У п’єсі йдеться про трьох героїв із нетутешніми іменами: Еліс, Нік та Ейпріл. В особистій розмові драматург зізнався, що мимохідь взяв імена викладачів семінару лондонського театру «Роял Корт» у Тбілісі, під час якого, власне, і писав п’єсу. Глядача ця деталь не обходить, але сам текст не пояснює потреби вживання таких імен.
Ось ілюстрація першого недоліку сучасної української драматургії. Коло тих, хто нею займається, таке нечисленне й тісне, що сторонні нерідко сприймають авторів за аутистів. Вони настільки фрагментарно, хай і не кон’юнктурно, описують якийсь власний світик, що глядачам (якщо, звісно, йдеться про розширення їхнього кола) це навіює думку про неповагу до них же, а тому й інтерес публіка втрачає до творіння «аутиста».
Відомо, що кожен автор має мешкати у своєму особливому світі, інакше його творіння мають не більшу цінність, аніж газетна шпальта. Та вміння прояснити всі деталі цього власного простору, змусити кожну з них грати на результат (залучення «гостей»), а не проти нього – це невід’ємна складова майстерності драматурга.
Друга риса п’єси Снігурченка – манера поведінки його персонажів. Герої дивляться з помешкання у вікно та демонструють перехожим, а насправді одне одному, власні збочення та переконані, що когось знадвору це вабить чи хвилює. Вони ексгібіціонують (по суті залишаючись наглухо закритими одне від одного), матюкаються фразами наче з американського кіно, клозетно жартують та розлютовано з’ясовують інтимне минуле. Співчуття це може викликати хіба в ідіота. Почуваєшся членом якоїсь психіатричної комісії в дурці. На 50-й хвилині п’єси хочеться задушити автора за те, що він безсоромно наливає купу бруду тобі у вуха, а катарсисом і не пахне. Натяк на катарсис помайорів, коли, не уточнюючи, якими сценічними засобами, автор запропонував нам побачити всю світобудову самою лише клітинкою на нозі таргана (у розмові він пояснив, що «десь чув таку теорію»).
Втім, одна респектабельна пані зазначила на обговоренні, що їй стало цікаво слухати п’єсу після слів «Я прочитав Біблію й перестав вірити у Бога». Такими фразочками час від часу реанімується цікавість глядачів до того, що відбувається на сцені. Хоч-не-хоч, а є теми, спільні для нас усіх, і їхнє виринання таки хвилює. Однак тема стосунків із Богом представлена в якомусь ключі Достоєвського: «Ніякого Бога немає. Та є щось набагато сильніше. Це я». Чому автор не спромігся згенерувати власних персонажів, героїв у розвитку, а зупинився на маніфестації невмирущості персонажів Достоєвського, залишається питанням до нього.
Крім того, у п’єсі Снігурченка є монолог жінки, яка виправдовує свого чоловіка («вийшла заміж, аби відволіктися від туги»), котрий її бив. Інша респектабельна пані, представниця спонсора фестивалю фонду «Розвиток України» Олеся Островська на обговоренні висловила незадоволення, що й ця важлива тема не була розвинена. Також без розвитку залишилися теми: найкращого облаштування виборчого процесу (зокрема, розподіл ваги виборчого голосу пропорційно до суспільної цінності представника електорату: пропонувалося кандидатів наук слухати більше); китайської гречки в наших магазинах, коли у нас чимало власних квітучих полів (драматург поринув у публіцистику, та, як несподівано з’ясувалося під час обговорення, це додало йому певних глядацьких симпатій); вбивства жінками своєї жіночності («Хочеться тепла, турботи, підтримки, жіночності, а ви намагаєтеся претендувати на чоловічу природу… заважаєте нам спрямувати вашу дурість у потрібне русло») та насамкінець тема дитинності сучасників («Світом править той, у кого кращі іграшки. Пілот винищувача знаходиться на піку дитинства»).
«Надто поліфонічно», висловлюючись запропонованим кимось із глядачів евфемізмом. А якщо сказати простіше, вийшло, як та мавпа, яка не може визначитися між громадами гарних та розумних. Це третя спільна визначальна риса ентузіастів так званих актуальних п’єс: автор намагається в одному творі охопити всі актуальні для себе теми й тому не порушує жодної, всі вони проходять штрихпунктиром у формі нецікавих лекцій про банальне. Так драматург стає демагогом, що філософствує.
Навіть на небезпечне вільнодумство розсуди героїв п’єси – відкриття фестивалю не дотягують, хоч би як автор намагався обдурити публіку, вкладаючи своєму начебто самотньому альтер его у вуста викривальну фразу: «Ніхто про це не думає. Це всіх влаштовує». Та думають, Володимире! Не всі навколо ідіоти, вийдіть на вулицю, поспілкуйтеся з людьми!
Те, що в актуальне письменство, чи то пак драматургію, прагнуть потрапити люди асоціальні, яким важко висловитися усно й таким чином скоригувати власну позицію до публічної презентації опусу, – гірка доля цього жанру.
Непровітрена вторинна мішанина у мізках «ще не визнаного генія» заважає йому почути, чим дихає світ: його творча антена вихоплює певні повідомлення з ефіру (як-от про «пілота винищувача на піку дитинства»), та їх критично бракує, щоби змалювати весь обсяг процесу. Світ нині дихає іншим, збайдужілі до життя монстри-інфантили зі своїми нав'язлими вже на зубах інтимними оповідками залишилися в минулому – і в унаочненні нецікавості до таких персонажів, либонь, і полягає неабияке творче досягнення Володимира Снігурченка.
До речі, про майбутнє втілення п’єс, прочитаних на фестивалі: три з них (за результатами глядацького голосування) будуть поставлені на сцені. Організатори обіцяють знайти театри з режисерами й акторами, які візьмуться за «актуальне». Та хтозна, чи не вилізе знахідка рогом самому драматургові! Адже спраглі до «актуального» режисери вповні продемонстрували свої хижі наміри під час обговорення першої п’єси фестивалю. Ось характерна ремарка: «Коли читається п’єса і нічого не зрозуміло, це чудово, тому що є простір, де розгулятися режисерові. Є кілька непоганих сценічних ідей, драматургічних ходів, виникає багато асоціацій, але головна цінність цієї п’єси в тому, що її можна переписати». Коли драматург не вклав у текст якоїсь явної рушійної ідеї, лише нагромадивши в ньому світоглядні теорії, політичні ідеології, інтимі психи й англійські імена, кожен може вивернути його творіння так, як схоче. Звісно, те, що сказав на захист автора п’єси голова Гільдії драматургів Ярослав Верещак, звучить красиво: «Театр гине там, де йому ставлять перед кулеметом питання «А яка тут ідея?» Але в іншому разі текст приречений стати «сировинним придатком» вистави, послуговуючися цим популярним у нашій країні політичним терміном. Драматург перетворюється на збирача фольклору чи упорядника альманаху штампів, і тоді немає нічого протиприродного в тому, що глядачі радять йому зробити «оповідача, як у Вуді Аллена», «атмосферу, як у Содерберга» чи «кінець, як у Пєлєвіна» (хтось так і сказав: «допиши кінець, як у Пєлєвіна, і можна ставити»).
Є сподівання й навіть міцна віра в те, що решта п’єс фестивалю будуть кращими. Що через власну голову таки можна стрибнути.