Справді, іранці є древнім арійським народом — творцем кількох могутніх імперій, які не зміг подолати Рим. Римляни зазнали чимало поразок від парфянців (Парфія — древня держава на теренах сучасного Ірану), а знаменитий антиримський «контрнаступ парфянців» увійшов до підручників воєнної історії. У полон до Парфії потрапив відомий римський полководець (переможець Спартака) і політик Марк Красс.
У період ісламізації багатьох країн Сходу іранці постали перед загрозою політичного та культурного підпорядкування арабам і тюркам. Це стало однією з причин швидкого поширення ісламу в Ірані саме в формі такої особливої його течії, як шиїзм (на противагу ортодоксальному сунітському ісламу). Нині це суперництво між Іраном і Тураном знову загострюється. І його суб’єктами стали турецькі ісламісти («помірковані», як вважає дехто в Західній Європі) на чолі з турецьким президентом Реджепом Таїпом Ердоганом та тегеранські шиїтські аятоли. Ердоган висуває ідеї пантюркізму, згідно з якими тюрки мають становити окремий політичний і культурний світ. Деякі європейські фахівці називають це «османізмом», хоча Османська імперія була доволі байдужою до етнічної солідарності, висуваючи на перший план ісламську сунітську солідарність. Втім, Ердоган, будучи ісламістом, використовує саме етнічний момент, наприклад, у взаєминах із Азербайджаном (гасло «один народ — дві держави»). Може, тому, що азербайджанці є шиїтами?
Читайте також: Туреччина-Карабаґ: Оптика різного калібру
Нині Туреччина демонструє очевидне прагнення створити свою геополітичну зону в Сирії, Іраку, Лівії й далі скрізь, де вдасться, але насамперед у середовищі тюркських народів і країн. А це плани грандіозні. Це Кавказ (Азербайджан, Карачай, Балкарія, Кумикія, ногайці тощо). Це Центральна Азія: Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизстан. Та й до нинішніх російських територій — Татарстану, Башкортостану, Чувашії, Туви, Якутії — в Анкарі навряд чи зовсім байдужі… Хоча, звісно, це об’єкти не першочергові, на відміну від Кавказу та Центральної Азії.
Туреччина Ердогана вже багато чого досягла. Російська пропаганда всіляко намагається замаскувати свою фактичну геополітичну поразку на Південному Кавказі: мовляв, там РФ у вірмено-азербайджанському конфлікті виграла. Це типово для цієї публіки — будь-яку поразку Кремля подавати як перемогу (Путін знову всіх «переграв»). Навіть деякі українські політологи (зокрема професор Київського університету імені Шевченка Григорій Перепелиця) піддалися цьому навіюванню і стверджують, що «Росія зірвала джекпот на Кавказі».
Так, аж 1960 російських військовослужбовців будуть тепер дислоковані в Карабаху, оточені з усіх боків азербайджанськими військами, де не бракує турецьких інструкторів, помічників та експертів. І російська пропаганда мовчить про геополітичний провал РФ на Кавказі. Адже вперше за 200 років Росія була змушена допустити Туреччину в ту геополітичну зону, яку вона вважала виключно своєю, як легітимного і провідного політичного гравця.
Читайте також: Підвищена температура
Російський політолог Андрій Піонтковський напівжартома сказав: «Наступний свій парад Ердоган проведе не в Баку, а в Грозному, і Рамзан Ахматович Кадиров охоче присягне новому халіфу».
Справді, мусульманин-суніт Ердоган мусульманину-суніту сину верховного муфтія Чечні Кадирову напевно ближчий, ніж сумнівний християнин Путін, правління котрого, схоже, починає занепадати. І навряд чи хтось із наступників Путіна зможе відновити їхні стосунки, адже Кадиров має з Путіним те, що в давнину називали «особиста унія». Немає особистості — немає унії…
Іран побоюється турецько-азербайджанського союзу, адже в Ірані тюрків-азербайджанців живе приблизно в 3–4 рази більше, ніж в Азербайджані. Живуть вони в Ірані переважно компактно, а їхня етнічна територія давно позначена як Іранський Азербайджан. Це спокушає Анкару і непокоїть Тегеран, який прагне створити власну зону геополітичного панування в Ірані, Сирії, Лівані, Перській затоці, Ємені й далі. Рано чи пізно «тюркський світ» Ердогана наразиться на «іранський світ» шиїтських аятол у Тегерані. Звісно, російська дипломатія може скористатися ірано-турецькими суперечностями, нацьковуючи одного свого неофіційного ситуативного союзника на іншого. А найбільше від конфлікту цих країн виграє Ізраїль, бо тоді про цю державу та свої зловісні плани щодо неї Ірану точно доведеться забути.