23 лютого 1917 року Микола ІІ у своєму щоденнику написав: «Нічого». У сенсі: сьогодні нічого не сталося. Як потім з’ясувалося, цього дня він фактично перестав бути одноосібним господарем шостої частини суші.
Приводом для цієї колонки стало повідомлення про черговий ремонт у Верховній Раді. Пошарпалася. До того ж під час попереднього поновлення 2004 року там, виявляється, спотворили первісний задум архітектора Заболотного, а це, між іншим, пам’ятка, сам Альберт Шпеєр захоплювався. Ну нарешті хоч хтось схаменувся й почав рятувати спадщину…
Щоправда, в моєму 16-поверховому муніципальному будинку ліфт не працює щодвадні, й це також навряд чи входило до задуму архітектора, а поміняти його коштувало б одну тисячну від кошторису робіт на площі Конституції. Розумію, що це різні статті видатків, різні рядки й навіть сторінки бюджету, але якби цих хлопців і дівчат бодай трішечки хвилювало моє ставлення як виборця до їхніх рішень, невже б вони не загальмували зі своїм євроремонтом?
Їх це нібито й цікавить у теорії, але в щоденній практиці – не дуже, бо вони, бачите, перебувають у дуже специфічному паралельному просторі, який із моїм простором майже не перетинається. Я називаю цей стан інвалідністю – це коли людина перестає відрізняти причинно-наслідкові зв’язки й втрачає зв’язок із реальністю. Живе життя, коли воно починає стукати у віконце, щоразу стає для неї сюрпризом, як для Миколи ІІ.
Коли суддя купує джип і будує маєток поряд із обійстям начальника податкової служби й начальника департаменту капітального будівництва, він ніби подає всім зрозумілий знак. Стороннім – що йому можна й треба «заносити» чи, як віднедавна кажуть, «засівати», своїм – що належить до того самого передбачуваного кола гравців і визнає правила гри всередині цього кола. Відтепер зовнішній світ для нього не існує. Він – інвалід.
Відчуття реальності – функція від самої реальності. Коли реальність не дозволяє від неї абстрагуватися, щоденно нагадує про себе, ти змушений з нею так чи так рахуватися. Є в світі такі місця, де зовнішній світ тобі неминуче й дуже швидко нагадає, якщо ти трішечки захопився своїм способом існування.
Половина начальників ладна була б закрутити роман із секретаркою. Один американський президент не втримався й досить швидко отримав за повною програмою. У Британії декілька депутатів витрачали тисячі казенних фунтів (зверніть увагу на порядок цифр – діти!) на ремонт власного тенісного корту чи басейну, прибиральницю, додаткову квартиру. Люди скрізь однакові, але там за гріхи отримують відставку, кінець кар’єри, переобрання парламенту…
У нас жахають не зловживання, й не їхній масштаб, і не впевненість фігуранта, що йому за це нічого не буде, й навіть не безсоромність, а свята віра в те, що він може безкарно вішати мені локшину на вуха, а я йому повірю. Коли на телевізійному ток-шоу пані Ганна з паном Нестором палко викривають Юрія Віталійовича й намагаються переконати мене, що от їхня політична сила ні на що таке не здатна, вони тримають мене за дебіла. Вони вірять, що я вже забув про побутову скромність Януковича, вихованість Калашникова й цнотливість Рудьковського.
Атрофія адекватності дозволяє підтримувати ні з чим не порівнянний розкішний спосіб життя, фотографуватися для таблоїдів у всьому цьому декорі – одяг, машини, прикраси, розваги, дорогі утриманки – й водночас гнівно звинувачувати в тому самому опонентів. Може, їм байдуже? Не скажіть, щойно я напишу про когось із них персонально, й наступна наша зустріч відбудеться в суді. Єдине, що може похитнути цю самооману, це падіння – з грюкотом, із тріском, зі скандалом, але таке трапляється нечасто, отже, не береться до уваги.
Можна сказати: всі ми такі. Щойно нормальна людина потрапляє в те задзеркалля, за певний час вона неминуче переходить на інвалідність і починає сприймати чинну систему координат як належну та єдино можливу. Але ж є бізнесмени, які їздять старими «Гольфами», хоча могли б собі дозволити «Лексус», є менти, які все одно ловлять злочинців, хоча могли б «кришувати» нарковертепи, є лікарі, які лікують, і вчителі, котрі навчають, а не зазирають тобі в руки. Вони можуть опинитися разом тільки на якомусь новому Майдані, зустрітися очима й переконатися, що їх чимало в країні. Тільки якщо задля цього справді треба зібрати новий Майдан, бажано, щоби на ньому не було трибуни. Зовсім ніякої.