Такі звинувачення лунають проти Інституту державного управління, що діє під егідою Міністерства закордонних справ Великої Британії, та проти Integrity Initiative, покликаної протидіяти дезінформації. Ліві мас-медіа здійняли галас довкола цієї історії, яка, здається, підтверджує те, що давно підозрює кожен прихильник теорій змови: у Великій Британії діє прихована мережа шпигунів, журналістів і політтехнологів, які за лаштунками лицемірно смикають маріонеток за мотузки.
Минулого тижня Емілі Торнберрі, міністр закордонних справ у тіньовому уряді, порушила це питання в парламенті й зачитала низку різких запитань до міністра закордонних справ сера Алана Данкана. Зокрема, висловила сумнів, що з виділених державою 2,2 млн фунтів справді ані копійки не пішло на акаунт Integrity Initiative у Twitter, як запевняє Данкан. На цьому акаунті з’явився матеріал із критикою на адресу лейбористських лідерів.
Читайте також: «Стратегічна автономія» Європи — це ілюзія
Я особа зацікавлена. Одну з критичних статей написав я: це колонка в Times про мовчання Джеремі Корбіна щодо Росії. Integrity Initiative передрукувала мою полеміку про слабкість Заходу в справі України. Крім того, ініціатива співпрацює із CEPA — американським аналітичним центром, із яким працюю і я.
Тож я можу сказати, що проблема Інституту інша: він маленький і бідний, а його боротьба з російською дезінформацією неефективна. Наша влада, хоч як ганебно, похопилася запізно з реакцією на кібератаки, дипломатичні хитрощі, брудні гроші, дезінформацію, погрози про фізичні розправи та інші вияви так званої гібридної війни. Люди поза владою (як-от я) намагаються заповнити прогалину.
Не дивно, що такі зусилля докладають люди з досвідом у галузі військової справи, безпеки та розвідки, а також фахові журналісти й науковці. Навіщо ж виставляти аматорів проти професіоналів? Інститут державного управління — це не таємна організація: вона має офіс у Лондоні, а саме вбогий підвал у відомстві Реєстраційної палати Великої Британії. Це не партійна структура: у ній працюють люди від різних політичних течій, зокрема є особа, яка брала участь у президентській кампанії Берні Сандерса.
Головна проблема, яка лишається поза увагою критиків, у тому, що Інститут державного управління опинився в центрі скандалу, бо зазнав атаки. У листопаді анонімний хакер опублікував низку викрадених матеріалів, які російські ЗМІ радісно підхопили. Ті документи, зокрема, містили свідчення про лобістську операцію в Іспанії, що завадила Педро Баньйосу, ексцентричному фахівцеві з тероризму з проросійськими поглядами, обійняти посаду старшого радника з національної безпеки. Були також списки, куди потрапило кількасот осіб, починаючи від наближених до Інституту й закінчуючи журналістами, єдиною провиною яких було отримання прес-релізів. Ще один викрадений документ — проект заявки на грант Міністерства закордонних справ.
Укупі опубліковані матеріали справили враження, що деякі нібито незалежні діячі виявилися маріонетками, яким платить британська влада. Це здійняло хвилю обурення та збентеження. Історія потрапила в британські ЗМІ через Scottish Sunday Mail, що звинуватила владу в «спецопераціях» проти лейбористів.
Та річ у тім, що в цьому матеріалі дещо не враховано: йдеться про класичну атаку Кремля з використанням хакерства й витоку інформації. У вільному суспільстві важливу роль відіграє право відверто висловлювати власні погляди й плани. Закон визначає, коли матеріали слід оприлюднювати: запити щодо вільного доступу до інформації, ордери на обшук тощо. Якщо ми дозволимо російським хакерам приймати за нас ці рішення, то дамо їм та їхнім володарям право формувати громадську думку й чинити політичний тиск.
Читайте також: Випробування Азовом
Торнберрі можна пробачити спробу якнайбільше використати вузьке питання доцільності підтримки коштом платників податків соціальних мереж, які критикують британські політичні партії. Однак лейбористам слід бути обережнішими, вимагаючи цілковитої аполітичності фінансованих державою досліджень, адже їм не сподобається, коли уряд обмежить політично заангажовану (і майже завжди ліву) наукову діяльність в університетах, що фінансується з державного бюджету. Торнберрі слушно визнає російську дезінформацію загрозою.
Найважливіше питання стосується лівого крила Лейбористської партії. Зрозуміло, чому безжальним і жадібним людям зручно мати справу з фашистськими плутократами. Ті, хто інстинктивно співчуває імперіям, виправдовує знущання Росії над колишніми колоніями. Проте ідеалістів, як-от прихильники Корбіна, особливо має обурювати те, що РФ використовує нашу фінансову систему, щоб відмивати гроші й чинити вплив.
Багато лівих визнає це в приватних розмовах, але до висновків не доходить. Найкращими їхніми союзниками у взаємодії з іноземними клептократами є люди, яким вони інстинктивно не довіряють, тобто працівники служб безпеки і розвідки. Та й, зрештою, Інституту державного управління, що докладає похвальних зусиль до протидії дезінформації ззовні.