Чотири роки тому в районному музеї серед нових експонатів з’явився допис із місцевої газети за 1931 рік. Комсомолець Іван Стаценко писав про свого сусіда Петра Затулія, що той затятий ворог радянської влади, тому що до революції 1917 року не бідував, як усі трудящі, а тримав не менше ніж два десятки голів великої рогатої худоби й щороку кілька гарно відгодованих волів різав, а м’ясо вивозив на продаж, бувало, аж за сто кілометрів у Харків, де воно було дорожче, ніж у навколишніх Охтирці, Тростянці, Богодухові.
Після цього допису Затулія забрала міліція, і що з ним стало далі, куди він подівся, ніхто не знає і досі.
Через дев’яносто три роки після тих подій і через чотири роки після появи того допису в музеї до його директорки прийшла правнучка комсомольця-донощика. Вона сказала, що тільки зараз випадково довідалася про цю пляму на її роді й вимагає негайно видалити її з поля зору відвідувачів музею.
Вони з одного села. Правнучка донощика в ньому й живе, вона медсестра, їй під сорок. Директорка значно старша, закінчила свого часу університет, кандидатка історичних наук, живе в райцентрі.
Вимогу правнучка підкріпляла тим, що, побачивши в музеї допис прадіда, цілу ніч проплакала.
— Як не крути, у вас один аргумент: те, що ви плакали цілу ніч, — сказала, усміхнувшись, директорка.
— Чому ви мені зразу «викаєте»? — вигукнула правнучка. — Ми з вами з одного села. Ви старша. Я для вас «ти»!
Вона відверто розглядала службовий одяг директорки: сіреньку спідницю трішки нижче колін, не набагато яскравішу кофтину без вирізу, також — уже помітно сухе обличчя без помітних слідів макіяжу, тоді як сама була вдумливо прибрана для такої зустрічі: розмальована, в жовтих тугих штанах на добрячих стегнах, у густо-блакитній кофті з глибоким вирізом і буйною гривою по плечі.
— Гаразд, — сказала директорка. — Вибач. Отже, тобі цей експонат завдав неприємності, і тому його, по-твоєму, треба забрати. Іншого обґрунтування в тебе немає.
— А це, по-вашому, мало?
— Правду кажучи, дуже мало.
— А по-моєму, цілком достатньо. Ви мені не повідомили про намір розмістити цей експонат. Я вам не давала дозволу на це!
— Чому ти вирішила, що директорка музею зобов’язана отримати дозвіл правнучки тієї людини, про яку йдеться?
— Тому що я нащадок. Це моє право. Я знаю свої права.
— Мені здається, тобі хотілось би мати таке право, але…
— Що «але»? Мені бажано мати таке право, і я його відстоюю.
— Але його тобі ще не надали. Нема такого закону.
— Як це нема? Є Конституція!
Люди кажуть, що вона була гарною медсестрою — уважною, старанною і дуже вимогливою навіть до лікарів, а без цього ні уважність, ні старанність нічого не варті. Зараз вона, правда, працює не з хворими, а з комп’ютером. Це цінує її друг-електрик: «Уже не бігає туди-сюди. Сидить!». Він замінив їй чоловіка.
Правда, перехід від хворих людей до переважно здорових комп’ютерів стався не тільки з нею. Тепер ледь не всі медсестри в селищному медзакладі з хворими не працюють. Вони сидять по кабінетах кожна перед своїм екраном. Хворих, треба сказати, від цього не побільшало й не поменшало.
Директорка музею звернулася до неї на «ви» зовсім не тому, що хотіла показати відстань між ними — вона просто звикла «викати» всім, навіть підліткам. Довелося, каже, зайвий раз відчути, що мати справу з односельцями — річ така тонка, та й виснажлива, що краще втікати від неї.
Інколи і я готовий так сказати, але загалом з ними цікаво. Мені здається, що я їх розумію краще, ніж вони себе. Водночас і вони впевнені, що розуміють мене краще, ніж я себе. Вони ж узагалі виходять з того, що бачать наскрізь усіх. У чомусь вони мають рацію…
— Рацію? — дивується директорка.
— Авжеж. Про всіх — по собі. Очікують одного: розрахунку. Розрахунок тієї ж правнучки бачать у тому, що вона всім розказує про свій плач. Згадка про Конституцію не завадить, але такого співчуття, як нічні сльози, не викличе.
— Мені все-таки хочеться думати, що хай і не всю ніч, а плакала вона щиро. Відчувати на собі таке тавро…
— Може, і так, але радше вона просто розуміє, що зараз не на часі пишатися тим, що твій прадід знищив сусіда із заздрощів.
Без всякої задньої думки, з наївної доброзичливості я поцікавився в неї, як їй живеться в рідному селі, у батьківській хаті, у хазяйстві, як там, скажімо, її корова — ще тільна чи вже отелилася…
— Яка корова?! — почув у відповідь. — Я інтєлігєнтна женщіна!
…Кмітливий посполитий завжди розуміє, а ще краще відчуває, що йому вигідно в сьогоднішньому суспільстві, а що — не дуже, як треба виглядати, щоб нічого не втратити, а то й дещо корисне отримати. Це важлива, рятівна скрізь і в усі часи здатність. Помічати її взагалі невесело, але як уявиш собі, що б то була за дійсність, у якій оця інтєлігєнтна женщіна сміливо пишалась би… та ні, не коровою на подвір’ї, а прадідом-комсомольцем…