Інструкція для яценюків

«Я людина вперта – поліз із пропозиціями аж у центральний виконком партії, – розповідає про свій досвід членства в «Нашій Україні» громадянський активіст Олександр Попов. – «Молодець! – сказали мені там, – приходь зі своїми людьми в суботу. Ви гвардія партії, підемо до керівництва». А в суботу керівництва не було, так само, як і в наступні дні…»

 

 

Попов має неабиякий досвід співпраці з людьми – на виборах 2004 року він був одним із координаторів мережі громадянських патрулів «Нічна варта». Звичайні громадяни – позапартійні підприємці, науковці, військові, журналісти, студенти – об’єдналися для того, щоб не допустити провокацій на виборчих дільницях. Частина цих людей на хвилі революційного ентузіазму подалася в помаранчеві партії, але там їх зустріли прохолодно.

 

«В середню ланку партії прийшли колишні комсомольські функціонери й привели з собою своїх же комсомольських орговиків, – каже далі Попов. Так пасіонарна політична сила швидко перетворилася на чергову партію влади.

 

Згідно з тлумачним словником, партія – це політична організація, яка виражає і захищає інтереси суспільного класу й керує ним у досягненні певних цілей та ідеалів. Нинішні українські так звані «партії» – закриті акціонерні товариства. Про які суспільні ідеали може йтися, якщо партії навіть власних програмних засад не дотримуються?

 

«Я вступив до Компартії в 19 років, у 1997-му – тоді комуністи здавалися альтернативою, – розповів Тижню колишній член КПУ Андрій Манчук, який зараз розбудовує громадську «Організацію марксистів». – Крім проросійської шизи, в партії існувало справжнє ліве крило – Всеукраїнський союз робітників. Утім, молодь швидко зрозуміла, що партією керують безпринципні політикани, а її ідеологія не має нічого спільного з марксизмом. Тому під час помаранчевих подій звідти пішли всі молоді адекватні ліві активісти. А я зробив це ще раніше».

 

 

Маргарет Тетчер почала партійну кар’єру, вступивши до осередку Консервативної партії в Оксфордському університеті. З цього часу вона захопилася політикою. Саме партія слугувала тим механізмом, який відібрав і підняв на верхівку адміністративного апарату молоду дівчину зі звичайної британської родини.

 

Рецепт створення «здорової» партії простий, як двері міліції. Але за однієї фундаментальної передумови: ядро партії має бути трохи «повернуте» на ідеї, які проповідує. Скажімо, лідери НДП чи ЄЦ в принципі не можуть створити живої партії, бо не здатні навіть до ладу пояснити, навіщо живуть на цьому світі. До того ж, лідер мусить знати, де й на яких умовах узяти гроші (справжні політики самі заробити гроші не здатні) на утримання партійного апарату, проведення акцій, поїздки тощо. Це не мільйонні суми, але для нормального розвитку партії треба мінімум $150 тис. на місяць.

 

Припустимо, є навіжений, але з адекватним розумінням ситуації, лідер, він має такі-сякі кошти й коло однодумців. Перед ним постає завдання: як сформувати структуру по всій країні, включно з осередками в селах. Традиційний для наших «партій» шлях – пошук впливових людей у регіонах – хибний. Впливовим людям наплювати на ідеї. Потрібно шукати таких же повернутих на ідеї, як і «ядро» партії.

 

Метод пошуку випробуваний від Руху кінця 1980-х до британських консерваторів й ісламських фундаменталістів. Партія проводить мітинги, марші, збори підписів, пікетування – будь-які акції, спрямовані на поширення своєї ідеології. В процесі проведення таких кампаній довкола «ядра» збирається гурт добровольців, готових певний час безкоштовно популяризувати ідею.

 

 

Головне, щоб ці акції робили не найняті студенти з кислими фізіономіями, а реальні прихильники ідеї. За один виїзд навіть у «ворожий» регіон можна нашкребти прихильників на створення осередку (це три людини), й далі розвивати мережу через нього.

 

Важливий чинник полягає в тому, щоб новоприйняті члени вашої партії не залишалися без діла. «40% новоприйнятих членів партії виходять із неї тому, що їм не доручають жодної роботи», – пише в інструкції з партійного будівництва генсек Лейбористської партії Британії з промовистим ім’ям Том Соєр.

 

Навантажувати нових членів можна участю в загальнонаціональних кампаніях – на кшталт тих, які так полюбляє «Свобода» Тягнибока. Не менш важливі й «вузькі» заходи – наприклад, змусити ЖЕК відремонтувати дитячий майданчик. До цієї боротьби можна залучити активних громадян, які не є гарячими прихильниками вашої ідеї. Якщо у вашій мережі є депутати місцевих рад, то їх допомога у вирішенні таких проблем – безцінна.

 

Між іншим, ісламісти в багатьох країнах добились успіху саме таким методом. Працюючи в бідних кварталах, вони не проповідували складних теорій, а допомагали конкретним людям вирішити конкретні проблеми, чим і здобували по пулярність.

 

 

Кров партії – це рядові активісти, яких наш президент любить називати «маленькими українцями». Саме за їхнього посередництва партія налагоджує зворотний зв’язок із виборцями й пронизує всі верстви суспільства, визначаючи та втілюючи його інтереси.

 

Найуспішніші з цих активістів стають справжніми лідерами громади, представляючи громаду в партії і партію в громаді, знаючи всі проблеми, які хвилюють людей. Вони пов’язують політику й реальні потреби громадян. Оце і є ефективна політична партія, а не труп зі списками «мертвих душ» у обласних організаціях.

 

Доступ маленьких українців у велику політику припинився ще в 1990-х роках – з того часу до прохідної частини списку беруть (крім заслужених партійців і спонсорів) хіба що діячів шоу-бізнесу.

 

Тому серед українців зростає «партійний скепсис». Вони ще сприймають політиків як джерело видовищ, але все менше залишається охочих декларувати свою партійну приналежність. Мода на позапартійних повертається. Україна вже проходила такий спалах аполітичності в середині 1990-х, коли після «перебудовчого» мітингового ентузіазму в країні запанувала політична апатія. Така суспільна настанова – «ми нічого не можемо змінити, вони всі одна банда, треба працювати, замість мітингувати» – є вигідною для власть імущих і небезпечною для громадян.

 

 

Артем Чапай зацікавився соціалістичними ідеями на початку 2004-го. Він покинув престижну роботу в «Українських новинах» і перейшов працювати на сайт молодіжної організації Соціалістичної партії. Закулісне партійне життя не дуже сподобалося Артему – і його переконання почали змінюватися.

 

«Остаточно мене добило, коли СПУ раптово й заради тимчасових вигод перейшла на бік регіоналів, – розповідає Тижню Чапай. – Особливо гидко було те, що рішення приймалося згори, без жодних, наскільки мені відомо, консультацій із рядовим активом. І я пішов. Ті ж, хто залишаються всередині, стають усе розчарованіші й цинічніші. Ну нічого, це був лише гарний етап, щоб прийти до ідей громадянського самоуправління й самоорганізації».

 

Зараз Чапай – один із численних активістів позапартійної громадянської ініціативи «Збережемо старий Київ». Вони роблять для захисту киян від жахів ущільнюваної забудови більше, ніж будь-яка «партія». І цей розвиток низових структур – шанс, зокрема й для створення нових політичних сил із живим і більш людяним обличчям.