Коли в моїй пам’яті вряди-годи виринають яскраві спогади з дитинства, вони неодмінно пов’язані з цими мальовничими місцями. В кінці 1970-х років сюди регулярно приїжджали на пікніки мої батьки зі своїми друзями, а тато майстрував мені та моїм приятелям свистульки для забави. Ми дотемна бігали лісовими стежками з дерев’яними луками, ніби у преріях, радіючи справжньому привіллю неподалік від Києва. А потім втомленими поверталися на автобусі додому.
Ворзель-Ірпінь-Буча. Впродовж багатьох десятиліть у цих містечках як не жили то відпочивали творці української культури: письменники, науковці, громадські та суспільні діячі. До війни в Бучі мешкало чимало моїх прекрасних друзів. З кимось із них мені подобалося подовгу розмовляти в черзі на приміську маршрутку. З іншими ми любили сидіти до глибокої ночі в їхніх затишних оселях, адже їхня гостинність і приязність ніколи не мала меж. Крім довгих розмов під келих вина нам, здавалося б, нічого не було потрібно. Це був наш самодостатній світ. Я не знаю з якого навіженства його потрібно було руйнувати. Тепер ці люди самі змушені поневірятися деінде, лише здогадуючись, чи живі їхні близькі та чи вистояли їхні оселі від атак зачумлених власною маячнею зайд.
Читайте також: Межі компромісу
Нині неможливо дивитися без сліз і розпачу на чорні рани Ірпінської дуги. Вони прийняли найпекучіші удари окупантів, які самовбивчо й осатаніло рвалися до Києва. Не досягаючи жодних прийнятних для себе загарбницьких результатів, на цих теренах ці місіонери «русского мира» влаштували «русское поле экспериментов». Ті, хто вивчає проєкти демодернізації неодмінно мають відвідати Ірпінську дугу. Понівечені та збезчещені тіла, сплюндровані помешкання стануть німими докорами і неспростовними свідченнями того, який руйнівний потенціал несе країна, чия цивілізаційна місія раз у раз обертається самозасліпленою величчю і тотальним нігілізмом.
По лихоліттю Другої Світової війни Теодор Адорно зауважив, що після Авшвіца вся культура перетворилася на смітник. Та поволі ставало зрозуміло, що культура таки здатна знаходити шляхи для відживлення. Щоправда, на місці непоправних підпалин проступають потворні незаліковані шрами, які нагадують про наслідки химородних експериментів. Але водночас в культурі залишаються швидко заповнювані владними ідеологемами лакуни. Якраз у них і виникають сурогати, що компенсують потребу творити, витісняючи її фантазмами вищості.
Для позначення варварства мародерів, які знічев’я відстрілювали людей на Ірпінській дузі, а потім тікали по горлянку завантажені награбованим, жодних слів не існує. Навіть непристойних. А їхні сурогати культури залишають по собі інфернальну куряву, ще й досі відчутну над Україною.