Іран у вогні, або Сорок днів непокори

В середу, на сороковий день після смерті Махси Аміні у вересні, тисячі іранців вчергове вийшли на вулиці, вимагаючи кінця ісламського режиму. Географічно, як і раніше, протести продовжуються по всьому Ірану, охоплюючи дедалі більше міст і містечок. Частини провінцій Мазандаран, Курдистан, Лорестан, Сістан і Балуджистан нагадують поле битв. Люди регулярно виходять на вулиці в Тегерані. Горять шини і баки зі сміттям, летять коктейлі Молотова. За повідомленнями правозахисних організацій, в середу в Махабаді (провінція Західний Азербайджан) люди зайняли декілька адміністративних будівель. За повідомленнями іранської правозахисної групи в Осло станом на 26 жовтня кількість загиблих складає не менше ніж 234 особи, хоча точніші цифри важко назвати, адже державні сили безпеки часто затягують або й взагалі не віддають родичам тіла убитих демонстрантів, іноді намагаються поховати їх в таємниці. Серед загиблих багато підлітків. Нинішні акції протесту відбуваються і вдень, і вночі, а скупчення демонстрантів досить мобільні, для того, щоб уникнути відкритої конфронтації з силами безпеки, які вже давно розстрілюють протестувальників бойовими патронами. Люди намагаються послабити і виснажити сили безпеки, тому акції протесту відбуваються без попередження, тим самим залишаючи поліцейським менше часу, щоб відреагувати. Подальші кроки й стратегія досі не була чітко окреслені, тож таким чином, розтягуючи зібрання в часі, люди намагаються зберегти початковий запал. Іранський уряд продовжує блокувати інтернет, проте доступ до мережі все ж є через vpn. Нещодавно з’явились повідомлення про те, що обладнання Starlink таки вдалося провезти через кордон.

Реакція режиму: страх і нерозуміння

Представники режиму, очевидно, були здивовані, що рух загальнонаціонального іранського спротиву продовжується, незважаючи на численні арешти, тортури, побиття, викрадення і показові холоднокровні вбивства. Їхня реакція, щоправда, дещо різнилася. Ахмад Хатамі, імам п’ятничної молитви Тегерана у своїй проповіді закликав жорстко придушити протести: «Вгамуйте цих бунтівників так, щоб ніхто й ніколи не хотів більше брати участь у будь-яких заворушеннях». Алі Хаменеї, іранський верховний лідер, дав однозначно зрозуміти, що, на його думку, єдиним виходом із ситуації, яка склалась в Ірані, є криваве придушення зародків ймовірної революції. Значна кількість впливових п’ятничних імамів, як от скажімо імам Машаду, звинуватили іранців, які протестують, в богохульстві й зневазі до Корану.

Одним з найбільш високопоставлених представників режиму, які висловили сумнів щодо ефективності агресивного придушення протестів, став Алі Ларіджані, колишній спікер іранського Меджлісу (парламенту) і старший радник Алі Хаменеї. В своєму інтерв’ю газеті Еттелаат 12 жовтня він заявив, що «якщо уряд й надалі жорстко впроваджуватиме певні власні соціальні норми й цінності, це безумовно викличе бурхливу реакцію з боку певної частини демонстрантів».

Голам Реза Монтазері, заступник голови комітету з питань культури в іранському парламенті, заявив, що він однозначно не підтримує насильницьке придушення протестів. Він також закликав до діалогу та порозуміння з молодим поколінням іранців, які становлять левову частину протестувальників. Монтазері наголосив, що на його думку, «відбираючи в іранців можливість критикувати нашу систему, ми підштовхнемо їх до того, що вони звернуться до ворогів і говоритимуть з ними». Також, колишній міністр праці Алі Рабеї та колишній голова президентської адміністрації Мохамад Алі Абтахі попередили уряд, що, якщо уряд не дослухається і не відреагує належним чином на народне невдоволення, «інакомислення в суспільстві процвітатиме й надалі, і рано чи пізно знову виплеснеться на вулиці міст».

Читайте також: «Жінка, життя, свобода!» Масові протести в Ірані тривають і набирають обертів

Чи не вперше з часів революції 1979 року, частина шиїтського духовенства почала відкрито сумніватися в легітимності верховного лідера Алі Хаменеї. Досі його авторитет ніхто не ставив під сумнів, а публічне висловлення недовіри могло закінчитися кримінальною справою про державну зраду. Тим не менше, на початку жовтня, частина студентів духовних семінарій і представників духовенства опублікували заяву, в якій вони заявили, що Алі Хаменеї взагалі не мав права і кваліфікацій, щоб офіційно бути обраним верховним лідером (його обрали в 1989 році, після смерті Хомейні). З цілком зрозумілих причин заявники не розголошували своїх імен, але ймовірно йдеться про певну частину студентів та духовенства міста Ґом, одного з найсвятіших міст для шиїтів. Така заява – безпрецедентний випадок в іранській історії від 1979 року. Минулого тижня, неурядова іранська громадська правозахисна організація Таваана, розташована поза межами Ірану, заявила, що за їхньою інформацією частина мулл з Ґому звернулася до Аятолла Алі Сістані, який наразі мешкає в Іраку, з проханням врегулювати ситуацію. Аятолла Сістані – це чи не найвпливовіша шиїтська релігійна постать сучасності. Наразі мета й деталі цих контактів не зовсім зрозумілі.

В середу, 26 жовтня в місті Шіраз озброєний бойовик зайшов в мечеть Шах Чераґ, розстрілявши 15 паломників. Тегеран, зрозуміло звинуватив в нападі «суннітських терористів», а відповідальність на себе взяли бойовики Ісламської Держави. Багато іранців, щоправда, дуже скептично поставились до такого тлумачення події – більшість переконана, що режим будь-якою ціною намагається вплинути на перебіг протестів і залякати релігійну частину протестувальників уявною зовнішньою загрозою. Багато хто звернув увагу на те, що новина з’явилась в режимних телеграм каналах всього 2 хвилини після того, на CCTV камерах видно, як озброєний чоловік заходить в мечеть. І справді, вже в четвер 27 жовтня Алі Хаменеї звинуватив “зовнішніх ворогів” в нападі на Іран, і закликав іранців «єднатися» проти загрози і «помститися». Президент Ебрагім Раїсі в четвер заявив, що «це протести проклали шлях для таких терористичних атак [в Шіразі]».

Народний спротив: студенти і загальнонаціональні стайки

Іранська молодь – старшокласники, студенти і молоді люди, народжені вже після революції 1979 року – продовжує бути двигуном загальнонаціональної непокори. У вівторок іранські міста сколихнули протести студентів. В Тегерані протестують студенти найбільших університетів: Тегеранського, Бехешті, Модаррес, Аль Захра, Азад, Аламе. В релігійному центрі Ґом, навіть студенти семінарій зірвали виступ представника уряду скандуючи «Студенти загинуть, але не терпітимуть ганьби». Студенти протестують й в інших містах Ірану: Язді, Шахре Корд, Карадж. Багато де студенти теж намагаються припинити сегрегацію в університетах – треба мати на увазі, що школи й університети в  Ірані жорстко сегреговані на чоловічі й жіночі (в університетах це різні аудиторії). В школах дівчата зривають і палять портрети Хаменеї і Хомейні (в Ірані їхні портрети мають бути присутні в будь-якій державній чи недержавній установі). Минулого тижня спецпризначенці штурмували кілька шкіл, а в північному місті Ардабіл було заарештовано 10 школярів. Під час рейду на одну зі шкіл в Ардабілі іранські силовики до смерті забили шістнадцятирічну школярку Асру Панахі, після того, як вона відмовилась співати про-режимну пісню. В Тегерані й інших великих містах популярності набуває тренд «знайди на вулиці муллу і зірви з нього чалму». Така невинна, на перший погляд, витівка всього рік назад здавалась би неможливою й жартівники могли б надовго потрапити за ґрати.

Важливою складовою протестів стало те, що до людей на вулицях вже долучилися робітники ключових іранських підприємств, а особливо нафтопереробних заводів. Нафтопереробна промисловість – ключовий сектор іранської економіки. Не варто забувати, що стайки нафтовиків відіграли немалу роль в перемозі ісламської революції в 1979 році. Страйкують нафтовики в південних провінціях (наприклад в Хузестані), а саме: працівники нафтового заводу в Абадані, Асалує, Бандар Аббасі, Бушехрі, Кангані, Хенґамі. Страйки почались також на газопереробному заводі Південний Парс. Південний Парс – це найбільше у світі газове родовище. Уряд почав переконувати, що страйки не політичні, і працівники просто вимагають підвищення зарплати і покращенням умов праці. Проте, на нафтовому заводі Асалує працівники скандували «Цей рік – це рік крові, Алі Хаменеї – тобі прийшов кінець». Також страйки продовжуються на таких важливих для Ірану підприємствах як цукровий завод Хафт Тепе, сталева фабрика Фарс Гадір Нейріз та інші. Водії відмовляються працювати, створюючи хаос в логістиці.

Що буде далі?

Обережні заклики деяких представників режиму до «діалогу» і порозуміння, очевидно, не потрібно сприймати серйозно. По-перше, це лишень демонструє внутрішні розбіжності режиму і його слабкість, що в свою чергу має навпаки  стати стимулом для демонстрантів йти вперед й не відступати. По-друге, такі заяви, як і комічні спроби режиму відвернути увагу від протестів на «зовнішніх ворогів», добре показує не лише страх, паніку і нерішучість режиму, а й також абсолютне нерозуміння того, як події розвиватимуться надалі. Варто теж розуміти, що обережні спроби деяких представників режиму або шиїтського духовенства відмежуватись від звірств ісламської республіки є нічим іншим, аніж відчайдушною спробую врятувати своє місце під сонцем, якщо режим похитнеться. Про будь-яке розуміння, підтримку вимог демонстрантів й усвідомлення злочинів ісламського режиму зовсім не йдеться. Наразі спроби сил безпеки розігнати демонстрантів чи залякати людей жорстокими катуваннями й убивствами в’язнів зазнали невдачі. Видається, що режим взагалі не розглядав можливість того, що протести затягнуться на шість (поки що) тижнів. Протистояння досягло тої точки кипіння, коли іранці вже не погодяться ні на які поступки. Надії прагматиків режиму на те, що Іран все ж підпише ядерну угоду із Заходом, провалилися після того, як іранські дрони таки передали Росії для того, щоб атакувати українські міста. Про зняття санкцій, а отже й про залучення хоча б якихось коштів для порятунку економіки і утримання сил безпеки вже не йдеться. Тому треба готовим до того, що реакція режиму буде дедалі агресивнішою, маніпулятивнішою і непередбачуваною. Захід вже почув іранців – вони більше не хочуть жити в ісламській республіці. Окрім того, зараз чи не вперше з 1979 дуже активною стала іранська діаспора – іранці побачили рідкісний шанс, який не хочуть втратити. Зараз все залежить від рішучості, сміливості, самоорганізації й завзяття іранців в Ірані та за кордоном, й їхнього бажання довести справу до кінця.