У ХХ столітті на наших землях остаточно здолати фашизм не вдалося. Фашизм не як політичну ідеологію, а як інструмент політичного володарювання. Якщо в більшості країн Західної Європи німецький нацизм, італійський фашизм та інші форми антилюдяних ультраправих режимів перемогла ліберальна демократія, що дало європейським народам шанс на гідне життя, то в Центральній і Східній Європі переміг совєтський тоталітаризм, що був російським імперським шовінізмом, одягненим у шати більшовицької моделі комунізму, а в практичному політичному вимірі — інструментальним фашизмом. У цьому короткому начерку я писатиму лише про три пострадянські держави: Україну, Білорусь і Росію, бо саме їхній історичний досвід якнайкраще увиразнює органічне перетікання в різних соціально-політичних формах російського шовінізму через комуністичний більшовизм в інструментальний фашизм.
Інструментальний фашизм — характеристика не окремих особистостей, а структури влади загалом. Його питомою характеристикою є анонімність. Як відомо, поняття «фашизм» походить від італійського слова fascio, що українською означає «жмут». Жмут міцніший тоді, коли в ньому вже не можна розпізнати його окремих складників. Адже навіть за совєтський часів у державний апарат могли потрапити чесні й обдаровані люди. Проте це не змінює злочинної природи інструментального фашизму, структури панування найгірших, які рекрутують до своїх лав з наступних поколінь іще гірших за себе. Вертикальні відносини пронизані зверхністю й бундючністю згори та підлабузництвом і заздрістю зісподу, горизонтальні — недоброзичливістю й недовірою.
Читайте також: Історичне кіно на службі Кремля
Парадокс демократії в тому, що пануванню найгірших можуть слугувати навіть демократичні процедури. Скажімо, прозорі та справедливі вибори. Проблема може полягати не лише в тому, що соціальні ліфти не працюють, а також у тому, що вони здебільшого підіймають нагору найгірших, підживлюючи існування викривленої політичної системи. І навіть якщо до влади потрапляють потенційно кращі, система або викидає їх, або змушує грати за правилами злочинної зграї. Ця зграя для власного панування використовує законодавчу й виконавчу гілки влади, судову систему, силові структури та систему освіти. А судова система, «законодавці», урядовці, силовики й «освітяни», стаючи членами цієї зграї, використовують таку ситуацію у власних інтересах. І зрештою поступово всі ці елементи зливаються в жахливу єдність, у злочинний жмут. Так постає доконана форма інструментального фашизму.
Кроком руш. Диктатури люблять спорт, але виключно як засіб тілесного дисциплінування мас, яким належить змагатись за державну велич і синхронно переживати патріотичне піднесення. Не дивно, що і спортсмени Третього Райху (ліворуч), і радянські фізкультурники (праворуч) у 1930-х пакувалися в однакові військові «коробки»
Імперський шовінізм завжди був і до скону Російської імперії залишиться часом прихованою, часом озвученою ідеологією цього геополітичного монстра. Більшовизм прислужився тут тим, що пропагуючи рівність можливостей, знищив найкращих в усіх верствах населення. Комуністи й фашисти виявилися близнюками, адже і тотальна рівність, і могутня єдність можливі тоді, коли всі посередні. Тож російський більшовизм від початку був формою інструментального фашизму, що вбирався в примарні шати комуністичної ідеології. Коли Радянський Союз сконав, шати впали, оголивши потворне тіло інструментального фашизму. Боротися з ним у рази складніше, бо це не ідеологія, а спосіб організації суспільства. Він нічого не пропагує, а лише принижує, придушує, знищує й убиває. Інструментальний фашизм — це дуже проста соціально-політична модель, коли владу захоплює зграя злочинців. І байдуже, чи це банда більшовиків у Радянському Союзі, чи їхні пострадянські нащадки — клан Путіна в Росії або угрупування Лукашенки в Білорусі. У сучасній Україні ситуація, на щастя, трохи складніша. Адже, з одного боку, маємо пострадянську номенклатуру, зрощену з криміналітетом й олігархами, а з другого — доволі потужне громадянське суспільство, якому подеколи вдається захопити певні острівки державної влади, а відтак впливати на державну політику. Тож членам злочинної зграї в нас доводиться зважати на громадянське суспільство, йти йому на поступки, що іноді приводить навіть до того, що дехто зі старої «еліти» переходить на бік нових демократичних сил, а представники цих сил потрапляють у владу. Коли я кажу про стару «еліту», то маю на увазі не вік, а якість. На жаль, часто-густо «нові обличчя» ще завзятіше за старі пики відтворюють давні злочинні схеми.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Народам Центральної Європи вдалося звільнитися від інструментального фашизму після розпаду Радянського Союзу й більш-менш вдало, залежно від національної специфіки, збудувати ліберально-демократичні суспільства. Для Росії інструментальний фашизм є органічним виявом російського імперського шовінізму, а тому, як на мене, у цій країні він майже нездоланний. Пика Путіна — це не маска, а справжнє обличчя Росії. В Україні триває запекла боротьба проти інструментального фашизму. Ззовні — це фронт із Росією, всередині — боротьба громадянського суспільства з корумпованою пострадянською бюрократією, криміналізованими спецслужбами, ненажерливими олігархами та проросійською п’ятою колоною. Складність і контроверсійність нашої ситуації полягає в тому, що протистояння більшому злу — зовнішній російській агресії — вимагає від нас бодай тимчасового прийняття меншого зла — недосконалої системи врядування, недореформованих силових структур і судової системи, а також олігархічного балансу, який хоч би як це було прикро визнати, забезпечує принаймні імітацію розмаїття політичних позицій, що уможливлює сполотнілу ліберальну демократію в нашій країні. Проте ми водночас маємо бути свідомими того, що внутрішнє зло пов’язане із зовнішнім і що нам не судилося перемогти російський інструментальний фашизм, не здолавши його метастазів усередині України.
І ось нарешті від летаргічного посттоталітарного сну прокинулася Білорусь. Та чи направду прокинулась?
Читайте також: Витончені ігри зі смертю
Мене заскочила емоційна промова молодої жінки з Мінська, якій вдалося звільнитися з катівні, влаштованої білоруськими спецслужбами для своїх співгромадян за те, що вони наважилися мирно протестувати проти ганебної фальсифікації виборів президента у власній країні. Вона вкрай емоційно розповідала, як над нею знущалися покидьки у формі та погонах, і раптом вигукнула: «Это какой-то 41-й год!». Як і все інше, вона сказала це російською.
Я на її боці. Я завжди на боці жертви. Проте я свідомий того, що жертва ніколи не здолає своїх катів, якщо не розпізнає їхню огидну сутність. Шляхетним і вільним людям нової Білорусі протистоїть не старий нацизм, а новий інструментальний фашизм, що є органічним виявом «русского мира», уособленням якого в Росії є Путін, а в Білорусі — Лукашенка.
Російський інструментальний фашизм вправно змінює маски. Когось спокушає частина імперської машини на ім’я «російська православна церква» й ностальгія консерваторів за величчю злочинного російського царизму, а когось — патякання нових лівих і старих комуністів про вигадану справедливість радянського суспільства. Когось вабить архаїчне замилування красивою силою руху російських жінок чи істеричні зойки про велич і могутність російської мови, а когось — дурнуватий гумор «КВК» або вдавана й солодкава доброта радянських мультиків… Список спокусливих і звабливих примар кожен може доповнити самотужки.
Та все це марево нарешті має впасти. Запорукою нашої свободи й гідного життя є перемога над інструментальним фашизмом, що занапастив наші землі.