Коли Лесь Подерв’янський у нещодавньому інтерв’ю Тижню (див. № 11/2017), як завжди, сказав наче зав’язав: «У нас інтелігенції немає і не треба. Бо тут Україна», то він несвідомо повторив стародавню інтелігентську мантру, певне самозаколисування «нашого культурника» (за Миколою Хвильовим), у різні часи й у різних контекстах проговорене. Так, Марко Кравченко, персонаж «ідеологічної повісті» Бориса Грінченка «Сонячний промінь» (1890), безнадійно намагаючись просвітою і самовідданою працею подолати прірву між інтелігенцією та українським народом, урешті доходить невтішного висновку: «Української інтелігенції немає, існують тільки українські інтелігенти». Головна причина такої прикрої, але, вочевидь, вічної ситуації: кожен із них дійшов до своїх поглядів самостійно, а тому вони мають різні світогляди, а точніше мету бачать сяк-так однаково, а засоби постійно пропонують різні.
Тобто головна проблема інтелігенції в самій специфіці її виокремлення як прошарку, що займається розумовою працею. Ця праця передбачає передусім індивідуальні зусилля, а тому такі люди асистемні, тож корисніше й ефективніше діють поодинці, а не в колективі. Звідси й головні позитиви та недоліки цієї верстви як явища, про які 1915 року заявляв Гнат Хоткевич, приписавши українській інтелігенції заледве не всі смертні гріхи: сварливість, дріб’язковість, грошоробство, брак патріотизму та «найбільшу схильність «псуватися» за наявності влади над іншими» (хоча це, на його думку, притаманне всім представникам нашого народу).
Загалом будь-яке виокремлення певної соціальної групи є суперечливим з огляду хоча б на те, що у світі рідше вживають слово «інтелігент», бо вистачає «інтелектуала». Так, на Заході поширена думка, що поняття «інтелігенція» вперше з’явилось у Польщі в ХІХ столітті у працях чи то філософа Броніслава Трентовського, чи то письменника і громадського діяча Кароля Лібельта. А в Росії самопроголошеним автором цього поняття вважають літератора Пєтра Боборикіна, який, щоправда, чесно визнавав, що 1866 року запозичив його у німців. Та й загалом проблемою існування інтелігенції більше переймаються у слов’янському світі, тоді як у Європі й Америці найчастіше переконані, що це виключно російський феномен. Цікаво, що навіть лексикографічні тлумачні джерела фіксують цю неоднозначність і розмитість поняття.
Так, у словнику Даля (ще навіть у третьому виданні 1905 року) інтелігенти — це «освічена, розумово розвинена частина мешканців», а в словнику Ушакова 1940 року з’являється вже й інше, доволі симптоматичне та зневажливе визначення: це «людина, соціальна поведінка якої характеризується безвіллям, ваганнями, сумнівами». Зрозуміло, що останнє формулювання яскраво засвідчує те, до якого стану довели й у який статус записали інтелігенцію в СРСР, уславлюючи натомість людину фізичної праці. Символом цього, як на мене, було розпачливе самозаперечення етнолога й сина поетів Льва Ґумільова: «Я не інтелігент, у мене професія є!». Це задавнене переконання й дотепер нікуди не поділося, бо навряд чи хтось нині при повному розумі та історичній пам’яті запрагне назватися інтелігентом. Саму суть цього вдало означив сучасний російський письменник Дмітрій Биков, безперечно, враховуючи сумну радянську традицію: «Інтелектуал — це інтелігент без совісті. А інтелігент — інтелектуал без роботи».
Читайте також: Пам’яті демшизи
Попри це одночасне існування практично рівнозначних назв, завжди вигулькує низка неподоланних суперечностей: чи така вже й потрібна та інтелігенція, хто нею стає і чи можна якось без неї? І якщо ділити соціум на еліту й масу, то чи обов’язково десь виникне той прошарок розумників? Умберто Еко, наприклад, переконував, що в суспільстві є певна «функція інтелігенції», яку може виконувати будь-хто, здатний «критично виявляти те, що є посильним наближенням до уявлення про істину», та «випинати двозначності і їх висвітлювати».
У тому самому інтерв’ю Подерв’янський наголошував на такій відмінності між розумними й інтелектуалами за браком, власне, інтелігенції: «Інтелектуали — це ті, хто багато прочитав, у них хороша пам’ять і вони можуть багато п..діти про прочитане. Інтелектуал не може бути розумним, бо він не живе своїм розумом. А розумний думає сам». Насамкінець мушу таки як інтелектуал зазначити, що всі ці інтелігентні розумування й мантри — лише нова версія не надто веселої історії про клоуна в одному з творів данського філософа К’єркеґора, який задля розваги щовечора під час виступу вибігав і галасував: «Пожежа!». Але коли пожежа насправді сталася і він вискочив зі своїм традиційним вигуком, то йому вже ніхто не повірив. Така вона, певно, роль і функція українського інтелігента: переконувати себе, що інтелігенції немає, не надто пишатися власним самовизначенням, укотре попереджаючи про реальні загрози, у які ніхто не йме віри, хоча всі й здогадуються, що цирк уже давно згорів, а клоуни, як ведеться, лишилися.