«Приїхали в Миколаїв: зеленющі каштани, яскраві плями квітів, усе цвіте й пахне», «Харків світлий, заквітчаний, чистий. Симфонія генераторів…», «…на могилі Віки на Личаківському цвинтарі буяння кольорів…» — щодня ділиться вона своїми контрастними враженнями від туру Україною. Від зустрічей з людьми на спеціальних показах свого нового фільму та від розмов з глядачами про все: і про колискові, і про вірші на закочених вікнах, і про війну. Про те, що «…скоро я і сам буду Феліксом». Так сказав один з глядачів-військових.
Фільм «Я і Фелікс», подивитися який сьогодні можна на великих екранах, — дебютна ігрова стрічка Ірини Цілик. Раніше було важливе документальне кіно. Це вона знімала жінок, які воюють, — Юлію Паєвську (Тайра) та Андріану Сусак (позивний Малиш), — для кіноальманаху «Невидимий батальйон». Вона ж розповідала історію сім’ї із червоної зони Донбасу в «Земля блакитна, ніби апельсин».
Останню ж стрічку було знято за мотивами роману українського військового, письменника, чоловіка Ірини Цілик — Артема Чеха. У «Я і Фелікс» роль головного героя в дитячі роки зіграв їхній син.
Кінорежисерка, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка й американського кінофестивалю «Санденс» розповіла Тижню про Артема Чеха в костюмі зайчика, вицвілу арафатку, прірву між людьми з різними досвідами, «детоксикацію» українського суспільства, сміх військових, фотошпалери з пальмами та наступний фільм.
«Щось дуже справжнє від того військового, який насправді стоїть за героєм у кадрі»
— Усі ці речі з дев’яностих у стрічці! Про увагу до них у «Я і Фелікс» хтось писав, що це — вплив роботи в документалістиці на тебе…
— Мушу сказати, що ми з командою — це художниця-постановниця Марія Островська, реквізиторка Анна Сурікова та інші художниці з костюмів і ще багато людей — мали купу азарту. Ми реконструювали світ нашого дитинства, бо всі люди майже одного покоління: нам по 30–40 років. Багато ми пам’ятаємо, але довелося працювати з документальною фотографією тих часів, аналізувати деталі. Відтворювати в кожному кадрі правдивість існування героїв.
— Чи є серед реквізиту речі, які насправді належать родині Артема Чеха?
— Глядач навряд чи це зможе помітити. Але я підкажу: усі фотографії, які висять у квартирі наших героїв — це реальні фото із сімейного архіву сім’ї Артема. На фотографіях — він, його мама, інші члени родини. На початку фільму ми бачимо нашого героя на новорічному фото в костюмі зайчика: насправді це сам Чех у дитинстві, а не його син Андрій, який зіграв у фільмі. Але оскільки візуальна подібність усе ж таки присутня в цих двох, ми собі дозволили таку «усмішку».
Також, якщо казати про реальні речі у фільмі, наша художниця з костюмів (яка є водночас моєю молодшою сестрою, її звати Світлана Цілик) використала цілу купу речей моєї родини. Усе це зберігалося на дачі, на полицях, куди ніхто не зазирав десятки років. Але вона туди поїхала, познаходила артефакти минулого. І тепер наша героїня Тома — кохання протагоніста — у футболці, яку я носила в 15 років. Або в моїх прикрасах, які носила в дев’яності роки. Мама Тимофія вдягнена в сукенки моєї мами, він сам — у светрик мого тата. А вже дорослий Тимофій у фіналі фільму, коли ми бачимо його військовим… На ньому одяг Чеха, у якому той служив 2015–2016 рік. Та вицвіла арафатка, ті речі зберігають «це копчене повітря», як писав Максим Кривцов. Повітря фронту. Щось дуже справжнє від того військового, який насправді стоїть за героєм у кадрі.
Артем Чех. Фото з фейсбук-сторінки письменника
— Як народився цей фільм? У який момент стало зрозуміло, що він дійсно буде створений?
— Так сталося, що Чех не встиг навіть закінчити рукопис, ще не була видана книжка, а ми вже знали — попереду фільм. Коли він працював над романом, я була поруч, включена в обговорення, у прочитання чернеток. І якоїсь миті стало ясно, що цей матеріал страшенно кінематографічний. Оскільки саме тоді я отримала пропозицію від українських продюсерів Володимира й Ганни Яценко разом працювати над якимось ігровим кіно, блискавично з’явилась ідея створити фільм за мотивами роману. І Чех також приєднався: став співавтором сценарію.
Ми вже працювали над сценарієм, коли книжки ще не було! Фільм зняли 2020 року, а твір «Хто ти такий?» вийшов друком 2021-го. Попри те що сценарій доволі інший, я завжди підкреслюю — це фільм за мотивами книжки.
Менше з тим, деякі наші знахідки, які з’явилися на етапі сценарію, потім перекочували в рукопис. Бо вони Чеху здавалися вдалими й класними деталями.
«Між нами утворилися різні пустоти»
— Яким здавався, якщо можна так сказати, головний меседж для глядача на самому початку? І чи змінився він згодом, під час роботи?
— Важкувато сказати, що саме мною рухало 2020 року. Мабуть, чіпляла спільна історія людей мого покоління. Великою мірою, попри те що в нас усіх були різні сім’ї, деякі травми є спільними. І водночас певні світлі спогади також є спільними. Постійно в цьому переконуюся.
Як сьогоднішня доросла людина, як мама підлітка я відчувала потребу озирнутися й подивитися на все це іншими очима. Трохи порефлексувати про те, із чого ми стартували й куди прийшли.
Але дивним чином фільм за ці чотири роки настоявся… От лише сьогодні він пішов до українських глядачів. І стало ясно, що одна з ключових ліній — це лінія повернення ветерана війни в Афганістані в мирне життя, у якому той не знаходить собі місця. Він не знає, як в нього вписатися. І його близькі так само не знають, як з ним бути.
Ірина Цілик у Харкові під час туру Україною. Тут і далі — фото з фейсбук-сторінки режисерки
Я думаю, що ця лінія набула нових барв. Бо попри те, що нинішня війна триває десять років, останні два роки загострили все передусім масштабами. І наразі ця тема — ветеранів, які повертаються й повертатимуться — стала значно ближчою. Про це важливо говорити одне з одним. Якщо ми ще не маємо всіх відповідей, то принаймні ставити питання.
У фільмі є деякі… жарти? Не зовсім правильне слово, бо ці «жарти» гіркі, пов’язані з військовим досвідом. Це, власне, самоіронія, бо герой, який мав одне ставлення до військових, коли він був дитиною, підлітком (я маю на увазі самого Чеха) навіть не підозрював, як йому доведеться переоцінити всі ці речі, коли поміряє взуття свого друга. Мені цікаво спостерігати за тим, як військові, що дивляться наш фільм у залі, сміються на цих епізодах. Сміються, але з гіркотою. Я насправді з великим хвилюванням спостерігаю, як саме військовим відгукується цей фільм. І бачу, що таки він влучає в багатьох з них. І для мене це дуже цінно.
Я хочу, щоб ми одне з одним говорили. Між нами утворилися різні пустоти. Хочеться вірити, що книжки й фільми бодай зменшать цю прірву між людьми з різними досвідами сьогодні.
— Які для тебе найцікавіші паралелі між дев’яностими й сьогоднішніми нашими реаліями?
— Насправді я не бачу очевидних паралелей між дев’яностими й нашим теперішнім життям. Попри те що тоді були дуже хиткі непрості часи.
Це був період переходу з однієї реальності в іншу, і всі довкола були страшенно виснажені цими пошуками ґрунту під ногами, відповідей на запитання «хто ми й куди ми рухаємося далі».
Сьогодні зовсім інший період, і мені здається, наш фільм якраз дає хороше розуміння того, який величезний стрибок ми зробили за всі ці роки. Як далеко пішли від тих задушливих часів з дуже сильною радянською спадщиною. Тоді ми були геть інші. Були ще на різних рівнях отруєні всіма цими роками радянської реальності.
Але ми пройшли такий період детоксикації! Я бачу величезний прогрес. Останні десять років — часи війни, і це ускладнює наше життя, затримує розвиток суспільства на всіх можливих рівнях… Але ми інші. Ми є рівноправними представниками європейської сім’ї, спільноти.
Я в перший тиждень показів в Україні читаю дуже багато відгуків від глядачів — і бачу, як багато людей підкреслюють саме це відчуття після перегляду фільму. Як далеко пішли від тих токсичних часів, як добре, що сьогодні ми зовсім не такі.
Важливо рухатися вперед. І ми в процесі. Часом нас фруструє швидкість цього процесу, хотілося б швидше вийти на новий рівень гри. Але історія не знає умовного способу. Усе відбувається так, як відбувається. Коли дозволяємо собі змінити оптику й озирнутися, стає цілком очевидним, як сильно ми змінилися. І це надихає.
— З дітьми, мабуть, завжди непросто працювати на знімальному майданчику. А з власним сином? У чому це складніший процес, а в чому, навпаки, легший?
— Насправді я люблю працювати з дітьми в кіно, люблю знімати про дітей.
Але, звісно, робота з акторами ніжного віку передбачає різні виклики. Тому що, зрештою, це ще незрілі особистості, які швидко втомлюються. І дисципліна… Хоча я от зараз подумала — дорослі теж не всі дисципліновані.
Але дітям важче бути зосередженими на роботі багато годин поспіль. Усе це треба враховувати, шукати певні інструменти взаємодії.
Особливо це складно, коли працюєш із власною дитиною. Коли у вас є вже певна система стосунків, переносити її на знімальний майданчик — це дуже тонкий лід. Тут важлива ієрархія, повага до режисерських рішень. А коли режисер — мама, виникає інше поле діалогів…
Ірина Цілик та Артем Чех із сином
Я до останнього не була впевнена в рішенні затверджувати власну дитину. Не було такої ідеї, сталося радше випадково. Усе почалося з першого тизера, який ми знімали ще до того, як виграли цей проєкт у конкурсі Держкіно. Коли подавалися, треба було зняти настроєве відео, яке певним чином пояснювало б атмосферу майбутнього фільму. У мене не було ще затвердженого кастингу, тому я вирішила запросити свого сина. Це було простіше, ніж шукати якогось іншого хлопчика. Так само випадковим тоді рішенням було попросити мого приятеля, Юрка Іздрика, зіграти в цьому тизері.
Але зрештою все склалося так, що вони обидва залишилися у фільмі — і я не шкодую про ці рішення. Хоча, звісно, треба було докласти певні зусилля до роботи з непрофесійними акторами. Це працює в ігровому кіно, але є свої складнощі. Особливо, коли ансамбль складається з професійних і непрофесійних акторів. Тут дуже важливо зробити ці шви непомітними. Тому що використовуються дуже різні способи існування в кадрі.
Мій досвід режисерки-документалістки допоміг. Наприклад, чітко відчувала, що моїх непрофесійних акторів я мушу підстрахувати, позбавити дискомфортних відчуттів і дати їм більший простір для імпровізації. Для того щоб вони почувалися собою, але в запропонованих обставинах. Щоб їм не довелося просто вчити заздалегідь написані репліки. Це складно, коли ти непрофесійний актор, — сказати кимось написаний текст так, щоб він звучав як твій власний. Тому я пішла іншим шляхом. І Андрію, і Іздрику, і Владу Балюку я дозволяла говорити так, як їм говориться, імпровізувати. Насправді це спрацювало.
«Я можу нескінченну кількість разів дивитися на танець Фелікса»
— Який момент у фільмі — улюблений?
— Дуже важко виділити якийсь епізод, бо з кожним щось пов’язано… Під час показів зазвичай не дивлюся фільм разом з глядачами. Якось важко це, якщо чесно. Я маю складні стосунки зі стрічкою: усе одно в мене в голові був один образ, а утворилося щось в результаті інше.
І лише початок фільму дивлюся кожного разу, у кожному місті. Дивлюся вступну частину. Щоб почути який звук, перевірити якість. Але не тільки! Мені здається, я можу нескінченну кількість разів дивитися на танець Фелікса, з якого починається наш фільм. Цей прекрасний Іздрик, який танцює під «Болеро» — абсолютно магічне видовище, принаймні для мене.
Але мушу розповісти, що в романі цього танцю немає. Я цей образ позичила зі спогадів власного дитинства, тому що мій тато, який теж певним чином схожий мені на Фелікса, танцював у самозабутньому стані під Pink Floyd. А я, дитина, на нього дивилася збоку. Він мене навіть не помічав.
Цей відбиток спогадів залишився на дуже глибоких рівнях. І зрештою я використала це у фільмі, хоча в нас не Pink Floyd, а «Болеро». Цей гурт, на жаль, ми не могли собі дозволити. Це дуже дорого. Але «Болеро» не є компромісним рішенням. До речі, запропонував сам Іздрик: коли ми думали, яка музика це могла б бути, він згадав про «Болеро» Равеля. І композиція цього твору така, що музика весь час ніби йде по колу. Мені здається, що це дуже точно підкреслює ідею цих токсичних кіл, у які ми часом потрапляємо.
А також мені подобається, що Іздрик танцює на тлі цих фотошпалер з пальмами. Фотошпалери за часів нашого дитинства були дуже популярні, і цей кадр для мене теж є певною мірою символічним. Це мрії про ті далекі світи, у яких, ми тоді думали, навряд чи побуваємо. Це простір мрій, сформованих рекламою «Баунті».
Але ми виросли. Побували в різних далеких світах. Ми виявили те, що вдома все одно краще… Принаймні я. Так відчуваю, об’їхавши вже цілу купу країн і маючи за плечима багато спостережень, розумію, що все найбільш справжнє, найбільш сильне й щире зі мною відбувається лише в Україні.
Тому важливо було зустрітися з усіма цими пальмами далеких світів — і переконатися в тому, що ті процеси, частиною яких я є вдома, для мене найцінніші.
— А улюблена історія зі зйомок?
За кадром завжди залишається багато історій зі знімального майданчика — як смішних, так і доволі сумних. Навіть важко було б виділити щось одне. Намагаюся згадати — і одразу цілий калейдоскоп.
Боже, що ж розповісти!.. Чи про те, як ми замість новонароджених кошенят знімали маленьких хом’ячків? Треба було, щоб рухалася ряднина, у яку вони загорнуті. Кошенят у нас тоді не було: ми їх знімали окремо, щоб не порушити близькість із мамою. Тому замість кошенят там були насправді заховані хом’ячки, яких ми позичили, а потім повернули.
Або як тяжко ми працювали в останній знімальний день. Це був грудень, від втоми й від холоду ми ошаліли та ледь трималися. До того ж це була одна з найскладніших сцен для реалізації — бійка Фелікса з гопниками, до якої були залучені каскадери. Один з них не розрахував сили й занадто сильно штовхнув Іздрика. Той упав по-справжньому, розбив собі дуже сильно руку й нікому не сказав.
Пізніше в кадрі він б’є одного із цих хлопців і не може зупинитися (власне тоді Тимофій відчуває, як страшно, коли людина травмована війною, коли демони проступають). У цьому кадрі, авжеж, Іздрик бив не людину, а мат, який був за кадром. Він, як непрофесійний актор, не розрахував силу, не знав, як зберегти свої руки — і збив собі щиколотки пальців. До такого стану, що вони потім кілька місяців не гоїлися. А він, музикант, не міг грати. Мене це все страшенно засмучувало. Але його віддача процесу тоді вразила до глибини душі.
Афіша фільму «Я і Фелікс»
«Фільм змушує відчувати й підіймати із замуленого дна спогади»
— Ти вже чула й читала десятки, якщо не сотні відгуків глядачів і в Європі, і в Миколаєві ось.. Які слова, чиї тобі наразі запам’яталися найбільше?
— За два роки життя фільму в просторі фестивалів, прокатних історій, звісно, назбиралися дуже різні глядацькі реакції.
Я була впевнена, що цей фільм передусім створений для української аудиторії. Щодо міжнародної я мала сумніви, чи фільм відгукнеться. Тому щоразу дивуюся, коли переконуюся, що й зарубіжним глядачам щось зрозуміло та близько. Була здивована, коли ми отримали нагороду найбільшого фестивалю кіно для дітей і підлітків у Європі, він відбувся в Італії. І там фільми оцінювало не професійне журі, а 600 італійських підлітків. І вони дали нам приз. А я потім думала: «Де ми, а де сучасні італійські підлітки?». Але щось їх у цьому зачепило.
Або нещодавно в мене був тур у США, де мала покази у восьми різних університетах, коледжах. І зустріч із американською переважно аудиторією теж здивувала, бо було чимало відгуків, які свідчили про те, що глядачам щось не лише зрозуміло… А й близько. Як сказала одна жінка: «Я виросла у провінційному Массачусетсі в ті самі дев’яності роки й ніколи не подумала б, що з українцями в нас може бути так багато спільного».
Водночас нарешті сьогодні відбувається прокат фільму в Україні. Я з хвилюванням спостерігаю за першою хвилею відгуків, і ця хвиля переважно дуже добра до нас.
Я бачу чимало сильних реакцій. Дуже часто люди пишуть, що фільм їх тригерить, змушує повертатися в часи їхнього дитинства, змушує відчувати й підіймати із замуленого дна такі спогади, про які вони не думали всі ці роки. Водночас, окрім того, що фільм стає трохи болісною мандрівкою в ті часи, я бачу, що все ж залишається світлий післясмак. Відчуття: добре, що все це лишилося в минулому, а ми сьогодні вже зовсім інші люди й можемо озиратися та з полегшенням відпускати темні тіні наших травм.
«Мені хочеться говорити про речі, які ми ще не дуже проговорюємо»
— Перший ігровий фільм… Чи буде й далі ігрове кіно?
— Я та авторка, яка не будує далеких стратегій на майбутнє. Бо мені цікаво пробувати все. Я в пошуку форм, інструментів, які можуть стати найбільш доречними для того, щоб говорити про різні речі, які хвилюють мене на різних етапах мого життя.
Наразі, спробувавши трохи ці різні види кіномистецтва, я маю ніжне ставлення до обох цих способів говорити мовою кіно про різні речі. І дуже сподіваюся, що в мене будуть ще можливості знімати як документальні проєкти, так і ігрові.
Але наразі цікаво, що я знову ступила на цілком нову територію, знову буду дебютанткою. Тому що нині розробляю проєкт повнометражного анімаційного документального фільму з робочою назвою «Червона зона». Це буде дуже інтимний фільм-есей, доволі поетичний, який розповідатиме про моє приватне життя, мою родину, друзів і людей мого покоління… Які за ці десять років війни дуже змінилися на різних рівнях, зокрема на тих тонких рівнях, які не завжди очевидні. І мені хочеться казати про деякі речі, які ми ще не дуже відкрито проговорюємо. Наприклад, про те, що відбувається із сімейними парами, розділеними досвідом війни. Про те, як виникає цей простір великих непорозумінь, як близькість між рідними людьми опиняється під загрозою через незіставність досвідів.
Хочу казати не лише про ту червону зону, де відбуваються сьогодні бойові дії, а й про простір незахищеності, неможливості будувати плани на майбутнє. І власне цей простір червоної зони — він тепер для нас будь-де. Хоча, звісно, ми не можемо порівнювати небезпеку, але я маю на увазі дещо інше. Навіть для тих людей, які виїжджають з України… Вони часто везуть у собі це відчуття незахищеності й невпевненості в завтрашньому дні.
Наразі проєкт ще на доволі ранній стадії створення, але в нас уже є партнери. Це Люксембург і Франція, які мають у своїх країнах першу фінансову підтримку на те, щоб ми могли запуститися. Цей фільм створюватиметься довго — чотири роки, а то й більше. Важко сказати, що з нами всіма буде, коли фільм вийде в люди.
Фільм не стільки навіть про війну, скільки про те, як почуваються люди, коли звичний світ розсипається. І як ми вчимося балансувати, попри всі щоденні трагедії, намагаємося захищатися і сміхом, і якоюсь вітальністю, і здатністю любити.
Попри все.