Психоедукація (або психоосвіта) сьогодні є одним із наріжних каменів психіатрично-психотерапевтичного лікування. Цей термін означає систематичні, дидактично-психотерапевтичні втручання з метою інформування пацієнтів та їхніх родичів про хворобу та її лікування, а також сприяння більшій самостійності та підтримки в разі захворювання. Психоедукація стосується тієї частини лікування, яка зосереджена на активному поширенні інформації та обміні досвідом серед пацієнтів. Це питання не академічного навчання, а саме розуміння хвороби.
Спочатку психоедукація була розроблена в 1950-х роках у США для підтримки хворих на шизофренію та їхніх рідних. Саме в той час учені спостерігали сприятливий вплив нейролептиків на пацієнтів із шизофренічними розладами. Однак часто хворі були не готові регулярно вживати препарати, які призначали лікарі, через недостатнє усвідомлення хвороби, а також недостатнє пояснення необхідності медикаментозного лікування. Фактично дослідження засвідчили, що значна частина пацієнтів елементарно не знала свого діагнозу або не розуміла його повною мірою. Тому в 70–80-х роках минулого століття в Америці вперше започаткували цілеспрямовану психоосвіту для хворих на шизофренію та їхніх родин, яка пояснювала симптоматику, побічні дії препаратів, можливі варіанти лікування, прогнози тощо. Сьогодні до психоосвітніх заходів вдаються у випадку численних психіатричних захворювань, таких як афективні розлади, розлади особистості, розлади харчової поведінки, обсесивно-компульсивний розлад, психози тощо.
Читайте також: Каральна психіатрія та її жертви
Важливість психоедукації можна пояснити на прикладі цукрового діабету. Звісно, фізичні та психічні захворювання порівнювати важко, але деякі паралелі помітити можна. Наприклад, хворий на діабет, щоб мати повноцінне життя, потребує двох речей. По-перше, він повинен чітко знати, чого саме йому бракує, чому рівень цукру в крові коливається і що це для нього означає. По-друге, йому треба навчитися підтримувати своє здоров’я, правильно харчуватися й відповідно правильно планувати свій день. Однак, щоб вести «нормальний» спосіб життя, діабетикові потрібні ліки. Отже, якщо ми правильно поінформовані про хворобу, нам легше її усвідомити та прийняти, а завдяки застосуванню сучасних методів лікування включно з медикаментозним вести «нормальний» спосіб життя значно легше.
Проте окрім самих пацієнтів страждають і їхні родичі, партнери або близькі друзі. Психічні захворювання часто викликають у них побоювання. Тому психоедукація має велике значення й для сімей, адже вони повинні підтримувати таку людину. Саме ця «триалогічна співпраця», тобто співпраця хворих, родичів та лікарів, створює основу для швидкого одужання або стабілізації пацієнта.
Зі свого власного досвіду можу з упевненістю сказати, що психоедукація дуже допомогла мені та моєму оточенню. Я усвідомила, що багатьох моїх рідних шокував сам факт діагностування в мене психічного розладу, не кажучи вже про те, що в мене теж були певні проблеми зі сприйняттям та визнанням свого діагнозу. Вони елементарно не знали, як діяти, що говорити, як поводитися, і, як наслідок, просто віддалялися від мене. Я, своєю чергою, пояснювала їхнє відсторонення небажанням спілкуватися зі мною, байдужістю чи навіть жорстокістю. У результаті й без того складна ситуація загострювалася ще більше. Лише після сеансів психоедукації, як триалогічних разом із терапевтом та моїми рідними, так і індивідуальних віч-на-віч із лікарем, усе стало на свої місця.
Психоедукація надає оточенню пацієнта не тільки важливу інформацію про захворювання, методи лікування та найкращі способи підтримати постраждалого, а й емоційне полегшення. Гнів, страх чи відсторонення, які переживають родичі пацієнтів, є цілком нормальними механізмами захисту. Їх не треба боятися чи соромитися. Висловлення внутрішньої кривди та відчуття безсилля — найважливіша умова пом’якшення напруженого сімейного клімату. Це змінює внутрішнє ставлення рідних, а в результаті й стосунки з хворою людиною. Як правильно поводитися в ситуації, коли ти дізнаєшся, що твоя кохана людина спробувала вкоротити собі віку, або страждає на манію переслідування, або чує голоси? Нас не вчили цього в школі. Тому інструктаж родичів у таких випадках є важливим елементом запобігання самогубствам чи рецидивам.
Читайте також: Віра Роубалова: Потрібно готуватися до змін як в Україні, так і в Росії
Що ж передбачає психоосвіта? У центрі уваги як індивідуальної, так і групової чи родинної психоедукації обмін досвідом між пацієнтами й терапевтом, а саме доступне, зрозуміле пояснення хвороби, її причин та передумов, факторів ризику, епідеміології та перебігу, наслідків тощо. Детально обговорюються різні методи лікування (медикаментозне, психотерапія, арт-терапія, ерготерапія, світлотерапія тощо), можливості самодопомоги (вдосконалення соціальних навичок, засвоєння технік релаксації, правильний розпорядок дня, групи самодопомоги тощо), стратегії подолання кризових ситуацій, попереджувальні сигнали. Пацієнти повинні навчитися самостійно виявляти ранні ознаки рецидиву, а також пом’якшувати їх наслідки за допомогою відповідних вправ, навичок і технік.
Одним із важливих завдань психоедукації є усвідомлення пацієнтами того факту, що надія є. Дуже часто люди з психічними розладами втрачають контроль над хворобою й через це стають жертвами «обов’язкової» поведінки. Наприклад, «я мушу вживати таблетки», «я повинен змінити своє сприйняття світу», «мені треба більше рухатися», «я маю взяти себе в руки». Не останню роль у цьому відіграють перенасичений інформаційний простір сьогодення та хибні уявлення, які часто поширюють засоби масової інформації. Психоедукація допомагає пацієнтові облишити цю роль жертви й стати головним відповідальним за свою терапію, змінюючи «я повинен» на «я хочу». Терапевт, своєю чергою, мусить створити атмосферу так званого терапевтичного оптимізму. Зауваження лікаря мають зменшити тривожність та врівноважити як пацієнтів, так і їхнє оточення. Тут не йдеться про бачення світу «крізь рожеві окуляри». Такі питання, як ризик рецидиву чи самогубства, слід вирішувати відкрито, щоб забезпечити можливість належного лікування. А належна психоедукація допомагає пацієнтам правильно «перетравити» інформацію про захворювання.
Є різні форми психоедукації. Найпоширенішою на сьогодні є індивідуальна психоосвітня співбесіда, у ході якої терапевт намагається дуже чітко й зрозуміло поінформувати пацієнта та/або його родичів про перебіг хвороби й необхідне лікування. Особливо корисною є психоосвіта в групах (наприклад, психоедукативні групи біполярного розладу або групи клінічної депресії), де про свою хворобу можна говорити відкрито, без упереджень, страхів чи стигматизації. Досвід інших людей допомагає оздоровлюватися й долати кризові ситуації. Родичі також виграють від відвідування психоосвітніх груп та обміну досвідом з іншими сім’ями.
Читайте також: Остання тисяча ярдів
Німецькі психологи Грольман та Лінден у своєму огляді «Бібліотерапія» описують терапевтичне використання літератури. Ще в середині XVIII століття читання було частиною стаціонарного лікування, а з 1960-х років дедалі частіше публікуються книжки про різноманітні методи самодопомоги, які також можна зарахувати до психоедукативних. Бібліотерапію жодним чином не можна вважати рівномірним чи унітарним методом лікування, але вже є емпіричні дані про її позитивний вплив на інтелектуальні, психосоціальні, емоційні та міжособистісні навички. Коротка проза, драми та вірші виявились успішними інструментами в боротьбі з тривожністю, гнівом, пошуком ідентичності. Діти також знаходять у казках паралелі зі своїми проблемами та потребами ще до того, як навчаться читати. Вигадані тексти здатні виявити симптоми психосоціальної дисфункції чи дезадаптації. Ефективна бібліотерапія й у випадку депресивних та біполярних захворювань. Але не треба недооцінювати первинний профілактичний ефект від загального заохочення до здорового способу життя (необхідний відпочинок, фізичні вправи, свідоме харчування, відмова від куріння тощо).
Психоедукативні сеанси не можуть замінити психотерапію чи медикаментозне лікування. Однак позитивно впливають на готовність пацієнтів до співпраці, а також допомагають родичам впоратися із ситуацією психологічно та посилити їхню терапевтичну роль.
На одній із перших презентацій своєї книжки «По той бік сонця», на якій був присутній і мій батько, я сказала, що свого часу мені та моїй родині бракувало інформації про психічне здоров’я — інакше багатьох речей можна було б уникнути. Англійський філософ Френсіс Бекон постулював: «Знання — це сила» й прагнув знайти правильний метод дослідження природи. Сьогодні сила знань дісталася й до психіатрії. Вступні слова німецького вченого XXI століття Ганса Ферстля в передмові до книжки Пітчеля та Вальца «Психоедукація депресії» звучать так: «Добре проінформований пацієнт швидше одужає й буде довше здоровим». Це головний принцип сучасної психоосвіти.