Чи потребує серйозна література, на ваш погляд, дорослого автора? Якщо так, то чому? Чи можуть бути йому властивими одночасно зрілість і вміння гратися та грати?
— Якщо говорити про те, чи має письменник тримати та зберігати десь усередині себе той стан дитинності, то мій письменницький досвід говорить, що так — якщо ця дитинність дорівнює грайливості. Здатність грати та гратися у своєму письмі для автора, як на мене, дуже важливі. Говорячи про те, чим для мене є досвід і практика письма, я завжди повторюю, що намагаюся в цей момент непогано провести час, насолоджуючись тим, що роблю, тобто пишучи. Не зрозумійте мене неправильно: аж ніяк не хочу сказати, що оця грайливість означає якусь поверховість. Грати та гратися — заняття глибокі й серйозні. Ці вміння допомагають нам навчатися, ставити великі запитання та глибше розуміти сутність речей. Коли в такі моменти тримаєш очі відкритими, можеш зануритися на глибші рівні усвідомлення складних речей.
Останній на цей час мій роман «Співаю, і гори танцюють» («Canto jo i la Muntanya Balla», 2018) — дуже грайливий твір. Це спроба подивитися на світ Піренейських гір у Каталонії з максимально можливої множини позицій. Інколи цей погляд не зовсім звичний. Наприклад, у згаданому романі є розділ, де оповідь ведеться з погляду грози або великого скупчення хмар, коли дощить. Ще там є розділ, написаний від імені собаки, групи рослин та самих гір. Так, це не завжди оповідь, яку ведуть люди чи суб’єкти. Щоб таке написати, мені треба було вдатися до гри.
Оповідання історій може набувати різної, часом навіть позасловесної форми. Що в цьому явищі настільки цінного, що люди аж так полюбляють оповідати й слухати?
— Наратив, оповідання різних історій, усна творчість — це ті речі, які мене завжди цікавили. Насправді не важить, як тебе називають журналісти — письменником, наратором, оповідачем чи ще якось, — важить сутність того, що ти робиш, і чи подобається це тобі. Мені до вподоби не лише створювати нові розповіді, а й слухати те, що розповідають інші. Фольклор — це теж дуже цікава річ, бо йдеться про історії, які вижили, збереглися з дуже давніх часів. Про те, що протягом століть люди в різних частинах світу розповідають одне одному. Як на мене, фольклор містить таке собі ДНК того, як ми, люди, звично дивимося на світ, розуміємо або уявляємо його. Ці історії можуть нам розповісти, якими ми були та якими є досі, бо ми ці розповіді успадкували. На такий наратив цікаво подивитися не лише в його історичній тяглості, а й крізь сучасну призму, і в такий спосіб його аналізувати.
У моєму романі, згаданому вище, є розділ, у якому розповідь веде група жінок, яких у Каталонії ще називають «водяними жінками». Подібних персонажів можна відшукати у фольклорі багатьох країн і культур світу. Вони не специфічні чи унікальні для Каталонії, Іспанії чи навіть цілої Європи. Цікаве не це, а той спосіб, у який ми створюємо отаких персонажів. У якийсь момент я зрозуміла, що ми дуже часто дивимося на них передусім із чоловічого погляду. Про них ми фактично дуже мало чого знаємо, і вони лишаються такою собі таємницею, сутністю, з якою стикаються лише поверхово, але не вдаючись у суть того, з ким саме мають справу. Зазвичай ці оповіді містять стандартний сюжет: чоловік побачив одну з «водяних жінок», закохався в неї, і це мало такі-то наслідки. Але в таких розповідях немає нічого про те, а що з цими жіночими персонажами було до моменту описаної зустрічі або ж після неї. Тому в романі «Співаю, і гори танцюють» я намагаюся змалювати, а яким буде цей фольклорний сюжет, якщо оповідачкою буде сама «жінка води», які мотиви нею рухатимуть і таке інше.
Герої вашого роману, про який наразі йдеться, — це не завжди люди, які живуть або жили в Піренейських горах, а й сама природа цієї місцини. У ньому лунає багато голосів, які промовляють чи могли би промовляти. Чий саме голос вам було найскладніше зробити чутним і чому саме?
— Мій роман багато працює з проєктуванням, наданням голосу дуже різним персонажам. Одне з наріжних питань, що я ставлю в цьому творі, полягає в тому, хто насправді може розповідати свої історії та ким саме є оповідач, чиї історії витримують плин часу. Мені важливо зрозуміти, а яку ж владу має автор чи мовець і наскільки безсилий той, хто не може виступати в такій ролі через різні причини. У минулому, до слова, було дуже багато жінок, які не могли розповісти свої історії або ж до них банально не прислухалися. Поряд із цим наратив нерідко створювали ті, хто перемагав у війнах, — часто саме вони були авторами того, що ми називаємо історією. Питання про те, хто вільно транслює свої наративи, а хто ні, які з них дійшли до нас і чому саме — усе це я й намагаюся дослідити у своєму романі.
Також там є розділ, написаний від імені групи жінок, які були засуджені та страчені за звинуваченням у відьомстві в XVII столітті на теренах Піренеїв. Щоб написати цей розділ, довелося опрацювати дуже багато матеріалів відповідних судових процесів. Ті рукописні тексти, які мені випало читати, виявилися такими собі протоколами судових розглядів: у них писалося про те, як звали засуджених, що вони, можливо, говорили, робили й таке інше. Цікаво також, що в певний момент я зрозуміла, що всі ті тексти судових засідань написав один чоловік. Так відомості щодо цих подій дійшли до нашого часу у формі документів, створених відповідно до уявлень та переконань тих, хто був стороною обвинувачення на тих судилищах. Ті жінки, кого засудили та вбили під час боротьби проти відьом, не змогли ані передати нам свої розповіді, ані записати їх. Тож питання авторства, перспективи, з якої подається та чи інша історія, а також цензурування — одні з наріжних у моїй книжці.
Який зв’язок існує між сучасним мистецтвом, яке важко уявити без текстів, і художньою літературою? Що вони, на ваш погляд, можуть дати одне одному?
— Для мене тут узагалі немає розмежування. Сфера мого наукового дослідження — мистецтво, і я завжди кажу, що писати я навчаюся саме в сучасного мистецтва. Під час моїх студій я виявила, що насправді одні з його найцікавіших елементів — саме слова й тексти. Це дуже цікавий матеріал для творчості, а також для мислення, досліджень тощо. Якщо говорити про мою роботу, то до неї спонукає глибокий і щирий інтерес до того, що я намагаюся відкрити, вивчити, запитати. Інколи йдеться про вельми специфічні речі, як-от судові процеси над імовірними причетними до відьомства в Європі, фольклор чи явище антропоцентризму, стосунки людини та природи. Чим більше я працювала з цими ідеями, досліджувала їх, тим ліпше усвідомлювала, як саме хочу з ними працювати. По тому прийшло розуміння для того, щоб найкраще підсвітити певні теми, дати їм шлях до ширшої аудиторії, найкращий спосіб — письменство, створення тексту. Отак, власне, й поставав мій роман. Я не мала одного чіткого плану, що ось так він має розпочинатися, перебіг подій у ньому буде отакий-то, а фінал — ось такий. Початком був не план, а дослідження низки тем, і лише потім з’явилися певні герої, зрозумілі шляхи оповіді їхніх історій. Це дало мені можливість сконструювати книжку дуже органічно.
Поряд із письменством ви досліджуєте сучасне мистецтво, зокрема його візуальні форми. Чи поєднуєте ці два види діяльності та чи постають на основі ваших художніх творів мистецькі проєкти поза літературою? Якщо так, то які?
— На візуалізації я роблю особливий акцент, бо намагаюся не лише дослідити, розпитати про теми, які мене цікавлять, а й зрозуміти, який вигляд усе це може мати. Збираю багато зображень, щоб хоч якось уявити, про що пишу. Було б дуже навіть непогано, якби написане мною не лишилося суто текстом, а набуло й інших форм. Наприклад, на теренах Каталонії за моїм романом поставили театральну виставу, а також за його мотивами написали симфонію. Щоразу, коли завершую писати твір, то кажу, що в цього тексту відросли чотири ноги та хвіст, і тепер він сам-один мандрує світом і часом виринає в місцях, де я зовсім не чекала його побачити. Коли текст, скажімо, роману, перетворюється на театральну п’єсу, то актори встановлюють власний контакт із його твором. І часто це буває вельми навіть красиво. Тут було б варто розказати про артшоу «Була жінка, яка…» в одній із галерей Барселони, де поєдналися інсталяція, відео й тексти. Коли я працюю над книжкою, у мене паралельно накопичуються зображення, нотатки, цифрові архіви. Лише частина цієї інформації виливається в роман, решта ж потребує іншої форми демонстрування, донесення до ширшої аудиторії.
Читайте також: Вікторія Амеліна: «Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації»
Тут я хотіла б повернутися до фольклорного сюжету, про який уже йшлося вище. Знаєте, дуже цікаво спостерігати, як сюжети мандрують світом. Коли я писала свій останній роман, то знайшла історію, яка є і в Каталонії, і в багатьох народів Південної Америки, і ще дуже багато де у світі. Прослідкувавши джерела, я виявила, що її коріння сягає ІІІ століття до нашої ери та азійських теренів. Історія ця про те, як жінки, що займалися відьомством, використовували молодих чоловіків як коней, тобто як засіб пересування. Оця ідея про лихих жінок, які завдають кривди чоловікам, присутня у фольклорі в дуже багатьох куточках світу. Фінал таких історій завжди кепський для жіночого персонажа: його або вбивають, або калічать. Проєкт «Була жінка, яка…» працює з усіма знайденими мною сюжетами на цю тему. Він говорить аудиторії: погляньте, оця історія, яку я вам показую, є частиною фольклорного спадку, такою собі легендою. Проте важливо, що в XVII столітті відбувалися справжні судові процеси, на яких реальних жінок звинувачували в діях, про які говорить згадана фольклорна оповідь, і цих жінок засуджували й страчували. Важливо, як те, що було частиною усної народної творчості, стає частиною справжньої історії, як тісно між собою переплітаються вигадки й те, що сталося насправді.
————-
Ірен Сола народилася 1990 року в муніципалітеті Малья в комарці Осона в Каталонії, Іспанія. Випускниця Університету Барселони та Університету Сассекса (Велика Британія). Її дебютна поетична книжка «Бестія» («Bèstia», 2012) відзначена поетичною премією Амадеу Оллера. Перший роман «Дамби» («Els dics», 2018) отримав премію Documenta. Другий роман «Співаю, і гори танцюють» («Canto jo i la Muntanya Balla», 2018) виданий каталонською та іспанською мовами, був нагороджений преміями Llibres Anagrama, Punt de Llibre de Núvol, Cálamo Otra Mirada та Maria. 2020 року стала лауреаткою премії Європейського Союзу в галузі літератури.