Одначе словосполучення «інтелектуальна провокація» заскочує. Погодьмося, провокативність як така почасти сприймається насторожено, бо часто-густо передбачає миттєву реакцію на подразник. На це, власне, й розраховує той, хто її задумує. Достатньо просто згадати слово «провокатор», як одразу ж відчувається, скільки в ньому криється всілякого негативу. То, може, інтелектуальна провокація нічого не варта, тим паче щоби приділяти їй аж стільки уваги?
Провокація з’являється, щойно виникає потреба занурити оточення в сум’яття, плутанину та спантеличення. Словом, її неодмінно застосують, якщо головною метою впливу на суспільство чи на його частину є тотальна деструкція. Натомість інтелектуальна провокація постає як набагато витонченіша процедура. Її затребуваність зростає, тільки-но в свідомості багатьох людей починають запановувати стереотипи, некритичні переконання, забобони, конспірологічні теорії, поверхові судження тощо.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?
У філософії подібний засіб інтелектуального збудження практикується віддавна. Сократ є чи не одним із перших його виразників, адже людина, яка стверджує, буцімто нічого не знає, врешті-решт виявляється здатною чи не найглибшу рефлексію. Діоген Синопський умів зачепити будь-кого не лише тирадами та діями, а й зовнішнім виглядом і трибом життя. Позицію Тертуліана часто зводять до тези: вірую, позаяк абсурдно. Мак’явеллі запевняв, що володарю не треба зайве вагатися в питанні, чи бути підступним і кровожерливим. А де Сад закликав удаватися до перверзій, щоб зло викорінилося саме собою. Гобс визнавав, що людям, аби не повбивати одне одного, варто коритися державі-монстру. А на думку Руссо, всіх, хто уникає свободи, треба змушувати бути вільними. Кант наполягав, що будь-яку людину легко позбавити сластолюбства, лише поставивши шибеницю у неї під вікном. К’єркеґор уподібнював віру стрибку в безодню. А Ніцше не бачив лиха у тому, щоби підштовхнути того, хто падає. Тим часом Фуко говорив про смерть суб’єкта. Таким є стан речей не тільки в західній традиції. Згідно з одним із коанів дзену, якщо зустрінеш Будду — вбий його. Відверто кажучи, всі ці приклади далеко не поодинокі.
Як видно, інтелектуальна провокація має на меті струснути усталений хід думок. Ба більше, її речникам випадає вдаватися до таких висловлювань, які зазвичай навіть із думки женеш, не те що наважуєшся висловити публічно. Хоч якою революційною була певна ідея, з часом вона все одно адаптується, вирівнюється, підводиться під певний стандарт, інакше кажучи — геть вихолощується. А по тому остаточно втрачає свою силу й перетворюється на догмат. Збурення затихлих умів досягається новою нетривіальною ескалацією смислів, які йдуть врозріз із тим, що називається громадською думкою, здоровим глуздом або виваженою позицією. Що ж, інколи сприйняти інтелектуальну провокацію дуже непросто. Бо вмить напрошується обурлива відповідь, засудження, оскарження і повчання.
Проте, з другого боку, чи існують якісь межі для інтелектуальної провокації? Чи дозволено казати про всіх усе що заманеться, не обираючи ні такту, ні слів? Як бути, приміром, із мовою ненависті, з твердженнями, які неодмінно зачеплять чиїсь почуття, вірування, святині та подібні вагомі речі? Як далеко можна заходити в тому, щоби торкатися сокровенного в самій людині? Чи будемо ми готові закликати інших ставати відкритішими, але самі нізащо, ані на крок не поступимося, коли йтиметься про значуще?
Читайте також: Країна Мрій
Хай там як, найголовнішою ознакою інтелектуальної провокації має бути парадоксальність. Оскільки на неї ніколи не знаєш як відповісти: серйозно, буквально, ухильно. Вона є чимось таким, що ніби підвішує тебе в стані невизначеності й змушує не мерщій обирати вже второвані шляхи реагування, а застановитися, поміркувати, не поспішати з відповіддю. Потрібна неабияка витримка, щоб із усіх боків допасувати контексти до повідомлення, яке зумовлює твій гнів. І тут не так важливо те, якого ґатунку думка в тебе поцілила, як те, наскільки тобі вдалося впоратися з нею, не піддатися на провокацію, захлинаючись у потоках ганебно-принизливої лайки.
Часом інтелектуальна провокація простягається поміж Сцилою нетолерантності та Харибдою жорстокості. Та навіть якщо ми розпізнаємо в ній те, з чим наше сумління не погоджується, не варто перетворювати це на прецедент скандалу, розганяючи навсібіч хвилі резонансу. Звісно, навряд чи буде інтелектуальною та провокація, що стоїть на ґрунті невиправданої ненависті, капризів і забаганок. Найкраще, коли її автор іронічно ставиться також і до себе й не виголошує свої думки, немов якийсь провидець. Водночас її не збудувати без майстерності уникати прямолінійності. Взагалі, завуальованість є важливою формою такого вираження.
Схоже, інтелектуальна провокація скидається на постійне балансування на линві. До речі, це стосується воднораз і речника, і реципієнта. Але не осмисливши того, до яких наслідків вона може спричинитися, краще за неї не братися зовсім.