Історія не терпить умовного способу. Вона має свої закони, логіку та хід подій. Утім, певен, більшість людей не раз замислювалися: «А що було б, якби…» І стосується це не лише особистого життя, а й ходу історії держави. Особливо якщо ти був свідком творення цієї історії.
Звісно, можна до безтями сперечатися, що було б з Україною, якби на президентських виборах 1991 року переміг В’ячеслав Чорновіл. Але оскільки 18 років тому лідер Руху навіть теоретично не мав шансів перемогти колишнього секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука, відкладемо цю невдячну справу вбік. Вирішальну роль, хоч як дивно це звучить, у новітній історії України відіграв колишній секретар парткому Південмашу Леонід Кучма. Саме з його перемогою на президентських виборах 1994 року розпочалося формування країни фінансово-політичних кланів. Саме вони згодом стали «корсетом», який стягнув Україну. Слідом за дніпропетровцем Кучмою до Києва підтягнулися його земляки: Валерій Пустовойтенко, Олександр Турчинов, Павло Лазаренко, Сергій Тігіпко. Пізніше Леонід Данилович «породив» опозиціонерку Юлію Тимошенко, мультимільйонерів Ігоря Коломойського, Віктора Пінчука, Ріната Ахметова, Віталія Гайдука, Сергія Таруту, прем’єрів Віктора Ющенка та Віктора Януковича.
А тепер уявіть собі на хвильку, якою була б українська політика, якби 15 років тому переміг Леонід Кравчук. Зірка більшості зі згаданих політиків чи бізнесменів не зійшла. Віктор Янукович і далі сидів би собі в Донецьку, Віктор Ющенко керував би Нацбанком і розводив бджіл, Олександр Турчинов проповідував би у баптистській церкві, Павло Лазаренко вів би своє господарство на Дніпропетровщині, Віктор Пінчук не був би зятем Леоніда Кучми, Юлія Тимошенко і далі торгувала б газом (наприклад, із тим самим Дмитром Фірташем).
Не виключено, що за гіпотетичної другої президентської каденції Леоніда Кравчука прем’єр-міністром міг би стати той самий Володимир Лановий чи Володимир Черняк або ж Вадим Гетьман. Можливо, знайшли б собі гідне місце у владі Володимир Гриньов, Віктор Мусіяка, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Сирота, Борис Беспалий… Тоді хто знає, чим би завершилися президентські вибори у 1999 році…
Хай там як, а з іменем Леоніда Кучми пов’язаний і прихід нових політичних лідерів. Зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, оприлюднення Миколою Мельниченком записів, зроблених у кабінеті Леоніда Кучми, акція «Україна без Кучми» привели на політичний Олімп нових героїв: Юлію Тимошенко, Віктора Ющенка, Юрія Луценка. Тоді ж закотилися політичні зірки голови СБУ Леоніда Деркача та міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, яких Мельниченко звинувачує у причетності до зникнення Гонгадзе. Пізніше із влади, а потім із життя пішов міністр транспорту і зв’язку Георгій Кирпа. І Кравченко, і Кирпа були реальними претендентами на найвищу посаду в державі. У них були чудові адміністративні та фінансові можливості. Послаблення позицій Леоніда Кучми поклало край амбіціям міністрів. Трагічна загибель обох стала фінальним акордом президентства Кучми. Утім, епоха Леоніда Даниловича у 2004 році не завершилася. Вона триває. Бо і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович, і Сергій Тігіпко, і Арсеній Яценюк родом з епохи Леоніда Кучми.
Кілька років тому одна політична сила репрезентувала проект «Ідеальна країна». Його ідея проста і зрозуміла: зібрати пропозиції щодо розвитку України, сформувати кадровий резерв і запропонувати владі. Минув час, лідер цієї політичної сили стала прем’єр-міністром. Але «Ідеальна країна» так і залишилася на папері. Чому? Відповідь проста: бо Україна, якою ми хотіли б її бачити, відрізняється від країни, яку будував Кучма, а тепер будують Ющенко, Янукович і Тимошенко. І так триватиме доти, доки конструктор «Держава Україна» буде в їхніх руках.
