Початок моєї поїздки до Німеччини збігся з трагедією у Львові, де внаслідок ракетного удару загинуло семеро людей, серед яких була майже ціла сім’я. Усвідомлення, що це твоє рідне місто й сусідній район, а отже, на місці цієї родини міг бути ти, гнітило й ще дуже довго не відпускало. Фото з похорону чергувалися зі щасливими туристами поза екраном мого телефона, вкотре засвідчуючи іншу, паралельну реальність.
Із цією реальністю мені довелося співжити понад тиждень, і сказати, що я була розчарована, — не сказати нічого. Працюючи над міжнародним проєктом, я взялася розповідати іноземцям про те, як на Венеційському кінофестивалі представили стрічку «Росіяни на війні» російської режисерки Анастасії Трофімової, яка раніше знімала кіно для пропагандистського холдингу Russia Today, а також про те, чому такого допускати аж ніяк не можна.
Розповідала про фейки, які російська режисерка намагається поширити через свій фільм: як переконує, що російське вторгнення в Україну почалося лише 2022 року й ніде не згадує, що це сталося 2014-го, коли Росія окупувала наш Крим. Як бреше, що її країна не брала участі у війнах багато років і що вона читала про них лише в книжках, забувши щонайменше про Придністров’я, Абхазію, Чечню, Грузію та Сирію за останніх 30 років. Як переконує, що не побачила жодних ознак воєнних злочинів, перебуваючи на лінії фронту, — це взагалі фантастика, бо так чомусь, на жаль, не пощастило тисячам українців.
Утім, реакція на мою ідею з боку німців виявилася дуже дивною та неприємною. Вони намагалися мене переконати, що я, як і більшість українців, дивлюся на такі речі лише з одного боку й випускаю з уваги той факт, що такі фільми здатні впливати на росіян і змінювати їх, бо ж не всі вони погані. Тим паче, що, мовляв, тепер режисерка не повернеться до Росії, а тому вона нещасна й теж є жертвою в цій ситуації. Так само, як і — так, усе правильно — Навальний, лампадки біля портретів якого досі горять на одній із центральних вулиць Берліна, неподалік від російського посольства.
За сотню метрів від нього я одного разу стала свідком ще однієї дивної ситуації. Там, біля російського дому науки й культури, розташований великий магазин руской кніґі, який відверто хочеться якомога швидше минути. Але цього разу мою увагу біля нього привернув чоловік з велетенським українським стягом у руках. Підійшовши ближче, я почула веселий мотив пісні, який будувався довкола сюжету «нєт войнє». Виглядало це радше як розвага, а не акція протесту, але принаймні на «Слава Україні» цей чоловік таки відповів. Утім, це все тривало недовго: уже менш ніж за пів години до російського дому приїхало чимало німецької поліції, прапор згорнули, музику вимкнули…
Але те, що поліцію викликали так швидко, не дивно, бо німецькі вулиці буквально кишать російською. Розповім ще одну ситуацію. Стою я на касі, переді мною жінка щось купує. Як раптом чую розмову.
— А ви із Россіі? — запитує касирка.
— Да, а ви? — відповідає та.
— Я із Бєларусі, — ділиться дівчина.
— А, ну ето то же самоє, — миттєво відповідає росіянка, ніби все життя чекала цього моменту.
Тут до каси підходжу я, говорю лише англійською, вдаючи, що зовсім їх не розумію. За мить касирка видає: «А ви тоже із Россіі?».
— Ні, я з України.
Сміх обох кудись миттєво зникає, обличчя стають невдоволеними. За секунду з магазину зникає і сама росіянка. Касирка далі обслуговує мене мовчки.
Дивною була позиція німців і щодо підтримки України. Для себе я її описала «до першого але». Мовляв, ми підтримуємо Україну, але історія про твій рідний Львів занадто сумна, щоб нею ділитися з великою аудиторією, не треба змушувати людей сумувати. Ми підтримуємо Україну, але вже втомилися від вашої війни, ну скільки можна. Ми підтримуємо Україну, але навіщо було підривати «Північний потік». Ми підтримуємо Україну, але, але, але… Просто нескінченний список «але».
Утім, фінальним акордом цієї паралельної реальності для мене стали навіть не німці. І взагалі не іноземці. А українці. Їдучи додому, я зрозуміла, що в автобусі жодна людина не говорить українською. Справді жодна. І в такі моменти здається, що це ти живеш у якомусь паралельному світі. А можливо, цих інших реальностей насправді кілька?