Одним із головних міфів німецького суспільства про себе є впевненість у тому, що німці — це народ, який прискіпливо опрацював помилки свого минулого. Численні меморіали жертвам нацизму — від євреїв до сінті і рома, — памʼятники радянським “визволителям” й «остарбайтерам», щорічні заходи приурочені до 8 травня, під час яких найвпливовіші люди країни визнають історичну провину і відповідальність за злочини часів Другої світової війни, — все це важливі складові цього міфу, який стосується передусім відповідальності за злочини нацистів.
Політики ФРН також одягають червоні маки на згадку про жертв Першої світової війни, каються перед намібійськими народaми гереро і нама, яким німецькі колонізатори влаштували геноцид на початку ХХ століття, і тепер домовляються з владою Намібії про багатомільйонні репарації. Памʼять та відповідальність за злочини власного народу, не лише нацизму, — один з наріжних каменів самоідентифікації німців та їхньої зовнішньої політики.
За таких умов війна в Україні, здавалося б, могла стати нагодою спокутувати гріхи не лише символічними жестами, але й реальною допомогою у боротьбі зі злом. Важко уявити кращу можливість для цього, ніж агресивна війна, розвʼязана Росією на тих самих українських “кривавих землях”, які німці та росіяни неодноразово ділили між собою у минулому з фатальними для місцевого населення наслідками. Втім у випадку України економічно наймогутніша країна Європи, яка так пишається своєю моральністю та засвоєнням історичних уроків, відверто гальмує спільні зусилля Заходу з протидії російській агресії.
Читайте також: Die Welt: Німеччина застрягла в моралізаторському неопровінціалізмі
Мінімум санкцій, мінімум зброї
Саме через позицію Німеччини, наприклад, від SWIFT були відключені лише окремі російські банки, котрі вже знаходяться під санкціями, а не всі фінансові установи РФ. Так само Берлін фактично продовжує блокувати запровадження як газового, так і нафтового ембарго, попри те, що навіть німецькі економісти визнають — шкода від цього для економіки ФРН буде значною, але точно не катастрофічною, як це малюють політики та лобісти. Навіть початок вугільного ембарго було вирішено відтягнути якомога далі через позицію німецького керівництва.
Тобто саме через Німеччину навіть пʼятий пакет антиросійських санкцій виявився мінімальним у порівнянні із тим, на що була згодна піти більшість країн Євросоюзу. У підсумку, через зростання цін на енергоносії, які Москва й далі має згоду продавати у Європу, та падіння імпорту, надходження валюти до Росії навіть збільшилося, а курс рубля вдалося принаймні тимчасово стабілізувати. Так, навіть вже запроваджені обмеження завдають значної шкоди російській економіці. Але цей ефект проявиться повною мірою набагато пізніше. Тому через позицію Німеччини нинішні санкції мало сприяють припиненню війни в Україні тут і зараз. Вони радше карають її за агресію у віддаленій перспективі та послаблюють економіку РФ, аби вона пізніше не змогла продовжити агресію далі. Наприклад, у тій таки Німеччині.
У питанні надання зброї Україні можливості ФРН також значно перевищують вже наданий обсяг допомоги, попри запевнення німецьких політиків у протилежному. Так, можна погодитися, що за правління канцлерки Ангели Меркель на Бундесвері економили настільки жорстко, що справної техніки та зброї там не вистачає самим німецьким воякам. Але якщо запаси Бундесверу, мʼяко кажучи, справді далекі від обсягів часів Холодної війни, німецька військова індустрія періодично пропонує надати сотні одиниць застарілої артилерії та бронетехникі зі своїх складів, швидко привівши її до ладу. Але ці пропозиції вже неодноразово блокувалися канцлером Олафом Шольцем.
Фото: Bundesregierung/Bergmann
За даними німецьких ЗМІ, глава уряду пояснює свою позицію тим, що надання важких озброєнь (адже обговорюються передусім пропозиції щодо бронетехніки та артилерії) має відбуватися у координації із союзниками. Втім ці слова виглядають відверто недоречно на тлі того, що Словаччина вже передала Україні потужний ЗРК С-300, а також — разом із Чехією та Польщею — вже передає танки, бронетранспортери і артилерію. Естонія з населенням у приблизно 1,3 млн надала Україні військову допомогу на €220 млн, що складає третину її оборонного бюджету. Для порівняння, Німеччина спочатку заявила про постачання озброєнь на €186 млн, але при цьому на одному з ток-шоу міністерка оборони обмовилася про суму розміром у €80 млн. Таку різницю в оцінках пізніше спробували пояснити тим, що міністерство економіки ФРН, яке надало більшу цифру, рахувало закупівельні ціни наданого обладнання, а у оборонному відомстві оцінювали реальну ринкову вартість подекуди досить застарілої зброї, наданої Україні.
Втім навіть символічні жести даються Німеччині важко. Настільки, що, наприклад, Берлін відмовлявся погодитися на початок процедури надання Україні членства в ЄС. Процедури, яку можна не завершувати десятиліттями, аж поки самого ЄС не стане. Так само на тлі візитів європейських лідерів до Києва канцлер Шольц не поспішає слідувати їхньому прикладу. А президент Штайнмаєр воліє робити це в розпал скандалу після звинувачень з боку українського посла у проросійській позиції. Не дивно, що автору сумнозвісної формули та великому другу “Північного потоку-2” Київ відмовив.
Читайте також: Die Welt: Пізнє прозріння Штайнмаєра
Газ, гроші, дві труби
Сказати, що таку пасивну позицію Німеччини можна пояснити лише одним чинником, було б неправильним. Це зволікання, особливо помітне на тлі активності інших європейських країн, а також захоплення німцями своїм усвідомленням власної історичної відповідальності, має одразу декілька причин.
Передусім, йдеться про лідерство соціал-демократа Олафа Шольца. Візитівкою його партії ще з часів Віллі Брандта була так звана “східна політика” і віра у “зближення через торгівлю”. Можна довго сперечатися щодо того, чи йдеться тут про наївність, чи про вигідний німецькому бізнесу цинізм у обгортці “конструктивних” гасел. Але нічого нового у теперішній позиції соціал-демократів немає. “Усі дороги соціалізму ведуть до Москви” — ці слова першого канцлера Німеччини, християнського демократа Конрада Аденауера, сказані на адресу своїх опонентів з лівого табору, залишаються актуальними й досі.
Сьогодні інші партії правлячої коаліції (зелені та “вільні демократи”), а також головна опозиційна політична сила (християнські демократи) зараз закликають канцлера до більш рішучих дій. Але нещодавно й вони здебільшого були досить обережними як у питанні постачання зброї, так і у питанні енергетичного ембарго. Навіть зелені, які під час передвиборчої кампанії стояли на більш радикальних позиціях щодо необхідності підтримки України та заборони “Північного потоку-2”, після входження до коаліції різко знизили градус своєї риторики, до початку війни майже не заперечуючи лінії канцлера. Та й Олаф Шольц фактично продовжував політику своєї попередниці з консервативного табору Ангели Меркель. І це ми не говоримо про найбільш проросійські сили німецького парламенту: Ліву партію та правих популістів з “Альтернативи для Німеччини”. Одним словом, німецькі соціал-демократи, хоч і вони є найбільш лояльними до Росії серед традиційних німецьких партій влади, все ж далеко не білі ворони, а радше перші серед рівних.
Таке майже всезагальне бажання політикуму ФРН зрозуміти Росію і Путіна протягом багатьох десятиріч важко пояснити виключно економічними чинниками. В структурі зовнішньої торгівлі Німеччини на РФ припадає відносно невелика частка. Якби ступінь лояльності до зовнішніх партнерів визначала виключно економічна важливість, то політики ФРН мали б бути не пророссійськими, а проамериканськими, прокитайськими, профранцузькими чи хоча б пронідерландськими.
Тому, коли з кожної німецької праски ми чуємо про важливість російсько-німецької торгівлі, варто розуміти, що йдеться передусім про імпорт російських енергоносіїв, дуже бажаних для деяких промислових підприємств через свою відносну дешевизну. Частину отриманих за рахунок цього прибутків можна легко інвестувати у піар-кампанії та лобізм на підтримку ще більш тісної кооперації з Росією у питанні блакитного палива, роздуваючи її значення в очах німецького суспільства.
Прагнення отримувати російський газ за максимально вигідними цінами є абсолютно зрозумілим у випадку, наприклад, хімічних концернів. А ось німецька енергетика далеко не завжди була настільки залежною від блакитного палива з РФ. Рішення Меркель відмовитися від атомних електростанцій, зменшення ролі вугілля та будівництво двох “Північних потоків” — усе це готувало ґрунт для виникнення нинішньої незручної для Берліна ситуації. Попри усі попередження східноєвропейських партнерів, США та України про небезпеку енергетичної залежності від Росії, Берлін вперто продовжував курс на посилення власної газової кабали.
Все це пояснювалося тим, що газ є більш екологічним паливом у порівнянні з вугіллям чи ураном, а відновлювальні джерела енергії ще не здатні повністю покрити потреби Німеччини. Але за дивним збігом, багато колишніх німецьких політиків почали опинятися на менеджерських посадах чи в наглядових радах російських енергетичних компаній. А як показала нещодавня публікація внутрішніх документів з офісу премʼєрки федеральної землі Мекленбург-Передня Померанія Мануели Швезіг, вона та її підлеглі просто отримували і виконували вказівки від піарників “Газпрому” про те, як подавати суспільству їхні спільні зусилля з обходу санкцій проти “Північного потоку-2”.
Таке враження, що не лише у питанні озброєнь, але й у питанні енергетики німецька влада протягом довгих років свідомо чи з власної наївності готувала власну країну до того, аби зустріти агресію Росії у Європі максимально недієздатною. На цьому тлі можна зрозуміти тих, хто дуже скептично ставиться до заяв Шольца про те, що повне нафтове та газове ембарго є для Німеччини неможливим.
Читайте також: Гра у псевдопацифізм
Німецький моральний імперіалізм
Втім обмежити пояснення лише економічними інтересами і лобізмом великого бізнесу та вкрай підозрілою, але часто дуже вигідною для німецьких політиків короткозорістю було б неправильно. Те, що робили еліти ФРН, довгий час супроводжувалося повним розумінням з боку німецьких журналістів, експертів, науковців та культурних діячів. А це розуміння не могло бути можливим без відповідного культурного контексту.
Бути “русландферштеєром” довгий час було не просто прийнятним у німецькому суспільстві, але й популярним способом продемонструвати таким чином своє несприйняття “американського імперіалізму”. Про Росію, її загадкову душу, велику культуру і прекрасну природу знімалися численні телепередачі, російські митці були частими гостями різноманітних культурних заходів, та й навіть на російська політику, попри відверту жорстокість і недемократичність Владіміра Путіна, німці дивились крізь рожеві окуляри. “Останнім диктатором Європи” називали Лукашенку, а не Путіна, під керівництвом котрого Росія жорстоко придушувала протести, вбивала опозиціонерів, зрівняла з землею Чечню і Сирію, напала на Грузію і Україну. Але Путіна все одно воліли представляли жорстким та сильним політиком, з яким треба домовлятися. Через ті ж самі окуляри дивились й на того ж таки Алєксєя Навального, не звертаючи уваги на його участь у маршах російських праворадикалів, антигрузинську риторику 2008 року, а також фактичне визнання анексії Криму.
Втім головне, що про Росію німці говорили постійно. Про Україну дуже часто — лише в контексті Росії: як РФ напала на колишню республіку СРСР, чи мала вона на це право, чому в Україні хтось підтримує дії Росії. Причому на телебаченні і в медіа все це обговорювали переважно “путінферштеєри” і критики російської влади. Ніби сам факт “розуміння Росії” автоматично давав їм право говорити й про Україну. А от “україноферштеєрів”, тобто людей, чиї знання про Україну виходили б за межі трикутника стереотипів “корупція — праві радикали — розділена країна” у інформаційному просторі майже не було.
Подекуди це була майже імперіалістична дискусія. Представники однієї колишньої імперії обговорювали між собою, чи має інша колишня імперія, з котрою німці колись змагались за українську колонію, право знов претендувати на владу над Україною. І чи варто взагалі дозволяти цій колонії хотіти до ЄС та НАТО, чи все ж треба “враховувати інтереси” Росії. Оскільки прямо про це ніхто не говорив, вживаючи замість цього слова “міжнародне право”, “сфери впливу” та “безпекові інтереси”, дискутанти залишалися задоволеними собою, навіть не розуміючи, наскільки дико і відірвано від реальності ці суперечки виглядали в очах українців, що живуть у Німеччині. Втім, іноді ніхто нічого навіть не соромився. Так, одного разу колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт на одному з ток-шоу взагалі засумнівався у тому, чи є Україна “справжньою” державою.
Зведений СРСР памʼятник радянським солдатам у парку Великий Тірґартен у центрі Берліна
Так само в свідомості німців майже не існувало української культури чи бодай природи. Глядачеві пропонували безліч передач про російський балет, літературу, музику чи живопис, але майже жодної — про українську культуру. Перемикаючи канали, було легко випадково натрапити на документальний фільм про Ермітаж чи Байкал, а от про Києво-Печерську лавру чи Карпати — набагато складніше. Про події в Україні в німецьких ЗМІ довгий час повідомляли кореспонденти у Москві, а українські бюро поважних суспільних медіа фактично підпорядковуються російським.
З історичної точки зору Україна для німців також майже завжди знаходилася в тіні Російської Імперії та її наступників. Субʼєктність українського народу до 1991 року у німецькій свідомості була присутня лише в одному епізоді — коли під час Другої світової війни частина українського визвольного руху ситуативно співпрацювала з Третім Райхом. Причому така фіксація на цьому епізоді під мантри про історичну відповідальність перед Росією як правонаступницею СРСР за “віроломний” напад 1941 року і завдані страждання, виглядає відвертим лицемірством. І не лише тому, що більша частина тих страждань припали не на саму Росію, а на Україну та Білорусь, але й тому, що Друга світова війна фактично розпочалася з підписання пакту Молотова-Ріббентропа, який уможливив спільний напад Сталіна і Гітлера на Польщу. Не кажучи вже про домовленості щодо торгівлі між двома тоталітарними режимами, передусім — щодо продажу радянської нафти для потреб Берліна. Однак для німців їхня спільна з Радянським Союзом історична відповідальність за початок Другої світової війни знаходиться у сліпій плямі, зате українцям про той епізод колабораціонізму нагадують регулярно.
Цей моральний парадокс має таку ж імперську природу, що й розмови про готовність визнати за Росією її сферу впливу, не зважаючи на думку українців. Україною та її прагненням до незалежності Німеччина намагалася скористатись двічі: під час Першої і Другої світових воєн. З тих пір Україна в свідомості німців автоматично асоціюється зі спробами використати її для ослаблення Росії та, відповідно, катастрофами, котрі спіткали Німеччину після цього. Оскільки німці відчувають моральну відповідальність за ці катастрофи і не бажають повторювати цієї помилки втретє, будь-які кроки, що посилюють незалежність України від РФ, ледь не підсвідомо сприймаються ними, як крок до Третьої світової війни. Цим, вірогідно, можна пояснити небажання помічати Україну як субʼєкт не лише на політичному, але й на культурному рівні.
Читайте також: Особливі відносини
Так чи інакше, це логіка колишньої імперії, згідно з якою долю цілих народів можуть вирішувати більш сильні гравці. Зрештою, визнавати свою провину перед етносами далекої Намібії набагато легше, ніж тоді, коли з долею колишньої колонії повʼязані важливі економічні інтереси ФРН та глибші комплекси історичної відповідальності. Навіть якщо прикриватись риторикою про екологічну необхідність чи про потребу зберегти мир за будь-яку ціну. Згідно з такою логікою, аби втілити гасло “Ніколи знову” у життя, треба відмовитися від усього, що може викликати у колись ворожої імперії відчуття небезпеки — навіть якщо йдеться про власне озброєння (звідси й абсолютно відірваний від життя німецький пацифізм). Це стосується й будь-яких претензій на спірні колоніальні володіння, що для пристойності пояснюють необхідністю врахувати “безпекові інтереси” іншої сторони. Натомість треба намертво повʼязати себе з колишнім ворогом торгівлею, як колись монархи повʼязували свої родини династичними династичними шлюбами.
Але таке тлумаченя гасла “Ніколи знов” продуктивне лише за умови, що інша сторона також керується цим гаслом. Коли ж консолідуючий імператив росіян є прямо протилежним — “Можем повторить” — описана вище логіка призводить не до миру, а до війни. До того, що “інша сторона” з насолодою починає поглинати колишню спірну колонію, щойно для цього виникне слушна нагода. При цьому Німеччина, попри самонавіювання щодо “вивчених уроків”, виявляється нездатною ані зупинити чергову колоніальну війну силою зброї, ані навіть припинити спонсорувати бійню, продовжуючи купувати російський газ. Вона застигає у ступорі через страх повторити “історичну помилку”, вийти з котрого заважає витіснена зі свідомості відповідальність перед Україною, лобізм зацікавленого у дешевих російських енергоносіях бізнесу, а також погано прихована корумпованість німецького політичного класу.
Все це і може бути поясненням, чому німецький народ впритул наближається вже до третьої моральної катастрофи у своїй відносно нещодавній історії. Відмінність лише в тому, що тепер німців запам’ятають не за їхні злочини, а за те, як вони із відчуттям власної правоти спостерігали за злочинами інших, хоча могли допомогти цьому запобігти або зупинити.