Справді, є щось феноменальне в тому, що відстала австрійська провінція з маргінальним населенням (поляки зневажливо висловлювалися про галицьких русинів, що то є нація «попів та хлопів», себто священиків греко-католицької церкви та селян) раптом стала вогнищем всеукраїнського національного духу та самостійницько-державницького руху, українським П’ємонтом за аналогією з відомою італійською територією, що відіграла визначальну роль у визволенні й об’єднанні Італії.
В українському патріотичному соціумі звикли вважати Галичину потужною національною фортецею, де забезпечено бодай відносне панування української мови та культури, де живуть переважно ідейно віддані українській справі люди, де виникли ОУН і УПА з їхньою героїчною епопеєю протягом кількох буремних десятиліть, де знаменита Українська галицька армія зробила великий внесок не лише в українську політику, а й в українську культуру.
Так, у ХХ столітті галичани зробили для України неймовірно багато, вони зберегли й відтворили державницьку традицію, що значною мірою посприяло проголошенню державної незалежності в Україні 1991 року. Все це правда. Деякі дотепники навіть кажуть, що Білорусь Лукашенки – то Україна без Галичини. Однак це лише один бік медалі. Є ще інша Галичина…
Галицькі українські патріоти мали опонентів не тільки серед іноземно-окупаційних потуг, а й серед своїх земляків. І нині мають… Тому дуже важливо й цікаво придивитися до цієї іншої галицької публіки, до вельми суперечливих внутрішніх ідейно-політичних процесів на Галичині. Бодай для того, щоб не бути заскоченим «несподіванками»…
Читайте також: Московський українець Володимир Гіляровський
Треба визнати, що висока національна свідомість галичан і навіть галицької еліти виникла не миттєво, знадобився довгий і складний процес, були не тільки здобутки, а й втрати. Духовним лідером Галичини в ХІХ столітті (принаймні до останньої чверті століття) було греко-католицьке духівництво, у лавах якого вистачало носіїв так званого москвофільства, себто тих, хто в культурній (а нерідко й політичній) царині орієнтувався на Росію. Це давалося взнаки в їхній просвітницькій діяльності. Зокрема, коли австрійський уряд запропонував запровадити українську мову викладання в уніатській духовній семінарії, клір відмовився на користь церковнослов’янської.
І лише Михайло Левицький (1774–1858), перший кардинал-українець, посприяв формуванню парафіяльних шкіл із викладанням по-русинськи. Москвофільство греко-католицьких панотців – це справді феномен, якщо врахувати принципову антикатолицьку настанову офіційно православної Росії… Впливу поляків й Австрії їм вдавалося протистояти значно ефективніше, ніж російському. Може, саме тому польська шляхта ще в ХVIII столітті підготувала «Проект скасування унії», адже з унією для Польщі сталося зовсім не так, як гадалося, бо греко-католицька церква не тільки не сприяла полонізації українців, а й, навпаки, стала своєрідним оберегом національної мови, культури та освіти. Тому цілком закономірно автори «Проекту скасування унії» писали про наслідки діяльності греко-католицьких священиків: «Найбільш непокірливі самі і найбільше підтримують непокірливість інших ті українці з плебсу, які вміють читати своє (! – Авт.) письмо… Треба зобов’язати управителів маєтків суворо слідкувати, щоб селянські діти привчалися не до книжок, а до плуга, сохи, рала, ціпа». Греко-католицька церква спричинилася й до перемоги у «війні» за абетку, коли українцям намагалися нав’язати латиницю замість кирилиці. До речі, авторові цих рядків кілька років тому місцеві оригінали у Львові дали почитати український текст, написаний латиницею. Він був цілком читабельним. Але відмова від кирилиці означала б відмову від великої культурної спадщини Київської Русі, Галицько-Волинської держави, ранньомодерної України (чим одразу ж скористалися б будівничі «русского міра»). Свідомість освіченого галицького класу в першій половині ХІХ століття була доволі неоднозначною. З одного боку, чітко виокремилася група так званих старорусинів, які вважали себе таким етнічним феноменом, що не має нічого спільного з Великою Україною.
Читайте також: Той, що залишився нероззброєним
У 50-ті роки ХІХ століття вони називали себе «твердою Руссю», «старорусинами», «твердорусинами» (а їхні ідейні опоненти – москвофілами або кацапами). До 1860-х років «старорусини» мали переважний вплив у церкві та громадській думці. З метою наближення галичан до Росії ця публіка навіть вигадала особливий лінгвістичний продукт – так зване язичіє, дивну суміш церковнословянської, російської та галицьких говірок. Активну роль відігравав у цій справі місцевий інтелектуал Денис Зубрицький (1777–1862). У 1839–1840 роках Львів відвідав російський історик Міхаіл Поґодін, який установив контакти з групою Зубрицького і сформував гурток «Погодинская колония» у складі галичан братів Головацьких (один із них був членом знаменитої «Руської трійці» Шашкевич, Вагилевич, Головацький), Гушалевича, Дідицького, Малиновського, Шеховича та ін.
Міхаіл Поґодін був автором скандально відомої «історичної» концепції, що зводилася до декларування суто російського етнічного характеру давнього Києва. Суть її була така: від початку в Києві жили росіяни, але в ХІІ–ХІІІ століттях, страшенно перелякавшись степових кочівників, вони повтікали від них на північ, на землі нинішньої Росії. А в ХІV столітті з Карпатських гір у спустошений Київ спустилися «хитрі малороси» й заповнили собою «золотоверхе місто». До Поґодіна вельми скептично поставилися навіть російські історики, зокрема вихователь царських дітей професор Васілій Ключевскій, який уїдливо написав, що Поґодін, будучи власником найбільшого в Росії зібрання давніх літописів, примудрився їх не прочитати, а брак фактів компенсував своєю нестримною фантазією. Рішучу відсіч псевдоісторичним інсинуаціям Поґодіна дали українські науковці, зокрема перший ректор Університету Святого Володимира в Києві Михайло Максимович. Отже, у Великій Україні миротворець Поґодін співчуття і підтримки не знайшов. Але знайшов на Галичині, де його дуже добре зустрічали й де він невдовзі став таким собі «гуру». З такою самою помпою, як Поґодіна, у Львові зустрічали Владіміра Корнілова, відомого українофоба й будівничого «русского міра», автора книжки про «Донецько-Криворізьку республіку» товариша Артема, яку навіть Лєнін уважав сепаратистським проектом. Корнілов духовно виховував галицьких інтелектуалів, поміж яких був навіть один із організаторів студентської Революції на граніті в Києві…
З другого боку, найбільш непримиренними опонентами москвофілів були предтечі українських націоналістів «народовці», які зрештою перемогли. Галицький поет Василь Пачовський чітко сформулював світогляд «народовців», які вважали галицьких українців частиною великого українського народу «від Сяну до Дону», від Карпатських гір аж по Кавказькі», і зробив це у програмовому вірші «Сфінкс Європи»:
Ти мій дух, хоч вами клятий,
Вічно бодрий, все завзятий,
Не полягне, й не умре,
Аж Росію розідре.
Так на двоє, так на двоє,
Москва то є, а ми – то є…
Але прокляття ніби подоланого на Галичині москвофільства ще довго не зникало. Можна згадати, як Українська галицька армія стала спочатку союзницею білого російського генерала Антона Дєнікіна, а згодом більшовиків і називалася ЧУГА – Червона Українська галицька армія. Більшовики, намагаючись створити на Галичині комуністичну псевдодержаву на кшталт Угорської радянської республіки, Словацької радянської республіки, Баварської радянської республіки, організували так званий Галревком – Галицький революційний комітет, який мав за дорученням червоної Москви взяти під контроль Галичину. Деякі колишні січові стрільці активно працювали в Галревкомі… Потім вони цілком закономірно стали засновниками й лідерами КПЗУ – Комуністичної партії Західної України (що була частиною польської компартії). Негативне ставлення на Галичині до Симона Петлюри пов’язане значною мірою з тим, що галичани не пробачили йому союз із Пілсудським, а Петлюра не пробачив галичанам альянс із Дєнікіним і червоними. Коли справедливо віддають належне героїчній епопеї ОУН–УПА, мовчать про те, скільки галичан брало участь у формуваннях «стрибків» (рос. «ястребки» – каральні підрозділи НКВД – МГБ – КГБ у Західній Україні)…
А вони, ці «стрибки», також мають нащадків і послідовників. Та й чимало в радянський час у Львові, Івано-Франківську, Тернополі процвітало журналістів, подібних до Ярослава Галана, які глорифікували радянську владу й «плювали на Папу»…
Читайте також: Сини ображених батьків…*
Якщо подивитися на сучасну Галичину, то не все там так добре й високопатріотично, як ми звикли думати. Слава Богу, ті явища, які нас непокоять, на Галичині не мейнстрим, проте вони є. Наприклад, є специфічний «проєвропейський» сепаратизм деяких високочолих галицьких інтелектуалів, переконаних у тому, що Галичина в ім’я найшвидшого вступу до Європейського Союзу мала б позбутися решти «неперспективних» територій України, зокрема Криму та Донбасу.
Є специфічний галицький «псевдолібералізм», що виявляється в намаганнях примиритися з російським імперським шовінізмом, абстрагуючись від того очевидного факту, що менше ніж на скасування Української держави або перетворення її на Росію-2 носії імперської свідомості не погодяться. Саме з такою програмою «порозуміння» їздив до Одеси львівський професор Ярослав Грицак, про що з обуренням написав у київській газеті одеський історик Олександр Музичко. Автор не може забути, як у студії львівського телеканалу ZIK популярний ведучий намовляв галицьких жінок протидіяти мобілізації їхніх синів до лав Збройних сил України, доводячи, що мобілізують лише галичан, тоді як решта регіонів «відсиджується». А ще у Львові відбуваються джазові фестивалі за спонсорської підтримки російського бізнесу, що фінансує одночасно російську армію й відповідно вторгнення на Сході України…
Отже, необхідно бачити не лише Галичину героїчну і патріотичну, а й зовсім іншу Галичину, що теж реально існує і має вплив як на краян, так і на цілу Україну. Хоча б для того, щоб не стати жертвами неприємних «сюрпризів»…