Інформатика в зошитах

Українську середню освіту «модернізують» ось уже вісім років – саме стільки триває спеціальна державна програма, але успіхи є поки що тільки на папері. Наприклад, за офіційними даними, інформатизовано 92% шкіл, а на практиці на 35 учнів припадає лише один шкільний комп’ютер. Та й то діти не завжди можуть користуватися ним на уроках, а тим більше поза ними. Натомість у багатьох країнах світу проблему комп’ютеризації шкіл вирішили швидко й ефективно.

Статистична еквілібристика

Середній показник на рівні 92% оснащених комп’ютерами шкіл приховує диспропорцію між великими і малими містами та селом. Про столицю традицій­­но не забувають: наприклад, апробація електронних підручників для середньої школи наступного року почнеться саме з Києва. Водночас держава ви­явила таку велику увагу до села, що там тепер техніки більше, ніж у середньому по країні, – комп’ютеризовано 97% сіль­­ських шкіл. Натомість у найгіршому становищі знаходяться районні та обласні центри. При цьому формально комп’ютери­зованою мож­­на назвати і школу з одним раритетним чудом техніки, яке незабаром після встановлення перекочувало з класу інформатики до кабінету директора.

Нерівномірно, та й загалом не дуже якісно українські шко­­ли підключені до інтернету. Офіційно вихід до мережі мають 85% міських шкіл і половина сільських, однак такий доступ зовсім не тотожний реальній можливості користуватися інтернетом у школі.

Запровадження ефективних форм закупівель потребує стабільного фінансування, в Україні ж із ним поки що не складається. «Через кризову економію 2009 року на інформатизацію шкіл не виділили ні копійки, тому обладнання закуповували тільки з місцевих бюджетів, – каже Ірина Орлова, начальник відділення інноваційних технологій освіти Інституту інновацій та змісту освіти. – Ми мали б завершити програму інформатизації шко­­ли уже в 2010 році, але тепер доведеться її продовжувати». У блискавично прийнятому держ­­кошторисі-2010 гроші на комп’ютеризацію нібито виділили – цілих 30 млн грн, тоді як на завершення програми треба 350 млн грн.  

Комп’ютери економ-класу

Повчитися вирішувати проблему нерівномірної оснащеності технікою можна в естонців. Вони в межах державної програми інформатизації су­спільства «Стрибок тигра» системно модернізували середню школу, використовуючи водночас і державний, і місцеві бюджети. При цьому план закупівель координатори проекту разом із місцевою владою роз­­робляли окремо для кожного закладу. Як результат – жодних диспропорцій і 18,5 тис. шкільних комп’ютерів у країні з населенням 1,5 млн.

Є також показовий досвід росіян: лише за 2006 рік усі середні навчальні заклади РФ отримали широкосмуговий доступ до інтернету, до того ж цілодобовий безліміт. Гроші виділила держава, а всі технічні питання вирішувала приватна компанія, що виграла тендер на проведення робіт.

У країнах, що розвиваються, популярним способом модернізації освіти стали проекти на зразок «Один лептоп на дитину» (OLPC) та Intel Classmate. Ноутбуки, розроблені для цих програм, коштують близько $100 і мають лише найнеобхідніші для навчання функції. Уряди країн закуповують таку техніку власним коштом, а волонтери навчають місцевих мешканців із нею працювати. У такий спосіб доступ до новітніх технологій отримали сотні тисяч дітей та вчителів у всьому світі. Особливої популярності програма OLPC набула в Латинській Америці та Азії – тут використовують сотні тисяч «шкільних лептопів».

В Україні спільний проект Intel та МОН «1 учень – 1 комп’ютер» не надто масштабний: у ньому взяли участь лише 43 школи з шести регіонів, тоді як загалом у країні близько 20 тис. середніх навчальних закладів.

Засилля консерваторів

Брак комп’ютерів – лише півбіди українських немодернізованих шкіл. «Матеріально-тех­нічну базу і програмне забезпечення потихеньку поліп­­шують. Але проблема в іншому – в освітян досі не сформована інформаційна культура», – каже Віктор Громовий, голова координаційної ради Асоціації лідерів освіти України.

Консервативність, страх матеріальної відповідальності та банальна комп’ютерна безграмотність часто заважають українським учителям засвоювати та впроваджувати новітні технології.

Перетворити українських освітян на новаторів могли б спеціальні тренінги для вчителів. У тій самій Естонії, приміром, створили розгалужену мережу центральних та регіональних центрів комп’ютерної освіти для педагогів. Така підготовка відбувається у два ета­­пи: перший дає базові знан­­ня, щось на зразок лікнепу з інформатики, на другому педагоги вивчають інформаційні технології глибше, отримують спеціальні навички. Крім того, тренери проводять мотиваційні заняття, щоб спонукати освітян постійно використовувати здобуті знання в роботі.

В Україні працюють тренінги лише першого рівня – азів комп’ютерних технологій навчають в Інститутах підвищення кваліфікації та в центрах програми «Навчання для майбутнього» (спільний проект компанії Intel та МОН). У межах останньої на тренінгах побували близько 30% українських освітян. За словами Людмили Савченко, координатора програми Intel «Навчання для майбутнього», у деяких областях уже 2010 року навчання пройдуть 100% педагогів, тоді як в інших цей показник значно скромніший – бракує підтримки місцевої влади.

Страх перед грішми

«Боротися з консерватизмом учителів потрібно на локальному рівні. Треба, щоб керівники відділів освіти, директори шкіл самі були просунутими, крім того, вони мають бути ефективними менеджерами, – каже Віктор Громовий. – В Україні ж, на жаль, поки що працює стара система: хороший учитель може стати директором. Справжніх же менеджерів освіти тільки-но почали готувати в нечисленних вишах».

На думку експерта, наявна система управління освітою не дає змоги втілити в життя важливу реформу – максимально децентралізувати фінансуван­­ня. Переведення коштів на рівень школи дало б більше свободи педагогічним колективам, однак страх директорів перед фінансово-бухгалтер­­ськими питаннями унеможливлює перехід до такої системи.
Через той самий страх навряд чи могла б прижитися в Україні досить ефективна ва­учерна схема фінансування ос­віти, до якої вже вдалися в Грузії та країнах Балтії. Там на особистий рахунок кожного школяра Міністерство освіти нараховує суму, потрібну для його навчан­­ня, а вже батьки учня вирішують, у якому закладі цей ваучер «отоварити». У такій системі школи самі зацікавлені бути просунутими і модернізовани­­ми, щоб залучити більше учнів і таким чином отримати більше фінансування.

«Хороша система, але запровадити її в Україні було б дуже складно, – стверджує Ігор Сущенко, виконавчий директор благодійної організації «Вчителі за демократію та партнерство». – В умовах конкуренції у нас постраждають невеликі, але гарні школи. А «масові», де дітей багато, проте якість освіти нижча, отримуватимуть більше фінансування. Маленькі сільські школи взагалі не зможуть існувати – ваучерів від їхніх нечисленних учнів не вистачатиме. Щоб запроваджувати таку схему в Україні, треба спочатку вирішити купу внутрішніх проблем».

Урешті-решт,  в Україні питання освіти постійно стає полем ідеологічних баталій, внаслідок чого досить часто відбуваються кардинальні зміни курсу реформ. Тому реальні, а не формальні інформатизація та модернізація української школи – перспектива поки що вельми сумнівна.[1963]