Новгородське – невеличке селище, що входить до складу Торецька, як не дивно, від самого початку мало назву Нью-Йорк, хоча аж ніяк не належало до Америки. Його заснували німці-менноніти, започаткував тут декілька підприємств, які успішно працювали майже сто років. Серед них, наприклад, один з перших в Європі вальцових парових млинів, який мав 18 кінських сил та щорічно давав 150 000 пудів готової продукції. Цим фактом “європейського” походження мешканці почали гордитися задовго до євроінтеграції і безвізу, тому зібрані матеріали з такої, не дуже радянської історії Донеччини, в Новгородському вже тягнуть на повноцінний музей. Тут навіть в побуті ще живі топоніми: магазин називають досі “німецьким”- бо будівля залишилась з часів німецької колонії кінця XVIII — початку XIX сторіччя. І натякають, що не проти повернути селищу стару назву. Бо якось загрозливо та по-російські це звучить, коли в новинах сучасну назву вимовляють з наголосом на перший склад. Але розуміють — мабуть, питання не на часі. Бо Новгородське зараз находиться в найгарячішій точці цієї війни. І в кабінеті селищного голови Миколи Ленко окрім цегли та черепиці дореволюційних виробників є дещо інші експонати.
Читайте також: Хлібне, шкільне, святкове — якого перемир’я не чують на Донбасі
“Та ні, це вже все не вибухне! То врожай з городів Новгородського, складаю для майбутнього музею. Тут в нас що завгодно знайти можна — багато зруйнованих будівель. Ті, що можна було відновити, за допомогою різних міжнародних організацій відбудували: тільки завдяки АДРІ 65 відновили. Представникам заводу, які залишились без житла, підприємство надало гроші для купівлі нового: ціни ж в нас тут зараз не дуже великі”, – показуючи цілий арсенал, розповідає про гострі питання голова.
Дійсно, купити зараз будинок в Новгородському можна задешево: хто в здоровому глузді буде купувати нерухомість на лінії зіткнення? Ну, хіба що ті, хто тут і так живуть. Чи виживають. Але в Новгородському є дуже важлива перевага: фенольний завод, який надає роботу багатьом мешканцям, працювати продовжує. Тому не дивно, що тут більшість традиційно з пієтетом ставиться до власників великого донбаського бізнесу. А активісти, теж не менш традиційно, закидають місцевій владі участь в Партії регіонів в минулому. І прихильність до одіозного нардепа від цього округу Шкірі – зараз. Бо тут дуже добре пам’ятають роль політиків “буремного сходу” в підбурюванні до війни. Але тут, як і по всьому по-військовому розбурханому Донбасі, не все так чорно-біло…
За спиною Ленко в кабінеті два прапори — український та міста. Вони залишалися там навіть в той час, коли в селищі, що межує з Горлівкою, вже бігали озброєні люди і серед своїх вже вітали майбутнього “народного голову”. Коли до селищної ради вперше прийшли “ополченці”, їх до кабінету не пустила секретарка ради Тетяна Красько: люди зі зброєю побоювалися емоційну жінку, яка була відома своїми проукраїнськими поглядами. Так і чекали голову у дворі на лавочці… А він їм потім сказав: “Мене вибрали люди за українськими законами. Виберуть когось іншого, я піду, ось тоді і знімайте прапор”. Але мабуть, у бандитів була купа інших “важливих” справ: в населених пунктах біля Горлівки тоді було дуже багато випадків мародерства, крадіжок автівок, викрадення та катування людей, бо прапор навіть на будівлі виконкому залишався висіти, аж поки його не розстріляв хтось з колони Гіркина, частина якої йшла зі Слов’янська через Новгородське.
Читайте також: Інша Донеччина: як бути патріотом в Слов’янську
За часи свавілля доводилось селищному голові і про визволення бранців-земляків з підвалів Горлівки через знайомих домовлятися, і свого “бойового” секретаря разом з директоркою школи, яка відмовлялася переходити на російську мову викладання, переховувати. Бо мобільний телефон селищного голови завжди знали в Новгородському та прилеглих селах всі — і патріоти, і “сєпари”… Він каже: нам пощастило, що це було тільки два з половиною місяці. Інакше нас всіх точно повбивали б… Під час звільнення Торецька та його селищ в Новгородську лікарню, де функціювало тільки геронтологічне відділення, стали привозити поранених бійців. А серед лікарів — жодного хірурга…
“Там же тільки старі лікувалися: тиск поміряти, пігулки роздати. А тут хлопців привезли з важкими травмами, що потребують термінової допомоги, щоб дожили до евакуації… Ліки ми купили, а операції якісь робити просто нема кому. Але зібралися з силами: несподівано найбільш продуктивними виявився молоденький фельдшер та головна лікарка поліклініки. Ще продовжується бій, хлопці стоять з автоматами по колу навкруги поранених, бо селище ще фактично не звільнено. Я сів в своє авто та поїхав стежками до наших військових, що стояли поруч в селі Романівка. Вони питають: ти хто такий, чого треба? Я розповідаю, що там поранені, що потрібні лікарі. Зараз розумію, що вони, ті двоє військових, дуже ризикували, коли зголосилися поїхати зі мною — навкруги бій, а якійсь цивільний кудись кличе! Може я “сєпар”?! В Новгородському ми знайшли мого товариша, який мав Газель з кондиціонером, бо до війни на ній розвозив квіти. Бо це ж була неймовірна спека! В ній ми і повезли поранених в Костянтинівку: хлопці всю дорогу тримали крапельниці”, – досі згадує ту операцію з евакуації на квітковому авто Микола Ленко.
Працювати місцевому самоврядуванню на лінії фронту зараз непросто. Через два місяці після звільнення бойовики, що досі мали змогу інколи заїжджати в магазин на територію Новгородського, що було ближче, ніж в Горлівку, розстріляли машину виконкому, поранивши водія. Питання з децентралізацією фактично “зависло”: Торецьком зараз керує ВЦА та й визначитись з майбутніми кордонами ОТГ ще не вийшло. Хоча депутатський корпус, на відміну від самого Торецька, тут не бойкотував роботу і працює зараз: з 30 депутатів п’ять – виїхали в Росію, бо мали такі погляди, два померли вже під час війни, але кворум є. Тільки вони не знають, як ділити бюджет, якого, фактично немає: як і всі населені пункти біля лінії зіткнення, Новогородське залишилось без головного наповнювача. Звільнив підприємства в “сірій зоні” від плати за оренду землі, держава, на жаль, досі не придумала, як компенсувати цю недостачу місцевим бюджетам.
Читайте також: Поранена цегла Курдюмівки
Але навіть в такій ситуації місцева влада намагається допомагати військовим: в кабінеті голови багато подяк від різних підрозділів, що за ці три роки боронили напрямок. На почесному місці — герб України з бурштину, бо колись тут стояли волиняни. Є що згадати, як кажуть «сміх скрізь сльози»: як доводилось наливали селищному трактористу після зміни “бойові 100 грам”, бо він весь день рив окопи під постійним обстрілом. Як в величезний мороз святково відкривали свердловину, яку зробили для зневодненого новгородського міжнародні гуманітарні організації. А щоб з так званого “соціального бювету” вода хоча б на відкритті текла, а не замерзала, доводилось поливати труби кип’ятком. Голові ще довго закидали, що він сховав від мешканців цей бювет, коли його все ж законсервували до весни — бо на відкритті ж вода йшла!
Багато чого в Новгородському не дуже веселого: в місті час від часу знаходять корегувальників, які наводять ворожий вогонь, фактично, на будинки своїх земляків. Є вже навіть ті, хто відсидів за цей злочин та вже вдома. Хтось, постоявши на блок постах та майнувши в Росію, повертається за програмою СБУ, де гарантують умовні покарання, якщо людина не вбивала. Комусь ще мариться “русский мир”, який кожного дня гуркоче прямо за вікнами важкою артилерією. І з всім цим якось треба навчитись жити: поруч, разом або принципово відокремлено. Тому боротьба в колись німецькому, а зараз українському Нью-Йорку — Новгородському триває на всіх фронтах.
