«Найкраща ілюстрація успіху французької республіканської моделі — перемога футбольної збірної на чемпіонаті світу з футболу». Ці слова промовив зовсім не Емманюель Макрон, а президент Жак Ширак у 1998 році. Тоді також у команді переможців було чимало вихідців з іммігрантських кіл. Спорт, мабуть, став єдиним надійним соціальним ліфтом, що дає змогу дітям із бідних, депресивних передмість ставати успішними французами.
У 1998-му, коли французи вперше перемогли у футбольній першості світу, політики активно заповзялися посилатися на склад збірної, щоб переконати суспільство: ми йдемо правильним шляхом. Але суспільство не поспішало вірити. Справді, футбольна казка дає змогу мріяти кожному. Відчути себе причетним до колективного успіху, побути чемпіоном, відродити надію, що завтра або наступного тижня все обов’язково зміниться на краще. Змогли ж хлопці! То чим я гірший? Та реальність швидко бере гору над мріями.
«Подивися на склад Національної асамблеї та Сенату, на обличчя телевізійних коментаторів провідних телеканалів, на склад уряду, врешті! — каже Рашид, фахівець із комп’ютерних технологій. — Скрізь тільки й чути про засилля імміграції, але Францією, як і завжди, керує чоловік, білий, християнин, від 40 до 60». Рашид народився в Парижі, його батьки з алжирських берберів. Тато приїхав працювати до Франції зовсім молодим. Тоді, у 1970-х, економіка країни розвивалася так успішно, що французи масово запрошували некваліфіковану робочу силу зі своїх колишніх колоній. «Батько розповідав, що до його містечка заїхав був автобус, запрошували всіх охочих на роботу до Франції на будівництва з надійною платнею на період п’ять років, — згадує Рашид. — Батько довго не вагався. Він був молодим і дужим, мав родину, вже з’явився на світ мій старший брат. Роботи в містечку не було зовсім».
Читайте також: Вибухова непередбачуваність
Якобінська модель організації державного життя, що постала у Франції з Першої республіки, себто відразу після революції 1789–1791 років, сформувала суспільство, яке не заохочує місцевих, регіональних, етнічних чи релігійних особливостей. Чітка централізована система також понад два століття працює на суспільну уніфікацію як провінцій, так і колоній. Бути французом — це поділяти певну систему культурних та світоглядних цінностей, незважаючи на походження чи конфесійну належність. У питанні громадянства Франція практикує право землі. Це означає, що за бажання його може здобути кожен, хто народився тут або зумів довести свою успішну інтеграцію.
На рівні дискурсу республіканська модель видається цілком привабливою. Реальність значно складніша. Насамперед тому, що не всі іммігранти асимілюються легко й швидко. «Після Першої світової Франція прийняла близько мільйона поляків, — розповідає Жан-Марк, колишній поліцейський на пенсії. — Вони чудово інтегрувалися, замінивши на шахтах, фермах і заводах тих, кого забрала війна. У 1930-х ми прийняли з мільйон італійців, у 1940-х — приблизно стільки само іспанців, які тікали від диктатур відповідно Муссоліні та Франко. Ці громади також легко знайшли своє місце на новій батьківщині. Після Другої світової до нас прибули чехи, угорці, українці, словаки — сотні тисяч переміщених осіб, які не побажали жити в комуністичному раю. Вони також успішно інтегрувалися. Проте переїзд до Франції мільйонів африканців із 1976 року, себто від ухвалення закону про об’єднання родин, відбувається не так гладко».
Родина Рашида скористалася саме цим законом, щоб жити разом. Батько на той час відпрацював у Франції понад 10 років. Він мав статус «запрошеного працівника», що давав змогу на час відпустки повертатися до Алжиру. Тож на день возз’єднання в сім’ї вже було троє дітей. Рашид і його молодша сестра Фатіма народилися пізніше, уже в Парижі. «Мої батьки хотіли лише одного — забути про бідність, у якій виросли, — розповідає він. — Батько дуже любив Францію, був вдячний нагоді жити по-людськи, мама робила все, щоб стати «справжньою француженкою»: чи не в перший тиждень після приїзду записалася на мовні курси. Французьку вивчала в школі, але знала так собі, писала з помилками. Через п’ять років життя в Парижі вона вже говорила без жодного акценту. Радикальний іслам, суцільна паранджа, фанатизм салафітів — усе це для нашої сім’ї є неймовірною дикістю, з якою ніхто не хоче мати нічого спільного. Але ми, усі п’ятеро дітей, здобули вищу освіту, працюємо. Джихад вербує хлопців там, де немає професійної реалізації».
На думку соціолога Амелі Паньє, успішній інтеграції великої хвилі африканських іммігрантів, що припала на 1970-ті, найбільше завадила перша нафтова криза 1973 року, до якої не був готовий ніхто. «Політики не відразу усвідомили її масштаб, — вважає пані Паньє. — Президент Валері Жискар д’Естен поставив до дії систему об’єднання родин, орієнтуючись на стандарти прав людини: жити в сім’ї, любити, бачити, як ростуть діти. Економічні наслідки нафтової кризи ніхто не прорахував. Але криза спричинилася до безробіття. Насамперед в іммігрантських колах, у середовищі людей, яких ми самі запросили, забезпечили житлом, роботою та правом на родинне життя».
Читайте також: Росія скуповує хорватські борги напередодні вирішального матчу
На відміну від англосаксонських держав, де іммігранти здавна гуртуються за національно-етнічною, мовно-культурною або релігійною ознакою, унітарна Франція таку самоорганізацію толерує, але не заохочує. Мультикультуралізм де-факто існує, але на рівні адміністративного й політичного життя його ніби нема». Принципи «свобода — рівність — братерство» не залишають місця ідентичностям, що прагнуть зберігати свої відмінності від загального державного соціального стандарту. У результаті певна частина новоприбулих жителів Франції опиняється ніби «поза системою», живе «своїм Богом» у паралельному світі власних родинних, етнічних та релігійних цінностей. Держава проблему не озвучує, чим користається крайній правий «Національний фронт», що надуживає темою імміграції, вербуючи прихильників.
У 1998-му президент Ширак спробував скористатися перемогою у футбольному чемпіонаті світу, щоб загладити суперечності між офіційним дискурсом і реаліями. Але позитивний приклад не спрацював. Виняток залишився винятком, а до того ж підтвердив правило: діти з бідних іммігрантських околиць, які вже забули, коли батько ходив на роботу, а родина жила з чогось іншого, ніж із соціальної допомоги, часто теж не реалізують себе. 20 років потому Макрон навіть не спробував бодай словом згадати про етнокультурну розмаїтість збірної. Навіщо ставати на ті самі граблі? Команда радників президента будує офіційну позицію з чутливого питання дуже обережно, дмухаючи на холодну воду.
«Франція ніколи не стане мультикультурною», — сказав Макрон в інтерв’ю часопису Causeur напередодні виборів. «Я проти мультикультуралізму, але за інтеграцію, а не асиміляцію, — заявив він із телеекрана France 2 також ще в статусі кандидата в президенти. — Якщо країна сповзатиме до мультикультуралізму, я з цим боротимуся». Втім, уже президентом Макрон так і не озвучив своєї позиції стосовно багатокультурності. Він уникає різких кроків, не починає важкої розмови, відбувається алегоріями й ховає свою позицію за вибагливою термінологією, яку кожен може розшифрувати так, як йому подобається.
Читайте також: Die Welt: Як Путін нишком робить політику
Вітаючи пресу з Різдвом і Новим роком, Макрон заінтригував присутніх терміном «ілліберальний», який застосував щодо опонентів вільного слова. Знаючи, що в молодого лідера нації випадкових слів немає, аналітики гуртом заповзялися розшифровувати закодоване речення. Журнал Le Point процитував тоді одного з президентських радників, який пояснив: ілліберальне в розумінні Макрона означає «спокуса авторитарною демократією». Йшлося також про «завороженість націоналізмом», що в наближених до Макрона колах бачать чимось близьким до популізму, і про «зведення демократії виключно до реалізації виборчого права». Очевидно, несподіваний термін якось проектувався на протистояння з конкуренткою Макрона в другому турі президентських виборів Марін Ле Пен, яку, власне, характеризують як популістку, у той час як сама вона називає себе націоналісткою.
Загальні настрої президентської команди, з обмовками, можна розшифрувати з позиції наближеного до неї філософа Алена Фінкелькраута, який відкрито каже про проблеми міграції, що об’єктивно збільшує — не лише у Франції — неоднорідність суспільств. Як і Макрон, Фінкелькраут відкидає термін «асиміляція», який вважає «колоніальним». Його книжка «Нещаслива ідентичність», яка критикує перегини мультикультуралізму, свого часу, у 2013 році, здійняла хвилю обурення в крайніх лівих інтелектуальних колах, які захищають модель «інклюзивного суспільства».
Критикуючи мультикультуралізм, Фінкелькраут виступає за світську державу, що забороняє релігійні відзнаки в школі та державних адміністраціях. Він відкрито визнає, що державі не вдається взяти під контроль процеси, пов’язані з міграцією та інтеграцією новоприбулих. Обстоює класичну республіканську модель, що є основою французького суспільного життя від часів повалення монархії. «Бути французом — це насамперед поважати Францію, знати мову, дотримувати законів, поділяти спільні культурні цінності, що виплекані історією, — наголошує філософ. — Бути французом не означає представляти якусь із версій розмаїтості культур, що присутні на території держави».
Шансів на те, що за Макрона Франція змінить суспільну модель і перейде до англосаксонського варіанта співіснування різних етнокультурних громад в одній державі, мало. Париж тримається за тяглість власної державної традиції. Водночас до країни щодня прибувають нові мігранти. Чи кожен із них готовий інтегруватися, асимілюватися, стати частиною «інклюзивного суспільства»? Мабуть, ні. Чи зуміє держава порозумітися з людьми, які не хочуть вчити мову, відмовлятися від частини звичок та звичаїв і ставати політичними французами? Поки що в цьому немає впевненості. І насамперед тому, що проблема більше замовчується, ніж усвідомлюється.