У серпні 2014 року Горлівка була однією з гарячих точок війни. Усі, хто тільки міг, намагалися вивезти родини, щоб перечекати хоча б страшні обстріли, масові затримання невідомими озброєними людьми, відсутність харчів і невизначеність. На трасі в бік Бахмута (тоді ще Артемівська) потік автівок, «загорнутих» у простирадла з написом «Діти». Хтось їде поспіхом, намагаючись проскочити між обстрілами, і не встигає написати — у них із віконечок виставлені білі дитячі колготки чи шкарпетки. В один із таких днів із приватного будинку в Горлівці виходить літній чоловік. Йому вже 78, після смерті дружини й брата він зовсім самотній, майже нічого не чує. До Микитівки, звідки, як написано в оголошені на зачиненому магазині, волонтери вивозять людей, він іде пішки. Звідти його довозять до артемівської церкви, потім чоловік якось дістається до Ізюма, далі до Харкова. У кишені лист від якоїсь давньої харківської знайомої, крім неї він нікого в місті не знає, а за спиною в торбі власні книжки про минуле Донеччини…
Анатолія Шевченка, заслуженого вчителя та краєзнавця Донеччини, знаходять на харківському вокзалі журналісти, яким волонтери розповідають про дідуся, що цитує напам’ять уривки творів та біографії українських письменників. Він живе там кілька днів, купує свіжу пресу й постійно запитує у всіх, хто приїздить, чи не звільнили Горлівку. Анатолій Васильович не знає, куди йому далі їхати, але грошей, каже, не потребує, зізнається, що відкладав на «чорний день». Іти на базу ДСНС, яку створювали тоді для переселенців, відмовляється, бо дуже боїться людей у військовій формі. І хоча він нічого не розповідає про свій можливий досвід спілкування з бойовиками, але такий страх говорить сам за себе. Журналістка одного з київських видань описує своє перше враження від зустрічі з дідусем із Донбасу: «Він простягає мені руку, всміхається. Каже: «Я вам про Миколу Хвильового розповім і про Василя Стуса». Вибачається, що неголений. Є такі світлі старі. З ясними очима, як діти. Начебто все розуміє: де він є, звідки приїхав і, головне, чому. Але не злиться, не звинувачує, не скаржиться. У прекрасному світі дідуся історія Василя Стуса значно цікавіша й важливіша, ніж те, що він сам ночує на лавці в залі очікування.
Читайте також: Інша Донеччина: де шукати українське коріння?
Після публікації редакцію завалюють листами. Люди з усієї країни готові забрати дідуся до себе. Один харківський благодійник оплачує його перебування в санаторії, де Анатолію Васильовичу навіть встановлюють слуховий апарат. Там він якийсь час чекає на звільнення Горлівки, читає книжки й, можливо, навіть починає писати, як і планував, свої мемуари. «Думаю, це міг би бути унікальний матеріал для нащадків, бо історія життя Анатолія Шевченка дуже показова й пов’язана з багатьма подіями та місцями в історії українського Донбасу», — вважає краєзнавиця з Бахмута Наталя Жукова. Вона долучилася до пошуку Анатолія Шевченка, коли стало зрозуміло, що його сліди загубилися після перебування в санаторії. «Вперше я ознайомилася з його роботами, коли досліджувала історію соляних копалень, що пов’язані з родинами промисловців із Голландії. — згадує Жукова. — У його краєзнавчому нарисі, який він написав за матеріалами дореволюційної бахмутської газети, знайшла розповідь про те, як напередодні Першої світової війни до Бахмута приїздили навколосвітні мандрівники з Франції. Вони не тільки розказували про свої мандри освіченим бахмутянам, а й заїхали на соляний рудник Петра Великого, про який, на жаль, лишилося не дуже багато матеріалів і спогадів. Це був дуже цікавий краєзнавчий факт, який я не тільки включила до книжки про голландців, що збудували в нас соляні рудники, а й переклала, щоб надіслати їхнім нащадкам. Пізніше стала шукати роботи Анатолія Шевченка. З’ясувалося, що він мав сотні цікавих і важливих праць з історії Донеччини, особливий попит на які був на початку 1990-х, коли люди хотіли зрозуміти, хто вони, яке в них коріння та яка історія, що не обмежується терміном «від 1917 року».
Більше про життєвий і професійний доробок Анатолія Шевченка написав на своєму сайті «Шахти та рудники Донбасу» горлівський краєзнавець Михайло Кулішов. Він виклав короткий опис життя видатного мешканця свого міста, а згодом одну з його основних праць «Бахмутська мозаїка», за яку 2009 року Шевченко став лауреатом конкурсу «Книжка Донбасу». Вона містить цікаві дослідження, які впродовж свого життя Анатолій Шевченко публікував у бахмутській газеті «Вперед». Із його життєпису виходить, що «своїм» видатного вчителя та краєзнавця може вважати кілька населених пунктів. Народився Анатолій Шевченко 11 вересня 1936 року в селищі Нью-Йорк (нині Новгородське, але останнім часом намагається повернути свою незвичайну історичну назву). Під час війни втратив батьків, виховували його дідусь і бабуся, які мешкали на хуторі Железнянському, що неподалік села Парасковіївка й станції Ступки (саме там, де містилися перші голландські рудники). Ось як згадував своє дитинство Анатолій Васильович: «Від нашого хутора до цієї школи 12 кілометрів. Ходити було важко, тому дідусь купив мені велосипед, на якому я їздив до школи, доки були теплі, погожі дні. А взимку мені винаймали квартиру в Ступках, і я там жив. У червні 1954-го закінчив Малоіллінівську середню школу, отримав атестат зрілості й вступив до Сталінського педагогічного інституту на історичне відділення історико-філологічного факультету». Саме тут Шевченко зустрічається з Іваном Дзюбою та Василем Стусом, погляди яких були йому близькі.
Читайте також: Інша Донеччина: донецькі сонети Миколи Чернявського
Про подальший шлях Шевченка сайт «Шахти та рудники Донбасу» пише в довідниковому стилі: «З 1959 по 1962 рік Анатолій Васильович працював учителем української мови та літератури в школі с. Червоний Орач Артемівського району (нині с. Воздвиженка Бахмутського району), там і почав займатися краєзнавством. 12 травня 1961-го в газеті «Комсомолець Донбасу» був опублікований його перший нарис, у якому розповідалося про поселення сербів і волохів у XVIII столітті між містом Бахмут і річкою Лугань. Із 1962 року Анатолій Шевченко живе й працює в Горлівці, має близько 350 публікацій, систематично друкується в журналах, газетах та альманахах Донеччини. Виходить кілька його збірок: «Топоніми Горлівки», «Засновники Горлівки», «Як починалася Горлівка», «Усна творчість Горлівки» і навіть «Тарас Шевченко та Донеччина», через яку більшість краєзнавців Донбасу вважають Анатолія Шевченка «мрійником», бо саме в цій роботі можна відчути, як йому хотілося, щоб зв’язок його рідної Донеччини з Кобзарем був беззаперечним, навіть попри об’єктивні факти».
Саме Наталя Жукова та Михайло Кулішов розпочали пошуки Шевченка. Писали в редакції ЗМІ, зверталися до місцевої влади населених пунктів, де, за різною інформацією, міг перебувати краєзнавець. Майже рік не вдавалося знайти жодних слідів, і тільки завдяки особистим зв’язкам Михайла дізналися про місце перебування Анатолія Васильовича. На жаль, вони спізнилися буквально на кілька тижнів. Наприкінці серпня 2019 року Кулішов дізнався, що Шевченко перебував в інтернаті для літніх людей на Сумщині, куди його відправили далекі родичі. Дався взнаки вік, а ще, мабуть, друга в його житті війна, яка вигнала з рідного дому «в люди»… Жуковій вдалося поспілкуватися з головним лікарем інтернату та медсестрою, яка доглядала Шевченка. Вони повідомили, що, живучи в родичів, Анатолій Васильович проходив курс лікування в психоневрологічному диспансері. Потім родичі вже не могли опікуватися ним — його визнали недієздатним і помістили в інтернат. «Я коротко розповіла головному лікареві, ким був пан Анатолій, — згадує Жукова. — Він сказав, що Шевченко цікавився книжками навіть тут, в інтернаті, брав їх, гортав… Помер 3 серпня, похований в окремій могилі з виконанням усіх ритуалів. Ось така сумна історія. Ми не встигли знайти його живим».