На Донеччині читають Василя Гайворонського. У Костянтинівці, де він народився в 1906-му, кілька разів уже пройшли читання в місцевій гімназії, а нещодавно світ побачив його роман «Спокута», до цього моменту надрукований тільки в Америці, де письменник закінчив свій життєвий шлях в еміграції. І з усього виходить, що відбулося це дуже вчасно, бо саме тепер для багатьох активних східняків стає актуальною теза, винесена в епіграф роману: «Ми не змогли скористатися з обставин, і тому наш народ тепер спокутує…». У романі письменника, якого традиційно відносять до когорти діячів Розстріляного відродження, показані процеси національної ідентифікації мешканців індустріального регіону. Зокрема, методи та доводи противників українізації, спротив, втрата єдності та зневіра, що спіткала представників української інтелігенції 20–30 років минулого сторіччя, які після підтримання українізації дістали кулю або потрапили за ґрати.
Читайте також: Інша Донеччина: де шукати українське коріння?
Самого Василя Гайворонського було заарештовано в 1933-му, коли репресували всіх українськомовних працівників відомого журналу «Літературний Донбас», що виходив українською. Серцем відгукнувшись на повернення національної ідеології на терени рідної Донеччини, він став одним з активних втілювачів ідей: писав та друкував оповідання, займався просвітницькою діяльністю, редагував авторів у «Забої» та «Літературному Донбасі». «А тоді вже на Донбасі розгортались незабутні події, цю зрусифіковану промислову частину України упевнено й рішуче опановувала українська культура. Адже зросли українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекцій рідною мовою», — описував той час сам Гайворонський в автобіографії. Але дуже скоро всі мрії про український Донбас були жорстоко придушені. «Кільканадцять душ талановитих людей в розквіті творчих сил зникли, як і не було їх», — веде далі автор.
.jpg)
Після в’язниці він уже не займався творчістю, був змушений ховатися по різних містах та селищах, виконувати важку фізичну роботу, щоб тільки вижити. Жодного оповідання, яке Гайворонський написав до арешту, не залишилося навіть в чернетках. Наприклад, повість «Розминовка» про молоде покоління шахтарів, що прибувало з українських сіл, було надруковано в збірці «Пугачівська рудня», виданій у 1933 році Державним видавництвом України в Харкові. Та весь тираж конфіскували у зв’язку з розгромом літературного руху Донбасу. Лише під німецькою окупацією він знову стає писати й друкувати свої оповідання в газетах та альманахах, які починають виходити українською мовою в багатьох населених пунктах України. Саме за цю діяльність його було викреслено з письменників Донеччини, а земляки на все життя заплямували «фашистом», хоча жодних свідчень про щось, окрім українськомовних літературних колонок, так і не знайшлося.
«Він просто намагався відтворювати українську культуру в часи, у яких доводилося жити. За логікою декого, ми з вами тут, на Донеччині, такі самі «фашисти», як і Василь Гайворонський, бо просто хочемо зберегти свою мову та культуру», — пояснює краєзнавець Володимир Березін. Саме він став одним з ініціаторів вивчення творчості Василя Гайворонського, чиї твори сьогодні навіть рекомендовані для позакласного читання літератури рідного краю школярам.
Читайте також: Інша Донеччина: донецькі сонети Миколи Чернявського
Він розповідає, що в Костянтинівці знайшовся родинний будинок Гайворонських, але дослідників туди не пустили: родичі, що там проживають, теж вважають його «фашистом». Утім, потім на зустріч усе-таки прийшла донька письменника, вона розповіла, як важко жилося першій сім’ї Гайворонського, коли він поїхав в еміграцію. Мати сама виховувала дітей, дуже сумувала за чоловіком. Його син вступив до військового інституту, але після того, як за кордоном почали друкувати твори батька, хлопця просто відрахували як неблагонадійного.
Несолодко жилось у вигнанні й самому письменникові: ще в Німеччині, побоюючись переслідування радянської влади після закінчення війни, він упросив секретарку бургомістра змінити кілька літер у його прізвищі. Тому далі навіть публікувався вже не під своїм рідним ім’ям, а під новим — Гайдарівський. Та й писалося теж не надто легко: був змушений важко працювати фізично, ледь знаходячи сили та час на творчість. А ще Василь дуже сумував за Україною, про що він написав у своєму найвідомішому творі «Заячий пастух», який ще називають казкою для дорослих: «Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою.
Читайте також: Інша Донеччина: поети, яких стратили
І знаєш, чому? Бо кожному 115 народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки у Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях…».