Інша Донеччина: 100 років прапору

 

Я пам’ятаю, що тоді здавалось, що все страшне вже позаду. Що ми тепер, побачивши справжні обличчя зрадників та позбувшись них, обов’язково почнемо будувати іншу Донеччину. З Україною в серці. Тим більш, що Україна тут, насправді, була завжди. Ще до війни патріотичні активісти в цей день приходили до будівлі коледжу транспортної інфраструктури. Одного разу на табличку про події, пов’язані з часами громадянської війни,  повісили білий аркуш, на якому від руки написали: “Тут в 1917 році був піднятий перший на Донеччині жовто-синій стяг”. Бо подумати про те, щоб замінити пам’ять про радянських сепаратистів та катів на пам’ять про першій український прапор на рівні влади тоді було навіть подумати неможливо. Але в 2015 році у зв’язку з декомунізацією, таблички про Артема та Чубаря прибрали. А замість них все ж таки з’явились дошки, присвяченні історії будівлі та славетним подіям часів УНР. На святкуванні 100-річчя, в цьому році, голова ВЦА Донеччини Павло Жебрівський, що спеціально приїхав на святкування саме в Бахмут, надав доволі детальну історичну довідку, яку багато з місцевих навіть не знали:  

 

“Бути тут у цей день – дуже символічно. Адже саме у цьому місті сто років тому, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української народної республіки, жовто-сині національні прапори були підняті над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок Артемівського коледжу транспортної інфраструктури). Тоді ж, 11 листопада 1917 року, в Бахмуті відбулося українське свято з нагоди сформування українського військового куреня. Його командир, підосавул Дубовик, звернувся до козаків, підносячи прапор. «Шановні брати вільні козаки України, – сказав він, – даю вам цього прапора рукою українського народу повіту, од якого я представник. Ви повинні дати обіцянку, що будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад». 

 

 

 Дуже важливо, що саме таку справжню українську історію Донеччини зараз пропагують на вищих рівнях влади. Бо колись тих, хто приходив до старовинної будівлі з українським прапором, вважали кимось, на кшталт місцевих  божевільних, яким чомусь є діло до якихось  прапорів. Але, на жаль, змінити радянське світосприйняття тільки заміною таблички — неможливо. Серед тих, хто цього ранку був присутнім на святковому піднятті прапору, було дуже мало тих, хто кожного року приходив сюди, щоб затверджувати Україну. І дуже багато тих, кого вже традиційно використовують, коли треба зробити красиву картинку для високого гостя. Думаю, таке практикується не тільки на Донеччині, але від цього не легше. Голова ВЦА в своєму виступу навіть зауважив, що зазвичай на такі події зганяють бюджетників та студентів, але ось в Бахмуті зараз… Павло Іванович, на жаль, ніяких “але”… На питання перехожих, навіщо роздають прапорці, жінки жорстко відповідали: “Бо змусили”. І йдучи зі свята, ті, кого змусили, незадоволено обмінювались думками, про “спотворення історії,”, ховаючи ті прапорці…

 

 

Куди ж поділись більшість цих відчайдухів, які незважаючи на мінування стадіону, в 2014 році розгортали прапор зі сльозами на очах, ночували в шпиталі під час виводу військ з-під Дебальцевого, шили труси, зварювали буржуйки, возили їжу по всій передовій? Невже їм вже нецікаве таке свято? 

 

 

На жаль, у всіх звільнених містах Донеччини ми бачимо одне і теж: активна громадськість і влада все більш дистанціюються один від одного. Влада нарікає на невміння громадських діячів конструктивно працювати, активісти — на відсутність очікуваних змін, в першу чергу, кадрових. І вони не бажають ставати поруч з тими, хто роздмухував війну, навіть якщо ті вже купили собі вишиванку та вивчили слова гімну. В Донеччині, яку за слоганом Жебрівського, зараз називають “оновленою”, вже з’явилися “правильні” та “незручні” патріоти. Нещодавно трапився великий скандал: до обласної Ради при ВЦА не допустили 44 громадські організації, більшість з яких в свою каденцію були не зручними обласній владі, критикували та казали неприємні речі. Наприклад, до Ради не потрапив Олег Зонтов- єдиний проукраїнський депутат в Слов’янську, що після звільнення міста був його тимчасовим керівником. Чи Ірина Кірікова, яка дала відсіч одіозному депутату Шкірі, який робив провокації в Торецьку. 

 

Тому не дивно, що багато  проукраїнських активістів знов опиняються в опозиції. Правда, тепер їх антагоністи виступають українською та святкують державні свята. Як можуть, чи як звикли — отримавши наказ стати патріотичними. І  тому, кажуть вони, революція продовжується…