Наразі новообраний президент Володимир Зеленський має найрозмитішу ідентичність порівняно з його попередниками на цій посаді. Уся його кампанія була побудована на критиці «поділу українців на правильних і неправильних», про який останніми роками нібито свідчили розширення вживання української мови, дерадянізація, вивчення справжньої історії, здобуття автокефалії Православною церквою України, заходи із захисту інформаційного простору від експансії російського продукту й усе, що стосувалося відновлення та зміцнення української ідентичності. Водночас Зеленський намагався тримати дистанцію з відверто реваншистськими проросійськими силами, щоб зберігати можливість «продавати» себе різним виборцям як свого для кожного.
Однак географія голосування, особливо в першому турі, як уже звертав увагу Тиждень, засвідчила, що ідеологічний розлам України нікуди не подівся. Зеленський просто зібрав людей із найневиразнішою ідентичністю, так званий транзитний електорат, який уже ніби й не в російсько-радянському минулому, але досі не ідентифікує себе з ключовими маркерами української ідентичності, стоїть однією ногою там, другою тут. Недарма ж, за даними опитувань КМІСу, перед першим туром його рейтинг був найвищим серед російськомовних українців (42,4% з-поміж тих, хто на той час визначився з вибором і мав намір проголосувати) та українців-білінгвів (34,8%). Тоді як, наприклад, серед чіткіше ідентифікованих «російськомовних росіян» переважали симпатики Бойка та Вілкула (63,1%), а за Зеленського з них готові були проголосувати лише 16,1%.
Читайте також: У нових умовах
Зробити вибір
Після набуття повноважень перед Зеленським постане дилема вибору в питанні ідентичності. Це для нього, вочевидь, буде значно складнішим завданням, ніж вибір геополітичний. Так чи інакше бути «своїм для всіх» довго не вдасться. Спробувати конструювати альтернативну ідентичність на основі уявлень транзитного електорату складно, довго та, найголовніше, безперспективно. Намагання замінити важливі з міркувань національної ідентичності теми популістським дискурсом, сурогатом, який зведе на манівці всі стратегічні питання та змусить борсатися у вирішенні поточних приземлених проблем, є деструктивними й у майбутньому безперспективними для самих таких політиків. Ці теми хоч і знаходять відгук серед численних обивателів, та все одно не можуть бути вирішені.
Українці традиційно були відкриті до вбирання представників різних етносів, культур, конфесій, але при цьому або зберігали українську ідентичність, або втрачали її на користь ідентичності тієї нації, яка панувала в тій чи іншій частині України. Тому ситуативно сформований транзитний електорат Зеленського однаково зробить свій вибір між українською та російською ідентичностями. Питання тільки в тому, що доля самого глави держави та значною мірою країни загалом залежатиме від того, яка саме частина цього електорату зробить той чи інший вибір і яку позицію в цьому займе сам новообраний президент.
Суспільство давно поділяється на різні ментально-культурні та етнолінгвістичні частини, які, втім, умовно можна звести до двох основних. Перша об’єднує українськомовних і тимчасово російськомовних українців, а також росіян та представників інших етнічних меншин, які свідомі того (або принаймні «не проти категорично»), що коли не вони, то принаймні їхні ще не народжені або нещодавно народжені діти, онуки чи правнуки відповідно спілкуватимуться українською та розірвуть залишки зв’язку з російськомовним світом. Друга — представників російської та інших русифікованих меншин, але також і частину українців, які з певних причин категорично відкидають українську та свідомо обирають російську ідентичність, переважно орієнтуючись на відновлення імперського політичного простору на пострадянських теренах у тій чи тій формі (євразійство, «русский мир» тощо). Вони таким чином відкидають право на існування сучасної української політичної нації та повноцінної держави.
Перші, за даними будь-яких соціологічних досліджень, давно становлять основну масу не лише в межах країни, а й у більшості її регіонів. Так було вже до Революції гідності, а після неї й поготів. Справді, ця категорія громадян неоднорідна, не завжди достатньо свідома власної української ідентичності, але не противиться їй. Тож новообраний президент має також чітко визначитися, чиї і відповідно які інтереси він має намір обстоювати: української політичної нації та держави чи російської національної меншини. Що швидше відбудеться таке самовизначення, то краще буде і для нього, і для суспільства.
Почати з мови
Каталізує цей процес ситуація довкола мовного законодавства, зокрема норм щодо обов’язкової частки української мови в різному культурному продукті. Зеленському доведеться визначатися та надсилати сигнал своїм прихильникам. Його позиція тут значитиме вкрай багато. Закон про забезпечення функціонування української мови як державної ухвалений і набере чинності, ще до його вступу на посаду. Це полегшує новообраному президентові справу: йому не потрібно підписувати чи просувати цей закон. Досить сприйняти його як даність і надіслати відповідний сигнал по вертикалі влади своїм прихильникам: «Закон є, і його потрібно виконувати». Це цілком може стати базою, платформою для «м’якої» еволюції самого Зеленського до проведення політики зміцнення української національної ідентичності. Якщо ж він спробує ревізувати ухвалений закон, критикуватиме його або маркуватиме бодай на рівні декларацій як «необов’язковий» чи «невиважений», то це означатиме, що він також визначився щодо української ідентичності та збирається працювати проти неї.
Читайте також: За російським аусвайсом
Адже неможливо заплющувати очі на реальність, яка свідчить, що за всі роки незалежності України російська мова й далі домінувала, а українська так і не стала повнофункціональною державною. Унаслідок постколоніальної інерції та браку ефективної державної мовної політики російська всі ці роки панувала в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком Львова. І досі зберігається її домінування в бізнес-середовищі та ЗМІ, нею публікується більшість друкованої продукції. Усупереч законодавству й через лазівки в ньому вона домінує поміж бюрократичного апарату. Де-факто зберігається непропорційно широке її представництво в системі освіти, особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в середній освіті, негуманітарні професійні та вищі навчальні заклади, а також велику кількість гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України. Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття та консультації часто відбуваються російською. Домінування в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції закріплює деформовану в колоніальну добу історії свідомість значної частини громадян України. Це призвело до утвердження в суспільстві думки, що знати державну мову й послуговуватися нею не обов’язково. Як результат — за роки незалежності так і не розпочався процес подолання наслідків русифікації, її навіть не вдалося цілковито спинити, а лише загальмувати.
Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій креольською за своєю суттю російської еліти в найрізноманітніших сферах, що постійно тримало, а час від часу навіть тягнуло країну назад до євразійського простору, попри відчайдушні ривки «геть від Москви» під час двох революцій. Російська мова виступає базовою ознакою «русского мира» для його адептів не просто так. Саме за її посередництва формується унікальний ментально-психологічний тип, що є не просто сприйнятливим, а й зорієнтованим на ту модель суспільно-політичного й соціально-економічного життя, яка постійно відтворюється в Росії. Спроби європеїзації та озахіднення російської цивілізації приречені, а народи, які не усвідомлюють цього, дорого за те платять. І навпаки, європейські народи, що свого часу перебували під владою Москви, але рішуче й безоглядно проводили дерусифікацію, не тільки мовну (оскільки вона є лише базою), а й культурно-ментальну, досягали успіхів.
Читайте також: Що дають?
Уже втретє проросійські політики, експерти та ЗМІ активно нав’язують твердження про нібито невідворотну поразку будь-якої влади в Києві, яка приділяє увагу таким важливим для української національної ідентичності питанням, як мова, національна церква, дерадянізація, вивчення справжньої української історії та антиросійський геополітичний курс. Від твердження одного з рупорів «русского мира» в Україні Дмитра Табачника ще з далеких 1990-х про те, що «українська національна ідея себе не виправдала», до спроб ототожнення саме з просуванням питань національної ідентичності нищівної поразки Віктора Ющенка у 2010 році чи Петра Порошенка у 2019-му. Однак це насправді хибний і надзвичайно небезпечний для національної перспективи України міф, який щоразу спростовувався впродовж останніх десятиліть. Несприйняття в суспільстві викликала не українська національна ідея, а спроби спекуляцій на ній і використання її для прикриття провалів чи недоліків у інших сферах. Так як держава не проводила всі ці роки ефективної політики українізації, більшість зрусифікованих у побуті наших співвітчизників не мали умов для переходу на українську, хоч в них і не було жодних застережень щодо неї. Національне почуття багатьох зрусифікованих українців хоч часто й загнане всередину внаслідок тривалої русифікації, прищеплення комплексів меншовартості, врешті-решт, геноциду та репресій, та в критичних ситуаціях виходить назовні.
Проте люди, які претендують на лідерство в такому суспільстві, мають бути готові долати наслідки постгеноцидного синдрому, а не керуватися сформованими в його умовах комплексами. І не залякувати самих себе «убивчими для рівня електоральної підтримки наслідками» чіткої позиції щодо національної ідентичності та цивілізаційного вибору. Бо насправді ті наслідки можуть бути лише позитивними для політичної перспективи будь-якого керівника цієї держави, якщо його мета, звісно ж, полягає не в її підготовці до передачі Росії. Значне поширення російської серед українців не може бути виправданням для утвердження за нею якогось особливого статусу. Навпаки, воно має нагадувати про масштаб проблеми русифікації, яку потрібно чимшвидше подолати.
Читайте також: Труднощі становлення
У країні, яка перебуває в постколоніальному стані, не може бути компромісів щодо питань ідентичності. Безповоротний розрив із результатами тотальної русифікації культурно-інформаційного простору є необхідною умовою для виходу зі сфери впливу колишньої метрополії. Крім того глибинна та якісна, а не поверхова та механічна модернізація України, як і будь-якої іншої пострадянської країни, неможлива без розриву «пуповини», що пов’язує її з російською совковою євразійською цивілізацією. А тією «пуповиною» є спільний культурно-інформаційний простір, який визначальним чином впливає на світогляд і масову свідомість перехідних суспільств.
Територіальний патріотизм раніше чи пізніше трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, у якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір. Адже мова є одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян розрізняти національний та іноземний продукт, а отже, впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні. Лише після цього країна дістане шанс на інтеграцію з європейським цивілізаційним простором, який засновано на традиціях громадянського суспільства, особистої свободи та поваги до приватної власності, а також на реальну соціально-економічну модернізацію. Це, своєю чергою, забезпечить підвищення якості життя громадян.
Тому Зеленському потрібно зробити ставку саме на українську ідентичність і сприяти її консолідації та зміцненню. Це для нього єдиний шанс сформувати надійну ідеологічну основу під свою владу й зберегти Українську державу. Інакше він стане тим, на що його розраховують перетворити в ОПЗЖ Медведчука та в Москві, — тараном для російського реваншу й поступового поглинання країни. Зорієнтовані на «русский мир» сили в країні усвідомлюють, що вікно можливостей розвернути країну назад для них невблаганно зачиняється. А це робить їх агресивнішими та безкомпроміснішими, змушує шукати опосередкованих методів підриву Української держави. Позаяк для цього в країні немає достатньої підтримки, то спроби Зеленського йти на повідку в сил реваншу загрожуватимуть тільки дестабілізацією країни. Навряд чи він зацікавлений у перетворенні на президента громадянського протистояння за сирійським чи аналогічним сценаріями. Це розуміють і вороги України. Недарма ж діяльність спікерів політсили Медведчука останнім часом дедалі більше спрямована на те, щоб підштовхнути Зеленського до виконання їхньої програми-мінімум — підриву та згортання тих змін у масовій свідомості та державній політиці, які дають шанс остаточно відірватися від Росії в усіх царинах. Їм важливо дискредитувати та зняти з порядку денного питання, пов’язані з формуванням національної ідентичності.
