Змалку була індивідуалісткою, хоча не знала слова такого. Ловила себе на тому, що не люблю, коли хтось перебиває моє усамітнення, яке давало тиху радість й зосередження, не любила, коли хтось порпається в моєму шкільному портфелі, без дозволу бере мої речі. Так само не чіпала чужого – це було вроєно навіть не вихованням, а певною симетрією ставлення: до вас – так, як хочу, щоб ви до мене. Не раз відчувала через це настороженість, але «колгосп» («гуртове – чортове») змалку був неприйнятним для мене. Та не наважувалася говорити про це вголос, намагалася якось в інший спосіб дати знати це оточенню –натяками. Втім, іноді просто переживала ступор. Пригадую, дочка секретаря райкому партії (якийсь час наше селище було райцентром), що жила неподалік і любила до мене навідуватися, щойно зайшла в наш дім – і відразу до причиненого мисника. Сама відкрила, а там – млинці, які мама залишила на вечерю. Хапає без дозволу кілька в руку і тут-таки починає наминати. У мене очі полізли на лоба. Навіть не спромоглася щось сказати. А, може, злякалася такого нахабства? Не знала тоді про «комсомольських активістів», які чинили куди жорстокіше в часи голодоморів.
Нині прийшов час задуматися: як я, інтровертка, виживала в часи псевдоколективізму, який на всіх рівнях нав’язував режим, що його називаємо совком?
Нинішній молоді навіть уявити важко, як моє (не лише моє) покоління ламали цією догмою, котру подавали як вияв «волі мас», її завданням було, по суті, позбавлення людини її власного вибору, суб’єктності. Й водночас цей псевдоколективізм знищував почуття солідарності, взаємопідтримки – це не парадокс, а закономірність.
Тож чимало з тих негативних речей, з якими маємо справу досі, в незалежній Україні, вкорінилися саме в часи радянської імперії.
Починаючи з дитсадочка, потім через перебування в школі, далі – працюючи в різних сферах, людську істоту привчали до слухняності, підкорення «лінії партії», лояльності до держави, яка пригноблювала особистість. Як вижити в суспільстві, прошитому соціальною шизофренією, яким було життя в СРСР? Дивуюся, коли той модус вівенді досі називають соціалізмом: насправді це були різні стадії і ступені казарменого тоталітаризму.
Але пишу про особистий досвід, оглядаючись назад.
Звісно, була «жовтеням». Носила на чорному шкільному фартусі пластмасову зірочку з маленьким портретом усміхненого кучерявого хлопчика Володєнькі Ульянова. Зразок, життєвий приклад! Пригадую, коли одержала першу четвірку – мало не плакала: уже не зможу бути схожим на нього! Тобто, змалку в школі прошивали мозок тими «ідеалами», до яких мали тягнутися все життя, не роздумуючи над ними. Початок соціошизофренії.
Вироблення власної лінії поведінки далося мені непросто. Тим паче, мала слабкий тип нервової системи – аж ніяк не бійцівський, боязкий. Обоє батьків учителі, тобто, моє виховання патріархально-вчительське: мала бути слухняною, не перечити старшим за віком і статусом. Мимоволі – як приклад для інших. Це було обтяжливо: не любила виділятися, боялася зайвої уваги. Найпростіше – злитися з «колективом», однокласниками, та вони різні: успішніші й не дуже. Так цілком інтуїтивно вийшла на компромісну стратегію виживання: «між крапельками». Якщо захворіла вчителька і ніхто не прийшов на заміну – радію, як усі, тікаючи з класу. Піонерські лінійки – прийшов час «поступати в піонери» – сприймала як нудну необхідність. Треба – постою струнко, дадуть команду – просалютую «завжди готова!». Було внутрішнє розуміння: вимагають виконувати цей ритуал – спроможуся, як усі. Тобто, формувалася вдача виконання команд, які привчали до покірності. Відчувала: головне – не перейматися всерйоз, бо що тут серйозного: нудна, нецікава гра! Та відчувала й залежність: зв’язування волі в натурі, яка не була бідовою, не мала відваги протиставити себе системним ритуалам, а мусила терпіти їх. Єдине – не написала жодного «датського» віршика до стіннівки, до так званих жовтневих чи травневих свят або дня народження «вождя світового пролетаріату». Хоч як вмовляла старша піонервожата школи, знаючи, що пописую і навіть друкуюся в піонерській пресі, я не надавалася на вмовляння. Не через принципи, скажу щиро, а тому, що «замовні» вірші ніколи в мене не виходили. Навіть заримовані вітання на чийсь день народження.
Досі відлунює в голові залякування сердитим голосом однієї з учительок: «Візьму на олівець!». Тобто невиконання команди – карається. Так і уявляла: вона зачіплює олівцем за спину і підвішує в повітрі, тільки ноги теліпаються у повітрі.
Шкільний відтинок життя пройшла більш-менш благополучно, а радянська школа – це ж репресивно-адаптаційна система, вступ до подвійної моралі «новой общності людєй» – радянської людини, гомо совєтікуса. Наука виживання полягала переважно в інтуїтивному виробленні компромісної поведінки: не бути «на виду», надто активною, жодним чином не претендувати на будь-яке лідерство. І водночас – бути «хорошою ученицею». Навіть відмінницею. Однак – не рватися, як і втовкмачували тодішні неофіційні гасла: «Не висовивайся», «Ініціатіва наказуєма». Та хотілося реалізуватися!
Оскільки мала нахил до писання, то вступила на філфак, хоча мріяла бути журналісткою (уклала цілий альбом вирізок із надрукованими дописами та віршами). Але журналістський запал збила старша за віком знайома: мовляв, невже хочеш писати все життя про доярок і корів? Оця засторога й спинила, бо про реальне життя доярок, загалом колгоспниць, знала не з газет. Мені дали знати, що доведеться писати неправду – хіба це журналістика?
Наш курс філологічного факультету столичного університету виявився «соціально неактивним» порівняно з іншими: ніхто не рвався в комсомольські ватажки, не милився перед очима викладачів, щоб одержати кращу оцінку. І я поклала собі вже осмисленіше: вчитися добре, та не проявляти лідерства (тривав застій, брежнєвщина). За запопадливими «активістами», яких називали «комсючками», проглядалися мотиви вигоди, користі. Намагалася обходити їх, щоб не чіпали. Здається, вже тоді, студенткою, сформувала остаточну настанову: не будувати кар’єру, бо конкурентна боротьба уявлялася мені виснажливою і такою, задля якої треба не раз «розпихати ліктями» інших, а це викликало спротив. Кар’єра науковиці-філологині теж не вабила мене, хоча один поважний академік настійливо запрошував вступати в аспірантуру Інституту літератури. Ні, не моє. Обрала золоту середину для себе: «між крапельками». Та самостверджуватися прагла. Як? Так, щоб зберегти себе, свою суб’єктність. Досі дивуюся, як зуміла уникнути за п’ять років навчання в університеті обов’язково-примусової присутності на «парадах» – демонстрації з нагоди так званого свята великої жовтневої революції, які знаходила переконливі приводи, щоб жодного разу не мерзнути в колонах, куди зганяли, мов безвідмовну худобу, та ще, не доведи господи, з транспарантами, що під розписку чи паспорт мусили повернути на склад!
Закінчила університет із відзнакою, та за місце праці довелося попобігати: в середині 80-х роботу вчительки української мови та літератури в Києві було непросто знайти. Я опинилася в неблагополучній школі з російською мовою викладання, до мого предмета (мови титульної нації!) ставилися як до «відчіпного». Це окрема сторінка мого життя, дуже драматична (довелося навіть звертатися до психіатра, яка мене «заспокоїла» відомою ільф-петровською формулою: «Спасєніє утопающіх – дєло рук саміх утопающіх»). Почувалася абсолютно не на своєму місці: шкільна система обнуляла суб’єктність аж наскільки, що про творчість взагалі не йшлося. А це ж уже бачилося як суть мого життя! Знову – власні зусилля й щасливий збіг обставин: опинилася в меморіальному музеєві Максима Рильського. Душа розправила крила! Головне – своє середовище (референтна група), улюблена праця. Почуття підтримки, взаєморозуміння – справжній скарб. Колектив, ненависне слово, набуло позитивного змісту. Невисока платня (наймала закуток у центрі столиці) стимулювала дописувати в газети-журнали, спробувати одержати грант, який таки виграла! Задовольнятися малим, щоразу визначати пріоритети – не драма. Головне – я могла писати! І також головне – самій визначати, до чого долучатися в суспільному житті, а що – ігнорувати.
1989-й. Саме письменники стали ініціаторами створення Руху України за перебудову. Опрацьовую листи-відгуки на цю подію від мешканців Полтавщини. У кабінеті очільника НСПУ Івана Драча товчеться і мій малолітній син: тут періодично забираю паку листів, на які пишу відповіді вдома – до пізньої ночі. Ентузіазм і віра у великі суспільні зміни зашкалює. А надихає саме це почуття: власна участь, власна воля.
1991 рік, столиця Литви Вільнюс – після смертельної атаки російських військ на національну телестудію. Свідоме українство особливо стежило за подіями в країнах Балтії.
Залюбки погодилася на пропозицію поетеси Наталі Клименко, яку знала з університетської літстудії, поїхати до Вільнюса – передати ліки для «Саюдіса». У Вільнюсі нас тепло прийняли, ми зустрілися з членами ГУЛу (Громада українців Литви) – а серце гріла думка: так важливо самій вирішувати, як діяти, без чужих вказівок, наказів, директив! Оце почуття не раз підіймало дух у наш бурхливий час суспільних перетворень.
Підняття національного прапора біля міськради. Дух солідарності з однодумцями, відчуття спільності – справжнє щастя. Маса публікацій, які тривалий час були забороненими, читання праць Грушевського, інших істориків і діячів української революції, що стало нарешті можливим, наповнювало енергією. Референдум 1991-го року. Напрошуюся сама (дістала повноваження від столичної «Просвіти») поїхати спостерігачкою за голосуванням у село Веприк, де служив священником і помер знаний композитор Кирило Стеценко. Скільки різних спостережень над поспільством, над пробудженням у людях саме того почуття: власного вибору, власної відповідальності. Це було такою новизною для нас усіх, привчених режимом до пасивності, заформалізованості, закутості в догми. Після тієї першої спроби – бути спостерігачкою за виборами і підрахунком голосів – важко сказати, скільки часу провела в різних виборчих комісіях, зокрема і членом виборчкому. Новий досвід: спілкування з людьми, які голосували вдома, спостереження за поведінкою – все це, відчувала не раз, збагачує новим досвідом, гірким і радісним. Оцей рух – вивільнення особистості, її суб’єктності, – неперебутній досвід.
Що було далі? Перші за відновлення незалежності України вибори у Верховну раду. Ще до цього зацікавлено стежу за діяльністю нашого першого міністра оборони Костянтина Морозова. Працюючи керівницею прес-центру Могилянки, НаУКМА, провела з ним прес-конференцію (виклик для мене). Пізніше, коли Костянтин Петрович уже був у відставці, зробила з ним інтерв’ю, надруковане в популярному часописі «Україна»: воно знадобилося як передвиборчий матеріал. Довідавшись, що Костянтин Морозов кандидується в депутати, вирішила: агітуватиму за нього безпосередньо в окрузі. Отака безпосередня, «людина з вулиці», приходжу у його виборчий штаб і прошу адреси будинків, не охоплених офіційними помічниками. На мене дивляться зі здивуванням і недовірою, яку розвіяв сам Костянтин Петрович. Отож, щовечора після роботи брала когось із подруг і вирушали в округ спілкуватися з виборцями. Надивилася й наслухалася всього: доброзичливих і гнівних, сердитих реплік, уперше зітнулася з чорним «піаром» конкурента, який нині втік за межі України…
А далі… Далі було – і триває – наше буремне, шалене життя. Велелюдні протести під Верховною радою. Обидва Майдани – особливий досвід, де чи не вперше пізнала таке грандіозне, масштабне відчуття солідарності, довіри, яке ні з чим не порівняти. Я, котра ніколи не любила перебувати серед маси людей, уникала натовпу, стояла годинами просто неба, скандувала гасла, зливаючись духом із однодумцями, з вірою і оптимізмом, що підносив на незбагненні висоти. І безмежно вдячна долі, що дала звідати це безцінне почуття: колективне піднесення, масової, хай минущої, ейфорії від власного вибору і відповідальності. Це – щастя. І ніхто не має права кидати вільній людині, яка сама вирішує, як діяти: «Візьму на олівець!»