдан. Пам’ятаю його з найперших годин, тому що я того дня була на акції проти незаконної забудови на Позняках. Товаришеві зателефонували й сказали, що на Майдані збираються люди, щось відбуватиметься. Тож я поїхала туди, усе тільки затівалося. Відтоді не пропустила жодного дня, крім моментів, коли хворіла, або ж коли помирав мій батько.

18 лютого після маленької перерви я повернулася й потрапила в епіцентр подій. Дуже добре пам’ятаю кожну хвилину цього дня. Я кілька разів опинялася на межі смерті, і щоразу мене хтось оберігав. Не можу зрозуміти, як я взагалі в тих ситуаціях вижила, але, мабуть, так було потрібно. Тоді зрозуміла, що, певно, вищі сили дають мені можливість бути корисною і далі займатися своєю справою. Отже, я ще потрібна, ще не використала весь свій ресурс. Це стало для мене знаком.

Революція гідності змінила багатьох українців. Як ви відчули на собі її вплив?

Дуже серйозним моментом, який перевернув мою свідомість, зробив мене більш рішучою, вольовою і сильною, був той, коли мені під ноги мертвим упав Ігор Сердюк. Його застрелили, і біля своєї правої ноги я побачила його голову, із якої фонтаном виливалася кров. У мене на шиї висів фотоапарат, і я машинально натиснула кнопку. У кадр потрапила лише його червоно-чорна закривавлена арафатка. Не знаю, може, цілилися не в нього. Я була в жилеті з написом «Преса», а таких тоді гарненько відстрілювали, щоб лишилося менше доказів. Але, дякуючи Богу, я жива. Не знаю, можливо, завдяки цій людині.

Читайте також: Юрій Руденко: «Адаптуватися до армії простіше, ніж до мирного життя»

Тоді я точно зрозуміла, що навколо безліч небайдужих людей, Майдан звів нас усіх докупи. До цього ми були розпорошеними, думали, що є маленькими, нікчемними, нічого не вартими піщинками. А Майдан проявив усю цю масу людей. Я надихалася ними, побачила велику громаду, яка може, уміє й готова до самопожертви, хоче бути в авангарді, йти та змінювати світ на краще.

Чому вирішили піти на війну, як наважилися?

Майдан плавно й логічно переріс у війну. Це була та сама боротьба, те саме бажання бути корисним, тому в мене навіть сумнівів не виникало… Хоча таки були, але в тому розумінні, що я недооцінювала себе, розуміла, що не маю до військової справи ніякого стосунку. Вчитися довелося з нуля. Я сумнівалася, що зможу бути корисною. Людина виринула зі світу троянд, творчості — і тут війна. Чим я стану корисна? Буду баластом, метушитимуся під ногами й заважатиму? Такі гризли сумніви. Але лише до певного моменту. Поки не побачила, що у військовому колективі розподіл на жіноче й чоловіче доволі розмитий. Бути корисним можна в будь-якій ситуації, головне — бажання. Ти маєш тисячу можливостей чимось допомогти. У цьому я впевнилася, коли вперше потрапила в Піски. Тоді ми п’ять годин сиділи під мостом і не могли заїхати в село, бо проїзд був дуже небезпечним. Там я зрозуміла, що є безліч можливостей проявити себе. Я хапалася за все: могла почистити зброю; бути днювальним; сидіти на раціях; допомогти хлопцям зайвий раз відпочити; приготувати їсти, щоб вони прийшли з морозу й поїли чогось гарячого, а не чергову банку тушонки. Було купа справ, навіть якщо на передову ще не пускали, бо хвилювалися за мене. Я знайшла спосіб стати в пригоді в інших речах. Це додало мені великої сили, упевненості. Більше в мене не виникало сумнівів: потрібна я там чи ні.

 Довелося й стріляти, адже я така сама бойова одиниця. Довелося бути на позиціях, чергувати. Дуже вдячна людям, командирам, які не боялися мене пускати на передову. Я несла службу разом із хлопцями. Усі мені допомагали, навчали, підказували, ніхто не насміхався, ніколи не виникало відчуття меншовартості, не помічала косих поглядів. Я завжди стикалася з людьми, які з великою повагою і шаною ставилися до мене. Питають, чи важко бути жінкою на війні: мені було зовсім неважко. Спочатку виникали побутові труднощі, бо коли ти жінка, то іноді потребуєш певних умов. Але людина адаптується до всього. Якщо до війни я ніколи навіть не залишалася в гостях, бо любила своє ліжко й подушку, то на війні довелося жити з наплічником і улюбленим спальником. Тепер засинаю будь-де і за будь-яких умов.

Читайте також: Свобода критики проти права на упередженість

Та не це головне. А те, що людей, які готові полишити свої теплі й затишні ліжка, виявилося значно більше, ніж я сподівалася. Це дуже окрилює та надихає, дає впевненість, що врешті-решт ми завершимо цю війну перемогою. Я, як і ті, хто сидять в окопах уже три роки, бачу перемогу тільки тоді, коли закриється кордон із Росією на дуже великі замки, коли не буде жодного російського солдата на українській землі. Тоді багато хто захоче повернутися до своєї затишної квартири та свого ліжка. А поки що спальник.

Ви вже три роки на війні. Як змінилося ваше ставлення до мирного життя, наскільки складно повертатися?

25 червня 2014 року я дістала офіційний статус добровольця з посвідченням, тому що наш батальйон «Січ» формувався під структурою МВС. Зараз ці добробати об’єднали в полк «Київ», але всі, хто був у нашому батальйоні, зараз у 4-й роті «Січ». Приїхала на ротацію, через місяць — назад. І поки що додому повертатися не планую, зарано.

Я працюю над собою постійно, щоб не загубитися у світі війни. Проблема повернення справді є, але в кожного свій рівень залежності від перебування там. Я теж маю таку проблему. Коли приїжджаю сюди, мені дуже незручно. Дискомфорт у тому, що країна не живе війною. Вона наче десь там є, але частина людей про неї навіть уже й не пам’ятають. Вони взагалі не акцентують на цьому, не цікавляться, як сьогодні минула ніч у Авдіївці, чи не зазнало втрат військо.

Телевізор мені одразу хочеться вимкнути, бо там якісь розважальні передачі, серіали про «мєнтів», дурнуваті речі, які виховують бидломасу й споживацькі інстинкти. Це дуже обурює. Мені боляче дивитися на хлопців, які ходять вулицями з пивом, шукають, де «потусити» б. Я згадую їхніх ровесників там, на Сході, і в мене не складається цей пазл.

Повернення буде важким, дуже важким. Я до цього готуюся, стараюся не втрачати зв’язок із соціумом, хоч би як було важко. Більше піклуюся не про себе, а про людей, які були в жорсткіших ситуаціях, у котлах, збирали останки тіл своїх побратимів, які мали прямі бої, переживали війну дуже близько. Думаю, що зможуть допомогти військові психологи. Я знаю Андрія Козінчука, який був добровольцем, а зараз працює в громадській організації «Побратими» і займається адаптацією ветеранів. У них є програма «Рівний рівному», коли самі ветерани є психологами й допомагають тим, хто повертається. Тому що вони були в тих самих ситуаціях і певні речі зрозумілі без слів. Ветерани взагалі багато говорити не можуть і не хочуть, воліють про якісь речі мовчати. По-справжньому довіритися вони можуть лише людям, які теж були на війні.

Ці люди потрібні, їх треба зберегти, вони повинні залишатися в соціумі. Ми не маємо повторити помилок допущених під час виходу афганців із війни. Ми багатьох із них втратили, бо вони взялися за алкоголь, зневірилися, втратили зв’язок із соціумом і перестали бути корисними. Я впевнена, що хто зараз на війні в авангарді, вже є людьми високого ґатунку. Вони мусять продовжити боротьбу тут. Можливо, ще й кожен із них у своїй сфері може бути корисним. Я дуже тішуся, коли бачу, як ветерани відкривають власний бізнес.

Що робити Україні, щоб ситуація з неготовністю до зовнішньої агресії не повторилася?

На Сході почалася війна, тому що російська пропаганда спрацювала. І наше завдання на державному рівні — міняти людську свідомість, щоб не допускати цього в майбутньому. Має бути єдина програма виховання патріотизму, громадської активності. Якщо ти громадянин, то маєш апріорі поважати Україну, закон і Конституцію. Якщо в тебе виникають сумніви, то маєш змінювати не країну, а своє місце проживання.

Усю нашу силу треба спрямувати не на перевиховання людей зрілого віку, а на формування майбутнього покоління, на дітей. Останнім на прикладі Майдану, війни, добровольців, волонтерів треба показувати, як бути громадянином своєї країни. Адже це не просто штамп у паспорті, а дещо більше.

Ваших фото з війни, з Майдану вистачило на фотовиставку. Чому ви вирішили фіксувати війну на фотокамеру?

На війні я взяла на себе місію вести фотохроніки. Робила це за власним бажанням, бо мала апаратуру й мені хотілося фіксувати ці моменти. Я шкодую, що так мало знімала, бо ніяковіла. Спочатку було боязко, адже люди тут не на курорті, врешті-решт. Ну і є певні нюанси: не можна світити позиції, деякі обличчя. Іноді рідні взагалі не знають, що їхні сини чи батьки воюють. Потім люди по той бік об’єктива стали довіряти, я безмежно вдячна їм за це. Тепер я маю архів фото, які поки що не можуть бути публічними. Ці люди не хочуть популярності, вони просто мовчки виконують свою справу, щодня прокидаючись, ідучи на позиції, чергуючи, проживаючи дні. Усім відомо, що війна — це 90% побуту й 10% бою.

Читайте також: Порівняно з 2013-м

Я дуже вдячна Андрієві Павленку (директор благодійного фонду «Пам’яті Небесної сотні». – Ред.), який запропонував мені зробити виставку своїх фото, вона називається «Від Майдану до АТО».