В Україні є села, де й у мирні часи з доступом людей до медичних послуг було так собі. А з вибухом великої війни ситуація лише погіршилася. Населення цілих регіонів, які опинилися неподалік фронту чи тимчасово потрапили під окупацію та із часом були звільнені, мало не залишилися без належної медичної опіки. Стара система порушена, чимало медиків виїхало, з постачанням ліків — проблема. У найкращому випадку є сімейний лікар чи медсестра. Якщо сімейний усього лиш доступний онлайн — теж непогано. Він принаймні існує, був би ще зв’язок, щоб із ним сконтактувати.
Іноді, для того щоб потрапити до вузького спеціаліста чи пройти повноцінне обстеження, людям доводиться долати десятки кілометрів. Часом це смертельно небезпечна дорога. Тож багато хто воліє сидіти вдома й нікуди не рипатись. Бо це краще, ніж потрапити під обстріл і перетворитися на шматок обгорілого м’яса. Ситуацію, як завжди, рятують волонтери. І хоч вони не всесильні, іноді їхня допомога — це все, на що можуть розраховувати люди поблизу лінії бойового зіткнення й у так званій сірій зоні.
До Херсона з Музиківки всього нічого — приблизно 10 кілометрів. Раніше мешканці села їздили лікуватися в херсонські лікарні, бо в селі функціонувала лише амбулаторія, де можна поміряти температуру, здати прості аналізи, де тебе послухають і випишуть направлення в Херсон у лікарню. Але так було до війни. Сьогодні все кардинально змінилося. Сімейні лікарі із села виїхали. Проконсультуватися з ними чи отримати направлення можливо тільки телефоном. Якість такої консультації приблизно зрозуміла.
Їхати ж до Херсона люди бояться, бо небезпечно. «Там постійні обстріли, їхати автобусом страшнувато, — ділиться мешканка Музиківки Любов Іванівна. — Щоб найняти транспорт, треба витратити додаткові кошти, а ми вже пенсіонери. Коли їдеш, не знаєш, чи попадеш сьогодні до потрібного спеціаліста. Багато вузькопрофільних медиків приїжджають у Херсон з Миколаєва. Можуть захворіти й не приїхати. Припустімо, ти приїхав автобусом і не попав до лікаря, бо довга черга, а в тебе останній транспорт відходить уже о чотирнадцятій годині. Доводиться їхати другий раз».
Хто має можливість — своє авто й кошти, звичайно, їздить лікуватися не в Херсон, а кудись, де безпечніше. У Миколаїв чи в Кривий Ріг. Але таких небагато. На таксі ж дорога вартуватиме щонайменше тисячу гривень, тому не наїздишся.
Утім, мешканцям Музиківки ще дуже навіть пощастило. Наближеність до обласного центру й наявність у них просторої амбулаторії, попри всі але, відіграє позитивну роль. Волонтери не оминають села й привозять не лише гостинці, медикаменти, макарони й мийні засоби. Приїздять цілі бригади лікарів, привозять із собою обладнання — і люди мають можливість на місці пройти обстеження, проконсультуватися в профільних спеціалістів, полікувати зуби, зробити УЗД тощо.
Любов Іванівна каже, що вже понад рік її із чоловіком спостерігають кардіологи, які регулярно навідуються в Музиківку, отримують від них лікування. «У нас добре, амбулаторія збереглася, — пояснює вона. — Є місце, де можна розташувати обладнання й лікарі можуть прийняти. Тому приїздять досить часто, мало не щотижня». Також жінка має проблеми із щитовидкою. «До війни, — каже, — їздила в Херсон, там в онкодиспансері оперувалася, весь час проходила обстеження. Тепер його розбомбили. Він розкиданий по різних відділеннях херсонських лікарень, багато спеціалістів виїхало. Хоч у село до нас приїжджають багато лікарів-волонтерів, але такого вузького спеціаліста, як мені потрібно, ще не було. Через те, що я на гормонах, був потрібен ендокринолог-нефролог. Нарешті приїхав. Я отримала потрібну консультацію і по гормонах, і по нирках».
Організацій, які надають допомогу в такому форматі в Україні, кілька. Одна з них — українсько-ізраїльська місія медичних волонтерів FRIDA Ukraine, створена ще на початку великої війни. Уже кілька років вона працює на всіх небезпечних напрямках, допомагаючи цивільному населенню, що постраждало внаслідок бойових дій та окупації. Лікарів місії можна зустріти на Харківщині, Сумщині, Херсонщині, Донеччині, Запоріжжі. Усі — професіонали своєї справи, які працюють у найкращих медзакладах країни й жертвують свій вільний час на те, щоб допомагати людям, які опинилися в біді. Роблять це абсолютно безплатно й дуже жертовно.
Валентина Сергіївна із села Кам’яне, що неподалік Вільнянська Запорізької області, дізналась про те, що лікарі FRIDA приїдуть у її село від сусідів. Каже, що останнім часом почувається кепсько. Жінці 74 роки, нещодавно поховала сина, внучка пішла на війну… Тому вирішила скористатися можливістю проконсультуватися в ескулапів, раз є нагода. Треба й до стоматолога видалити зуб, і до кардіолога, і до психолога. А в селі із цим ніяк. Колись була лікарня — тепер нема, аптека була — теж нема. Найближчі лікарі за сім кілометрів у Вільнянську — це пів години маршруткою, яка ходить тричі в день. А коли серце барахлить, тиск скаче, не дуже й поїздиш.
Можна, звісно, набрати швидку, якщо дуже погано, тільки це таке… «Як дихаєш, ще можуть приїхати, — каже жінка, — а так ніхто не їде. Мені погано було, не могла встати з ліжка. Викликала швидку, подивилися, щось у рот капнули — капельки якісь — і поїхали. Вийшла з хати й упала. Скосило мене. Сусідка, дякую, прийшла, дала руку, підняла, посадила».
Консультацією лікарів-волонтерів FRIDA Ukraine Валентина Сергіївна задоволена. Каже, усе розпитали, розказали, порадили.
Односельчанка Валентини Сергіївни Наталя теж вирішила скористатися можливістю звернутися до медиків-волонтерів. Каже, що дуже турбує постійна тривожність. «Я звернулася до ендокринолога, зробила УЗД щитовидки, до невролога, мені виписали ліки, дали рекомендації, як побороти тривожність. Тепер головне — усе робити. Ще хочу пройти огляд у гінеколога, бо давно не була. Уже як три роки».
Проблеми з тиском, серцево-судинні захворювання, психологічні розлади — це типовий набір болячок, з яким люди звертаються до ескулапів тут, на прифронтових територіях. Є, звісно, і багато чого іншого, але це класика. Воно й не дивно. Близькість війни, постійний стрес, страх за себе й рідних, так чи інакше руйнують людей. І допомога спеціалістів їм украй потрібна.
Ті, кого близько не торкнулася війна, часто питають: навіщо люди й далі живуть у таких важких умовах, чому не втікають кудись, де спокійно й безпечно? Проте це дурне питання. І не лише тому, що в кожного своя історія та свої на те причини. Покинути рідний дім і поїхати в нікуди, без нічого — таке собі задоволення. Тим паче завжди залишається надія, що лихо ось-ось мине, мир повернеться й життя, як і раніше, забуяє всіма барвами.
Наталка каже, що коли почалася війна, родина планувала виїжджати, уже й речі збирали. «Ну, а потім якось залишилися. Син відмовився взагалі кудись їхати. Йому 11 років. Він і так дуже хвилюється. А якщо ще й кудись виїхати… Ну, і житла шкода. Треба на когось залишати або продавати…»
Звісно, діяльність медиків-волонтерів у форматі візитацій у населені пункти, де люди не мають доступу до медичних послуг, видається тимчасовим рішенням на час війни. Утім, цей досвід можна використати й для мирного часу. Швидко відновити розгалужену медичну систему навряд чи вдасться. Крім того, однозначно залишатимуться малозаселені села чи й цілі регіони, де людей неможливо буде забезпечити якісними медичними послугами. Саме в цих випадках і знадобляться мобільні медичні бригади, що надаватимуть людям потрібну допомогу, але вже не на волонтерських засадах, а під патронатом держави.
У цьому контексті також варто згадати про телемедицину, розвиток якої трохи активізувався в Україні під час пандемії COVID-19, проте лише сьогодні ця послуга, здається, нарешті почала реально розвиватися. У вже згаданій Музиківці, що неподалік Херсона, на базі амбулаторії, куди часто приїжджають з візитами медики-волонтери, віднедавна запрацював повноцінний телемедичний центр, де люди можуть отримати безплатну консультацію будь-якого лікаря. Таких центрів на Херсонщині відкрито загалом 12. Їхня поява стала можливою завдяки ЄС та Німеччині, кошти яких залучила громадська організація CASERS. Вона, як і FRIDA, працює у форматі мобільних медичних центрів, а також евакуює та госпіталізує населення.
«Люди спочатку сумнівалися в телемедицині, — каже Олена Цокол, старша медична сестра телемедичного центру в Музиківці, — тому що не розуміли, як це по телевізору лікувати. Але перший спробував і, знаєте, спрацювало. Почали розповідати одне одному: “Ось я ходила, мені сподобалося, та нормально, та все так само як у лікаря”».
Схема роботи центру доволі проста. Люди звертаються до медсестри, що там працює, і вона домовляється із сімейним лікарем чи лікарями-спеціалістами про проведення телемедичної консультації. Усі консультації за направленням сімейного лікаря безплатні. Є також медики-волонтери й партнери, які готові підтримати центри. У день запису пацієнт приходить і спілкується з лікарем у режимі відеоконференції. Медсестра допомагає обстежити пацієнта за допомогою телемедичного обладнання й ділиться результатами обстеження з лікарем. Після консультації пацієнт отримує всі потрібні рекомендації, направлення та інше. За потреби медсестра організовує наступні або додаткові консультації з іншими лікарями.
«Телемедичний центр дуже допомагає, — каже Олена Цокол. — Наші сімейні лікарі працюють дистанційно. Сільському фельдшеру вже 76 років. Самі розумієте, що людина у віці й сама часто хворіє. У Херсон до вузькопрофільних спеціалістів люди бояться їхати через безпекову ситуацію. Та й такий спеціаліст, як ендокринолог наприклад, — узагалі один на всю область, і черги до нього на місяці вперед. Якщо людині треба терміново, то такої можливості в Херсоні немає. А телемедичний центр дає нам дуже великий спектр спеціальностей лікарів: кардіологи, лори, ендокринологи, неврологи й так далі. Понад 30 спеціальностей. Велика база, доступність, безпека, безоплатність. Ми маємо можливість робити швидкотести на гемоглобін, сечову кислоту й загальний холестерин. Є обладнання, щоб виміряти тиск і записати звуки, які передаються лікарю. Тобто кардіолог має можливість чути ті самі звуки, що й ми, за допомогою наших приладів. Людина може потрапити до того лікаря, який їй подобається. Не сподобалася консультація, має вибір: є ще лікарні, подаємо заявку до іншого фахівця. Або, скажімо, лікар захворів. Шукаємо можливість в інших лікарнях. Сьогодні, наприклад, ми консультували людину з ендокринологом із Рівненщини. Пацієнтка у віці 70 років. Пішла задоволена, що все вдалося».
Звісно, іноді потрібні спеціалісти, чию повноцінну консультацію в телемедичному форматі організувати просто неможливо. Наприклад, лікаря УЗД або офтальмолога. Тоді подається заявка й волонтери привозять потрібного спеціаліста в домовлений час. Мешканців громади про візит інформують через соцмережі, люди записуються й приходять. Якщо комусь потрібна госпіталізація, то видається електронне направлення й швидка допомога везе хворого в Херсон. Або сам їде кудись, де безпечніше. У цьому також можуть допомогти й медики-волонтери, якщо до них звернутися.
«Добре, що в Музиківці є телемедицина, — каже Любов Іванівна. — Я знаю, що багато вже користуються нею. У нас це актуально. Якраз для таких обставин, у яких ми живемо. У сусідки моєї також гормональний збій. Здали ми аналізи, прийшли результати, бачимо, що там підвищений рівень… От вона вже записалася на телемедицину, щоб в ендокринолога отримати консультацію».
Для створення телемедичного центру головне — це наявність приміщення й відповідного устаткування. Зазвичай такі центри відкривають на базі амбулаторії чи ФАПу, які є в населеному пункті. Для розгортання згаданих 12 центрів на Херсонщині все обладнання, починаючи з меблів і закінчуючи розхідниками, включно з мобільним телефоном і проплаченими послугами мобільного оператора надали благодійники з CASERS. «Ми просто зайшли й працюємо, — каже Олена Цокол, — надалі побачимо, що буде, але ми налаштовані продовжувати роботу кабінету, тому що це нині на часі».
«Під час окупації вижили в основному завдяки допомозі волонтерів, — продовжує Олена Цокол, — збирали в людей списки, які саме ліки вони приймають, передавали їх волонтерам, ті передавали, що могли, і потім ми роздавали ці ліки людям. Наш заклад працював кожного дня, ми не прогулювали роботу. Але в амбулаторії медикаменти були тільки для швидкої допомоги, для екстрених випадків. А для хронічних захворювань — ні. Мали проблему: інсулінозалежні люди — у яких не було можливості виїхати, бо окупанти стояли на всіх виїздах, — не могли отримати інсулін. Потім, слава богу, усе налагодилось. Нас дуже добре підтримували волонтери, наші жителі, які виїхали й не були в окупації. Ми періодично отримували інсулін та роздавали людям. Так і виживали в цих умовах».
Про те, що волонтери привозили допомогу в село навіть під час окупації, згадує і мешканка Музиківки Інна. Жінка каже, що в її родині немає когось із хронічними захворюваннями, тож ніхто не потребував ліків. Але були натоді інші важливі потреби, у яких волонтери дуже допомогли.
Коли Херсонщина опинилася під окупацією, жінка була на останніх місяцях вагітності. Народжувати мала в Херсоні, треба було робити кесареве. У сільській амбулаторії це не можливо. Але в перші тижні окупації росіяни жорстко обмежили пересування цивільних і потрапити до обласного центру було непросто. Трапився навіть випадок, коли жінці із сусіднього села довелося народжувати в Музиківці, бо до Херсону її не пропустили. Щастя, що в селі проживала акушерка й гінеколог. Вони прийняли пологи прямо в амбулаторії.
Тому, коли підходив термін, Інну відвезли в Херсон заздалегідь, щоб не ризикувати. Умови в пологовому були нормальні, ставлення теж. «Страшно було, лише коли десь щось бахкало, — згадує жінка, — тоді всіх спускали в підвал, поки не стихне». У пологовому навіть дали бейбібокс із підгузками, проте вони досить швидко закінчилися й довелося б купувати, якби не волонтери.
Тоді в Херсоні на базарі пачка памперсів коштувала 1,5 тисячі гривень. Благо, що волонтери якось передавали з неокупованих територій гуманітарну допомогу, привозили в сільську раду чи в амбулаторію і там її розподіляли за потребами. «Як вони її сюди провозили, — дивується Інна, — але якось же ж провозили. Бо навіть в окупації нам усе одно давали памперси. І ліки якось завозили трішки. Я чула, що музиківська амбулаторія трохи постачала медикаменти людям із проблемами щитовидки».
Якщо раптом складеться враження, що без волонтерів у прифронтових чи деокупованих регіонах доступ людей до медичних послуг був би неможливим, то воно буде помилковим лише частково. Якісь елементи системи охорони здоров’я там, звісно, функціонують, проте держава наразі не здатна оперативно відновити весь поруйнований ланцюжок послуг і забезпечити всі потреби людей. І дуже добре, що волонтери взяли на себе таку важливу місію — допомагати там, де держава не справляється. Починаючи від постачання елементарних ліків і закінчуючи створенням таких-от телемедичних центрів, інтегрованих у загальну систему охорони здоров’я. Сподіватимемося, що із часом потреба в допомозі волонтерів потроху відпаде, а державна медична система зуміє відновити свої позиції.
