Його звали Роберт. А прізвище — як назва колись заможного та мальовничого хутора на Донеччині, який заснували його предки — Стешенко. Через окупацію частини Донбасу вже дуже літній чоловік був змушений виїхати до сина, де невдовзі й помер, завершивши коло вигнань власної родини.
Але до цього зробив не менше, ніж його працьовиті предки: написав величезну кількість публіцистичних робіт, які незмінно підписував “українець Роберт Стешенко”. А ще — витяг, як він казав, “велику душевну, майже сердешну занозу-жало: добився реабілітації своїх батьків”. Довгий час Роберт жив у шахтарському Торезі, займався вивченням історії, писав про мову, УПА, Голодомор, традиції наслідування культури та цінностей, несподівані зустрічі з відомими українцями, але головне – про процес власного усвідомлення себе як одного з тих, хто є “генофондом України”. Не багато не мало — генофондом!
Родина Стешенків була величезна. Петро, прадід Роберта, понад сторіччя тому купив для родини, де було п’ять дорослих синів з сім’ями, 100 гектарів землі у мальовничому куточку степу на схилі річки, де побудував кожному сину по садибі та започаткував, окрім землеробства, ще виробництво цегли та черепиці на власній цегельні. Згідно з архівною довідкою, у хуторі Стешенків 1926 року проживали 58 українців, з них 29 чоловіків. Досі навколо, якщо добре пошукати, можна знайти цеглини, на яких є позначка “бС”- брати Стешенки. Звісно, така родина не вписалась в ідеологію розбудови комунізму. “Мати розповідала, як при виселенні чекісти стягали з неї кожуха, яким вона обгортала свою дитину, мою старшу, з 1928 року, сестру. Донька починала плакати, чекісти відступали, потім знов стягали, плакала сестра. І так кілька разів. Трирічне(!) дівчисько відстояло все ж таки кожуха від… Я не знаю, як назвати тих істот, що відправляли молодят (23 та 27 років) до Північного кола, стягуючи з дитини одежину”, – написав Роберт Стешенко у статті “При полум’ї свічки”, що вийшла у 2006 році в газеті “Слово Просвіти”. В цьому емоційному тексті він занотував історію власної родини з Донеччини, яку пошматували під час так званого “розкуркулювання”. Особливо вразило його останнє речення у довідці, яку на його запит надіслало Управління внутрішніх справ Пермської області Росії, де було вказано: “дочь Валентина, 3 года на момент применения репресии”. Суха констатація фактів руйнування життя, репресування трирічної дитини без жодного вибачення чи співчуття.
Читайте також: Інша Донеччина: донецькі сонети Миколи Чернявського
Не минула ця чаша й родину з маминого боку, яка теж була багатодітною та працьовитою. Завдяки унікальній публікації, ми можемо відтворити історію подібних на цей родів, після розкуркулювання котрих на Донеччину завезли людей, більш зручних для управління в умовах тиранії та знищення пам’яті. “Моя мати з родини Пісоцьких, хутір яких був розташований за кілька кілометрів від батьківського на протилежному східному схилі бахмутської долини. Якщо в діда по батьку було “лише” 9 дітей, то у діда по матері “тільки” п’ятеро. Про стан їхнього хазяйства у минулому свідчать два приклади: учні агрономічної школи з сусідньої станції Яма (перейменована на Сіверськ) проходили пізнавальну практику на цьому зразковому господарстві; німці-колоністи пропонували дідові поїхати у Німеччину для розповсюдження українського досвіду й давали йому свої рекомендації. У 30-ті роки і цих хуторян було розкуркулено, вивезено в Сибір на кордон Красноярського краю, господарство пограбовано, хутір знищено, землі занедбано”.
Після “милування північним сяйвом”, як іронічно Стешенко називає вигнання родини, вони змогли нелегально переселитися у місто, яке тоді називалось Горьким: батько підробив документи, зробивши печатку з картоплини. Там і народився Роберт, який згадує гіркоту місця народження, що назавжди для нього уособлює голод. Бо щоб не втратити малого, який хворів від нестачі їжі, мати була змушена віддати його тимчасово у дитячий будинок, де Роберт пройшов “добрячу життєву школу”. Повернутися на рідні землі родина Стешенків-Пісоцьких не мала права, тому зупинилися максимально близько – у шахтарській частині Донбасу, в місті Сніжне. Там Роберт став шахтарем, згодом “доріс” до керівника шахти. І вже після виходу на пенсію, на початку 2000-х, Роберт Стешенко відкрив свій “другий фронт” у пошуці власного коріння та повернення доброго імені рідним та близьким.
Читайте також: Інша Донеччина. Кінематографічний Олімп
“Десь я чув чи читав, що у людини на генетичному рівні викарбовується родинна пам’ять. Ця пам’ять ледь-ледь жевріє в якійсь клітинці мозку, а потім усе ж таки прокидається, стає провідним стимулом, напрямком у поведінці людини. Прийшов й мій час. Народжений у Росії мешканець зросійщеного сходу вирішив опанувати рідну мову”, – так про цей новий період у житті написав сам Роберт Стешенко. Свою боротьбу він розпочав з різноманітних запитів щодо долі власної родини, відтворюючи кожний їхній крок після розкуркулення. Щоб офіційно повернути втрачену історію, він надав всі знайдені документи до районної комісії. Стешенко вимагав відповіді на питання щодо реабілітації батьків та сестри і публічно оголосити назву органів адміністративної чи партійної структури, винних у злочині проти його родини. А також вимагав повернути історичну назву хутору та сплатити грошову компенсацію спадкоємцям розкуркуленої родини.
Роберт Стешенко
У власній принциповості Стешенко йшов до кінця: отримуючи відповіді, що надсилалися у конвертах з державними штампами України, але російською мовою, змушував переписувати та надавати їх державною. Як і провести українською нарешті засідання комісії щодо свого звернення. Звісно, комісія навіть не розглядала питання про винних у злочинному вигнанні родини з власних земель: мовляв, що було, те загуло. А ось отримати грошову компенсацію, як спадкоємцю двох родів землевласників Роберту Стешенку вдалося. Про це з гіркотою він пише у зверненнях, що зберігаються в краєзнавчому музеї Бахмута: “За незбережене, розграбоване майно я, спадкоємець куркуля, одержав образливо сміховинну компенсацію у розмірі 112 грн 50 коп!!! На ці гроші я вирішив справити Божу службу по загиблому українському роду в українській, звісно, церкві. Я обійшов міста Сніжне, Торез, Шахтарськ і… ніде не знайшов дійсної української церкви, тому змушений був пом’янути родичів в одній із церков Московського патріархату. Хіба це не геноцид нації, в якої відрубані основні корені: викрадено майно, зірвано з рідної землі, переселено і розвіяне рід, ліквідовано рідну мову, знищено Українську Церкву?”
Читайте також: Інша Донеччина: поети, яких стратили
А для повернення історичного імені хутору, тоді, наприкінці 1990-х, влада зажадала проведення референдуму. Це обурило Роберта Стешенка, який на той час встиг побувати у родинному хуторі та побачити те, що від нього залишилося. “Чи був референдум у 30-ті роки? Чи можна зібрати розтрощений, розвіяний просторами імперії родовід?! Чи потрібен завезеним чужинцям цей референдум?”, – риторично запитував Роберт Стешенко у читачів понад десять років тому. Цікаво, що референдум у тієї місцевості пізніше все ж відбувся. Правда, геть незаконний. І зовсім не про повернення історичного ім’я, а про повернення до часів, коли пограбувати та вигнати працьовиту родину було ідеологічно правильним та цілком нормальним. До речі, теперішня назва того селища вже під час декомунізації похитнулась, але встояла. Одразу після розкуркулення Стешенків, на хутір завезли вже підрослих сиріт з російських дитячих будинків. З них створили комуну і дали їй ім’я Сакко і Ванцетті — американських лівих терористів, засуджених і страчених у 1927-му, яких СРСР проголосив мучениками революції. Комуна пережила Голодомор, бо тільки в комунарів не забирали продукти, але не витримала подальших подій: лінія фронту пройшлася по великих садибах Стешенків, що стали корпусами комуни, кілька разів, залишивши тільки фірмові цеглини у землі.
Не прижилися на тій землі й нащадки завезених комунарів: хтось поїхав, хтось загинув, а хтось так і помер самотнім, не навчившись створювати справжню родину, а не комуну… Селище потихеньку перетворилось на привид, де залишилися заселеними не більше десятка домів, але досі збереглися великі погреби, викладені фірмовою плиткою. У 2015 році, коли незрозуміле іноземне прізвисько спробували поміняти, вже ніхто не згадував Стешенків, у сільраді намагалися створити чергову “Василівку” чи “Мар’янівку”. Згодом з центру прийшло пояснення, що Сакко і Ванцетті зовсім не комуністи, а італійські анархісти — так і залишилася ця назва для зруйнованих та покинутих земель — без права на відродження ані імені, ані колишнього заможного життя.
Подяка Краєзнавчому музею м. Бахмут за надані матеріали