– А ти не купуй квиток, за пенсіонерами сховаєшся.
– Та контролери, як помічають молодих, кидаються на них, як круки.
– Точно! О, йде електричка. Чотири вагони залишилось, сволота, все проти людей роблять…
До старої електрички, яка йде від самої лінії фронту до “донецької Швейцарії”, у Святогірськ де на території Лаври вже котрий рік розгортається інша, не менш потужна війна, сідає багато людей. Хтось, мабуть, їде до самої Лаври, інші з роботи в місті повертаються в сільський дім, куди, окрім цієї електрички не ходить жодний транспорт. А хтось, побачивши на очманілому від першого справжнього тепла вокзальному термометрі +28, поспішає до дачі. А я вирушаю на пошуки Ліни Костенко в день її народження. Тому що точно знаю, що на Донеччині її не може не бути. Бо хіба це не про те, що я бачу через подряпане та запилене вікно потяга: “… оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна”.
– А потім як бахне прямо під вікном- всі шибки повилітали. Бачиш, паркан увесь посічений, вікна забиті – розповідає літня жіночка подрузі на суржику, який все ж більш схиляється до українського. – Ага, звісно, зрозуміло, хто стріляв. Але всі живі залишились. В них невістка була з бандерівщини нашої, то одразу забрала їх кудись в ту стєпь.
Читайте також: Виклики "Людини з табуретом"
Вагони повільно проїжджають повз “місцевої бандерівщини”, як на північній Донеччині називають Званівку, куди після демаркації у 1961 році радянсько-польського кордону звезли бойків та лемків із села Лискувате. Вони повільно асимілювались, але з часів Незалежності почали активно відновлювати свою ідентичність, підтягуючи до себе прихильників України й з місцевих. Але я не схожу на цій зупинці. Бо Ліна Костенко чекає мене зовсім в іншому, доволі несподіваному місці, яке до 1974 року називалось Яма. А зараз — місто Сіверськ, хоча здається, стара назва міцно пов’язана з його кармою: наприклад, через занедбаність та безперспективність міста об’єднуватися з ним в одне ОТГ відмовились “бандерівці”, створивши свою адміністративну одиницю. Разом з натовпом висаджуюсь на перон з старовинною будівлею, пофарбованою в їдкий колір зелені — Сіверськ популярний серед пасажирів електрички. Місто ділить навпіл великий шляхопровід. З одного боку з помітних пам’яток містечка — виконком, але мені треба принципово на інший бік, де чекає Ліна Костенко. На висоті відкривається картинка, якої традиційно жахаються гості Сіверська, бо думають, що це руйнування через війну. І хоча у 2014 році тут, дійсно, були потужні обстріли, бо з Лисичанська сюди зайшла велике угруповання бойовиків, яких довелось нищити не тільки автоматами, руїни тут з’явились раніше. Зараз на апокаліптичному тлі яскравою плямою виглядає школа, яка повинна стати опорною. Але вже два роки її не можуть відремонтувати до кінця: чи то крадуть багато, чи то грошей в громаді не вистачає. З іншого боку можна побачити спортивний комплекс з новітньою системою фільтрації води в басейні, який був урочисто відкритий перед війною. Навколо нього — все ті ж руїни доломітного комбінату, який колись годував все місто, а тепер розсипаючись, загрожує його поглинути в купах сміття, цегли та пилу. Помпезний комплекс очікувано нема за що обслуговувати, тому басейн, наприклад, цього сезону навіть не відкривали. А ось колишній директор цього закладу, мабуть, відчувши себе успішним менеджером, став головою нової громади, випередивши майже тридцять кандидатів, що несподівано зареєструвались, бажаючи керувати депресивним містом, де навіть сміття за багато років довелось вивозити на звалище військовим, які звільнили Сіверськ у 2014 році.
« Я тоді жила в Будинку культури декілька днів. Бо обстріли міста були страшні, працівники боялись виходити з дома. А я — відповідала за збереження матеріальних цінностей: без нагляду розкрали б місцеві алкоголіки”, – розповідає Світлана Гура у своєму затишному кабінеті, де на кожному вільному сантиметрі розташовані вироби, зроблені руками її вихованців: ляльки-мотанки, аплікації, картини з різних природних матеріалів, малюнки. – “Як тоді зустрічали українських військових? По-різному. Знаєте, є такі люди: тих з короваєм вийшли вітати, цих- з хлібом-сіллю. Зараз ми бачимо, як ті, хто робив тут ці “референдуми” на святах демонстративно у вишиванках ходять. Але чи помінялось щось в їхньому серці?”…
Читайте також: Алан Мейєр: «На окуповану частину України не треба їздити навіть із просвітницькою метою»
Світлана разом з мамою двох хлопців, що займаються в місцевому Будинку культури, Юлією Дейнегою, розповідають про події 2014 року. Як спочатку не розуміли, що взагалі відбувається, як намагались згуртуватися, щоб не було так страшно, коли в місті з’явились озброєні люди. Як задихались в атмосфері ненависті до всього українського, в якій доводилось жити. Як вивозили дітей з-під обстрілів, як потім плакали від радості, коли до міста зайшли українські воїни. Як бігли на блокпости годувати хлопців, як отримували наганяй від командира, коли пропонували відсвяткувати звільнення міста. Як гарно потоваришували їхні старші діти з молодими хлопцями, що боронили місто, як ці молоді хлопці майже всі загинули під Іловайськом, і як вплинуло це на їхніх дітей.
“Ми стали іншими. Геть іншими. Українцями. Хоча втратили друзів, знайомих та навіть родичів, які не знайшли себе в цьому просторі. Але, думаю, це того варто. Бо головне — наші діти вже не мають сумніві, хто вони”, – каже Юлія. Показує на фронтон Будинку культури, де можна побачити яскравий тризуб. “Ось тільки нещодавно “дочавили”, щоб прибрали радянську символіку та намалювали державний символ України”, – каже вона. – “Взагалі, багато що тримається саме на активістах. Бо владі байдуже”.
На першому поверсі Будинку культури розвішані програми кандидатів у Президенти України, бо тут розташована виборча дільниця. Кандидатів багато, але Сіверськ готовий до цього: стін для них в типовій будівлі вистачає. Юлія розповідає, що з живих кандидатів сюди навіть доїхав Мураєв, який потім знявся з перегонів. Все ж, здається, карма у Сіверська ще та… А ось “референдум” тут провести не дали, скоріш, з переляку, що зіпсують щось, хоча примусити зробити це намагались. Тоді “законне волевиявлення мешканців Донбасу” відбулось у Сіверську тільки у “злачних місцях”: покинутих магазинах та “наливайках”. Навіть якщо б хтось хотів зробити щось більш саркастичне, мабуть, не вийшло б…
Читайте також: «Брати до гроба». Розслідування про останню генерацію радянських дітей
“Я займаюсь живописом вже шість років. Спочатку любив портрети: намалював Тараса Шевченка, Джоконду — ось вони всі висять. А зараз перейшов на пейзажі”, – розповідає Михайло, який ходить до у зразкової студії образотворчого мистецтва “Палітра”. На стінах, дійсно, можна побачити багато малюнків різної тематики та рівня малювання. Поруч за мольбертами сидять діти, підлітки та навіть дорослі, які вирішили не гаяти часу, чекаючи на дітей у коридорі. Керівник студії Ахмет Азізов живе у Сіверську та працює з юними художниками вже не один десяток років. Його вихованці беруть участь у різноманітних конкурсах, вже є випускники, які присвятили своє життя образотворчому мистецтву. Але є ще дещо цікаве, про що мені розповіли колеги Азізова, бо, мовляв, він дуже скромний. “А правда, що це ви намалювали мурал з Ліною Костенко?” – питаю, а Ахмет Магомедович посміхається. І підводить мене до вікна студії, звідки можна побачити колись сірий паркан, а тепер — декілька зображень українських діячів мистецтва та дитячих малюнків. Він разом з дітьми почав створювати цей артоб’єкт ще чотири роки тому. І щасливий з того, що його не торкнулися руки вандалів, як це сталось, наприклад, з розмальованою в українських традиціях малювання зупинкою.
“Ви розумієте, в нас тут на багато кілометрів жодного пам’ятника Тарасу Шевченку, що вже казати про інших діячів. Тому так виходить, що на свята, як наприклад, як сьогодні, в День народження Ліни Костенко, саме під цим парканом проводяться читання, урочисті заходи. Тому для нас це набагато важливіше, ніж просто якісь картинки на паркані”, – каже Юлія Дейнега. А Ахмет Азізов розповідає, що в планах вже є наступний мурал, ескіз до якого намалювали самі діти. Та й ті, що вже є, потрібно час від часу оновлювати, щоб виглядало це достойно. Ось нещодавно для цього активісти з Пласту фарби подарували, тому діти скоро вийдуть працювати. А потім несподівано додає: “Я відчуваю себе українцем на 90 процентів, хоча за національністю – дагестанець. Бо живу на цій землі, пишаюсь видатними людьми, ціную та знаю історію. І дуже дивуюсь з того, як легко вийшло багатьох тут купити на “халяву”, яку пообіцяла Росія. Але вірю, що Україна обов’язково поверне свої землі, як звільнили наш Сіверськ”.
Він зізнається, що спочатку хотів йти у військо, але “якщо б не вік, хто б мене стримав?”. А коли місто було окуповано, стримувати його “гарячу кров” доводилось колегам, бо вже декілька разів його зупиняли озброєні люди за гострі слова в бік власників “колорадок”. Він разом з дружиною пересидів обстріли міста в своїй квартирі, а як тільки зайшли українські війська, почав допомагати, чим міг: “Ну що ви називаєте волонтерством? Кожного дня годувати, прати, підтримувати військових, що боронять мене від ворогів- волонтерство? Тоді так, наша родина — волонтери. Але, здається, ми просто нормальні, а не інші”, – відповідає мені Ахмет, коли я розказую про свої тексти, котрі пишу під рубрикою “Інша Донеччина”. І в це хочеться вірити, особливо, коли на власні очі бачиш, як в невеличкій студії міста, що колись звалось Ямою, малі українці малюють Шевченка та Франка, читають вірші Ліни Костенко, коли на десятки кілометрів єдиний пам’ятник — це мурал, який вони зробили разом з вчителем.