Майже 40 років тому, 4 листопада 1979-го, група студентів-ісламістів захопила Посольство США в Тегерані. Заручниками стали 52 американських громадянина, яких тримали 444 дні. Згодом тодішній президент США Джиммі Картер скаже, що «він ніколи не забуде цього дня».
Однак справжні наслідки були не для американської сторони, адже це стало прологом до економічного протистояння Республіки Іран із Заходом. Офіційно причиною захоплення заручників було бажання студентів повернути в країну шаха Мохаммеда Реза Пахлаві, який після Ісламської революції перебував у Сполучених Штатах. Вашингтон відмовився видавати його, ввів торговельні обмеження, але після кількох невдалих спроб звільнити заручників силовим способом був змушений іти на поступки Тегерану. Після алжирських домовленостей заручників було звільнено, а США зобов’язалися не втручатися в справи Ірану та навіть зняти всі види торговельних обмежень. Ці поступки вважаються однією з причин програшу Джиммі Картера на президентських виборах 1980-го. Його змінив «яструб» Рейґан, який по-своєму підійшов до вирішення «іранського питання». Саме за його президентства, у 1987 році, було запроваджено нові санкції проти Ірану. Офіційне формулювання — покарання за «підтримку Іраном міжнародного тероризму та агресивні дій проти цивільного флоту в Перській затоці». Зокрема, вводилося ембарго на окремі групи товарів та послуг. Пізніше, у 1995-му, США вдарили по найчутливішій галузі іранської економіки — нафтовій промисловості. Американським підприємствам заборонялося в будь-якій формі брати участь у розвитку цього бізнесу в Ірані. Ще за два роки, до 1997-го, поступово було згорнуто практично всі інші напрями торгівлі та інвестицій США на державному та приватному рівнях.
Читайте також: США розширили санкції проти Ірану. У переліку опинилися дві українські авіакомпанії
Але найбільшим подразником для світової спільноти стала не іранська нафта, а ядерні амбіції країни. Ядерна програма Ірану розпочалася за підтримки спеціалістів із Європи та США, але така співпраця була зупинена після революції та запровадження санкцій. Із грудня 2002 року іранська сторона перешкоджала повноцінним інспекціям своїх об’єктів Міжнародним агентством із ядерної енергії (МАГАТЕ), що було відображено у його звітах. Тож у 2006‑му в керівництва МАГАТЕ виникли підозри, що Тегеран розвиває свою ядерну промисловість не лише для цивільних потреб. Їх виявилося достатньо для резолюції Ради Безпеки ООН № 1696 від 2006 року, у якій Ірану пропонувалося повернутися до відкритості у своїх діях, щоб заспокоїти міжнародну спільноту та підтвердити свої мирні наміри. Після відмови Тегерана 23 грудня 2006-го РБ ООН ухвалила наступну резолюцію № 1737, якою заборонила будь-яку співпрацю з Іраном у ядерній енергетиці: передавати Ірану ядерні матеріали, обладнання для їх обробки та необхідні технології. В окремому пункті йшлося про замороження фінансових активів осіб та організацій, причетних до ядерної програми, а також пов’язаної з нею діяльності. До списку персональних санкцій потрапили як керівники іранських ядерних підприємств, так і військові, зокрема ректор військово-технологічного університету генерал-лейтенант Мохаммед Мехді Неджад Нурі та командувач ВВС Корпусу вартових Ісламської революції генерал Хусейн Салімі. Метою цих заходів було стримування Ірану від збагачення урану, створення ядерної зброї та засобів її доставки.
Далі було ухвалено низку резолюцій РБ ООН, а до санкцій приєднався Європейський Союз. Він заморожував активи Центрального банку Ірану, заборонив будь-яку торгівлю нафтопродуктами з країною, операції з коштовними матеріалами та передачу ключових технологій для нафтодобувної галузі. У США теж було ухвалено Всеосяжний закон про санкції, відповідальність та припинення інвестицій щодо Ірану (Comprehensive Iran Sanctions, Accountability, and Divestment Act of 2010), що мав вплинути, зокрема, на головне джерело прибутків республіки — нафтопереробну галузь, щоб спонукати її згорнути свою ядерну програму. За порушення санкційного режиму передбачався штраф до $1 млн або ув’язнення терміном до 20 років.
Чи вплинуло це на економіку країни? З одного боку, Іран був змушений зупинити більшість масштабних проектів у галузі видобутку нафти, які мали реалізовувати іноземні партнери. Національна валюта — ріал — трималася доволі довго, але зрештою не витримала торговельної блокади. У 2012 році ріал пережив стрімке падіння, хоча офіційний курс залишався практично без змін. На чорному ринку лише за кілька тижнів вартість $1 підскочила з 24 600 ріалів до близько 39 000. Купівля американської валюти за старим курсом була доступна тільки невеликому колу підприємств-імпортерів, зокрема для ввезення в Іран м’яса, ліків та зерна. Так валютні ринки відреагували на відмову від політики підтримки фіксованого курсу. На кінець вересня 2018-го офіційний курс коливається в межах 42 000 ріалів за долар. Водночас динаміка ВВП країни (див. «Санкції не працюють») свідчить про те, що Тегеран навчився виживати та навіть розвиватися в складних умовах. Ця нова економіка в окремих галузях є самодостатньою і не потребує великих обсягів імпорту, відповідно й великих витрат.
Читайте також: Іран пригрозив заблокувати Перську затоку
Ослаблення ріала певним чином грає на руку владі, адже нафту країна продає за тверду валюту (що певним чином нагадує ситуацію в Росії). Навіть тепер, коли від Трампа лунають погрози в бік іранських лідерів, країна може протриматися до наступних виборів у США на внутрішніх резервах. Принаймні так вважає Ругані.
Обурення Трампа небезпідставне. З огляду на кінцеву мету санкцій — відмова Тегерана від ядерної програми та скасування розробки ракетного озброєння — не можна сказати, що світова спільнота досягла успіху. Певним чином це підтверджується однією з найвідоміших комп’ютерних атак в історії — поширенням вірусу Stuxnet в іранських промислових системах управління. Тоді, у 2010 році, 500 кБ шкідливого коду змогли фізично знищити близько 1000 центрифуг у центрі зі збагачення урану в Натанзі, що на певний час відкинуло ядерні плани Тегерана. Наразі немає достовірних даних про виконавців тієї атаки, проте її складність суттєво обмежує коло потенційних підозрюваних. Є припущення, що вірусну атаку здійснили США після того, як американська влада визнала брак економічного ефекту від санкцій і була змушена вдатися до активніших дій. Нині з будівництвом АЕС у Бушері Ірану допомагає РФ. Спочатку російський концерн Росатом добудував законсервовану після Ісламської революції АЕС, а нещодавно взявся за спорудження другого енергоблока. Як бачимо, навіть в умовах обмежень завжди можна знайти того, хто допоможе обійти санкції, особливо якщо він сам від них потерпає.
.jpg)
Попри блокаду, доволі успішно розвивалася також іранська програма з розробки ракетного озброєння. За час дії санкцій було створено та випробувано ціле сімейство іранських балістичних ракет різної дальності, починаючи від відносно простих «Шехаб-1» і «Шехаб-2», що є модифікацією Scud C (міжнародна назва радянського комплексу «Ельбрус»), до потужнішої модифікації «Шехаб-3» або новіших зразків типу «Гадр», «Ашура» та «Седжил-2». Ці ракети було створено в період між 2006 і 2009 роками, частина з них за своїм радіусом дії може дістатися до більшості країн Європи. Саме ці успіхи іранських конструкторів стали однією з головних причин розгортання американської ПРО в країнах ЄС. Продовжилися випробування озброєння і після підписання так званої Іранської ядерної угоди.
Читайте також: Випробування Ідлібом
Розкритикувавши всі попередні домовленості з Іраном, американський президент Трамп зі скандалом односторонньо вийшов із цієї угоди. Європейські країни-підписанти досі намагаються врятувати її, адже мають непогані доходи від торгівлі з Іраном. Сполучені Штати планують запровадити чергові санкції проти Тегерана, які знову будуть спрямовані проти нафтодобувної галузі. Очікується, що крім власне США до них мають приєднатися деякі європейські країни, Південна Корея, Японія та Шрі-Ланка. Для Штатів це непогана можливість прибрати конкурента з нафтового ринку та зробити рентабельнішою торгівлю власною нафтою. Чи будуть ці санкції успішними, покаже час, але вже зараз можна сказати, що використання економічної зброї стає дедалі менш ефективним в умовах глобалізації та розвитку ринків поза межами західного світу. Напевно, в окремих галузях економіки вже можна говорити про замкнену систему між країнами, що потерпають від різних утисків з боку західних країн. Замість європейських інвесторів чи експортерів завжди можуть прийти інші, яких політичні питання цікавлять менше. В економічній війні проти США для Ірану є щонайменше два союзники: РФ і Китай, кожен зі своїми проблемами, однак спільний ворог може стати для них непоганим фактором для єднання.