Віктор Янукович фігурує в них навіть частіше, ніж глава уряду РФ Дмітрій Мєдвєдєв (за даними системи комплексного аналізу новин Scan-Interfax). У топ-10 часто згадуваних персон власник «Межигір’я» поступився тільки головному організатору цьогорічних Олімпійських ігор Владімірові Путіну. Сюди ж таки ввійшли й інші представники українського істеблішменту: Віталій Кличко (четверте місце), якого преса Росії визнає єдиним конкурентом нинішньому президентові, Микола Азаров (п’яте), він постає переважно в образі цапа-відбувайла, Арсеній Яценюк (шосте) як такий собі ще не приборканий норовливий, котрому «все мало», та Олег Тягнибок (десяте місце) як найопальніший опозиціонер і за сумісництвом антисеміт.
«Віктор Янукович залишається найпопулярнішим політиком країни», – зауважив Дмітрій Кісєльов, чий ефір у соціальних медіа уже встигли потрактувати як найезотеричнішу інтерпретацію подій в Україні. Інформацію про 19,8% голосів, які зібрав би український владодержець, якби вибори відбулися сьогодні (за даними центру SOCIS), ведучий «Вестей недели» на каналі «Россия 24» коментує, викривально здіймаючи брови: «Загальнонаціональний бунт визнаного всіма лідера так і не породив», – і передає слово однофамільцеві Максіму, чий репортаж із Києва скидається на справжній саспенс: «Революція крізь прорізи чорних масок стежить за тим, як під її пресом прогинається влада». Чоловік за кадром, такий собі тертий калач, котрий принаймні понюхав пороху, не приховує ані свого обурення поведінкою опозиції, зазначивши, що навіть запропонованого прем’єрського крісла їй мало, ані зневаги, оцінивши її шанси взяти штурмом Банкову суто пацанським «сільонок нє хватіт».
Не менш авторський підхід демонструє його колега по цеху Дмітрій Кайстро, описуючи події у Криму. Це справжній епос, із якого дізнаєшся, приміром, що Севастополь – російська Троя, яку боронять від загарбників із західних регіонів і до якої «вже не перший рік націоналісти всіх мастей не приховують зоологічної ненависті». Сміх сміхом, але основна думка така: мешканці півострова виняткові й мають намір боронити власну ідентичність, і якщо повстання не вщухне, вони – як автономія – залишають за собою право на самовизначення.
Проти ночі понеділка на екранах багатомільйонної аудиторії «Первого канала» постала зовсім інша Україна. Репортаж Євґєнія Баранова для «Времени» подібний до середньовічного мораліте. Замість гнатися за ефемерною об’єктивністю оповідач шукає праведного шляху для братнього народу, який конвульсивно здригається від протистояння… увага, пані та панове… неонацистів та неофашистів! «Вони стріляли одне в одного. Не Євромайдан у «Беркут» і «Беркут» у Євромайдан», – розвінчує розтиражовану провідними світовими медіа версію головний редактор газети «Кіевскій телеграфъ» Володимир Скачко. Хто цей сміливець? Це саме той незалежний експерт, у чиєму творчому доробку матеріали із заголовками на кшталт «Смердючо-нестерпний укро-П’ємонт» і «Нацизм бидла». «Бойовики правих захищали Майдан від лівих, а тепер визначають, хто з них правіший», – бере на себе мужність заявити репортер, а от перед тим як вимовити «українська нація», про всяк випадок додає магічне слово «цитата».
Європейську перспективу України на «Первом канале» всіляко намагаються представити як блуд, тріумфально зриваючи з неї фіговий листок: «Європейська казка для розпещених у Мюнхені вождів Майдану закінчується сьогодні з їхнього повернення до реальності – на площу. Звідки й куди вони повернулися? В країну, вже фактично розділену як мінімум на дві частини, де влада ні за що не відповідає, а вони нікого не контролюють». Інфантильний глядач із пелюшок знає свого Супергероя, з яким краще не жартувати й принагідно, про людське око, сповнитися вдячності за його поблажливість. Володарі ефірного часу не забувають підкреслити, наскільки скупими є їхні опоненти: «Держсекретар США Джон Керрі вчора пообіцяв опозиції України рівно стільки, скільки Владімір Путін у грудні її владі. Щоправда, для отримання цих грошей Україні доведеться виконати низку обов’язкових умов».
Далі у програмі сюжет про «українське питання», яке російський гарант намагається вирішити з чиновниками ЄС. Звісно ж, безрезультатно, адже ті нібито мають звичку опиратися конструктивному діалогу. Кореспондент Антон Вєрніцкій наводить коротку хроніку образ Москви. Мовляв, уже не перший рік обговорюють і безвізовий режим, і питання щодо того, яким газом наповнити російські газопроводи, що йдуть у Європу, – результату немає. А от із приводу України Владімір Путін каже чиновникам ЄС, що її народ спроможний без них розібратися: «Принаймні Росія ніколи в це не втручатиметься. Але можу собі уявити, як наші європейські партнери відреагували б, якби в розпал кризи, скажімо, в Греції чи на Кіпрі на одному з антиєвропейських мітингів з’явився наш міністр закордонних справ і став звертатися з якимись закликами».
Чомусь носії журналістських посвідчень, які готували ці матеріали, вирушити на Захід України не наважилися. Мабуть, тому що населили її кровожерливими демонами. А тепер, імовірно, побоюються потрапити у створене власною уявою пекло, згадуючи про тих, кого чорти змушують лизати розпечені пательні. До речі, чим не історія про нові витівки екстремістів для чергового випуску?