Мій товариш, що працює на дому, бо наглядає за хворобливою маленькою дитиною, перед цим днем заздалегідь обдзвонив партнерів та попередив, аби його не турбували, бо буде зайнятий. Зранку він завіз дитину до тестя-пенсіонера. А сам поїхав на мітинг опозиції під Верховну Раду, бо все ще вірить, що демократія базується на праві громадян вільно обирати собі керманичів. Час був витрачений не даремно – практика показала? що двом з гаком мільйонам киян (за офіційною статистикою) на своє право обирати й бути обраним глибоко начхати. У місті з населенням 2 млн 845,7 тис людей, мітинг опозиції за призначення виборів мера столиці зібрав аж 10 тис громадян, та й те за оцінками опозиції.
Партія Регіонів може святкувати. Її незмінний «спікер» Михайло Чечетов може сміливо далі просторікувати про те, що від снігу Київ прибирали зразково, а незадоволений стогін киян – то паніка, яку роздмухує опозиція. А чому ні? Ви бачили маси киян, збурених огидною «комуналкою»? От і я не бачив.
Виявляється, що всі скарги про неприбраний вчасно сніг, про розбиті дороги, про вимикання світла і води, про асфальт, який кладуть прямо у калюжі і який робочі маже відкрито продають наліво, все це – щось на кшталт ниття безпорадної дружини на жорстокість звіра-чоловіка. Поплаче така дружина, поремствує, покаже свіжі синці – і побіжить чоловікові вечерю готувати, аби за кілька днів прибігти знову і з новими синцями. І виникає проти волі доречне питання до такої жінки – розумна вона чи красива? Може треба обрати одне з двох – або варити вечерю і не жалітися, або розірвати стосунки з таким чоловіком? Під кожним під’їздом кожного київського дому чути ремствування на бездіяльність київських комунальників, але як доходить до акцій протесту…
Ба більше. За словами заступника голови Київської міськдержадміністрації Руслана Крамаренка, борг по зарплатні у столиці вже сягнув 85 млн грн., при чому значною мірою цей борг формують державні підприємства – завод «Буревісник», компанія «Артем», завод «Генератор», завод «Радар», тощо. Здавалося б, чи є краща нагода працівникам цих підприємств виявити свої претензії владі і цим привернути до себе увагу? Бо зрозуміло ж, репресії керівництва (а вони завжди бувають – не сумнівайтеся), дієві коли обурюються 10-20 працівників, яких можна безболісно звільнити. Але неможливо звільнити геть чисто усіх. Але ні. Виявляється, що всі всім задоволені. Чи може хтось бачив маси незадоволених?
Вже чути ремствування, що акція протесту мовляв зібрала лише 10 тисяч громадян через те що влаштували її опозиціонери, а громадяни політикам-опозиціонерам не вірять. Дивна логіка. За даними ЦВК у Києві при явці у 62% за опозиційні сили проголосували 966,6 тис осіб. Де ж вони поділися зараз? Якщо народ не вірить цим політикам, і не вірить владі, то кому ж в такому разі він вірить? Інформація про підготовки мітингу лунала з телебачення, її поширювали соцмережі, оголошеннями були обклеєні майже всі стовпи. І от результат. Доречне запитання, що ще мала зробити опозиція, аби кияни помітили підготовку до акції? Як опозиції боротися за права киян, якщо переважна більшість з них не знаходить у собі сил присвятити боротьбі за свої права лише кілька годин свого безцінного часу, якщо взагалі можна назвати боротьбою пасивне стояння на мітингу організованому не тобою, з 95% вірогідністю того що тобі нічого не загрожує?
Відповідь на всі ці питання до неприємного проста. У відповідь на заклики опозиційних партій прийти та висловити своє незадоволення нинішнім станом київської влади, коли мера в місті по суті немає, кияни відповіли класичним інфантилізмом. Не отримавши молочних річок і кисільних берегів за результатами стояння на Майдані у 2004-му, більшість киян принципово охолола до боротьби за свої права. Так, вони обурюються коли особисто їхня машина не може виїхати з замету, або коли особисто під їхнім домом дорога має такий вигляд, немов бої за Київ закінчилися не 68 років тому, а лише позавчора. Проте, коли справа доходить до безпосереднього протесту, чується давно набридле: «та я політикою не цікавлюся», «та вони всі там однакові», «та я завжди готовий, але ж справи…». Так, кияни готові проголосувати за опозицію і навіть за вельми радикальну опозицію, але – не більше. Та чим допоможе їхня така готовність в умовах, коли влада докладає всіх зусиль, аби вибори мера сталися не раніше за 2015 р.?
Військові давно підрахували, що в будь якій державі армія не може перевищувати 5% населення. Якщо підійти з цим критерієм до киян, 5% – це 142 тисячі осіб. Практика показує, саме така кількість протестувальників здатна змусити владу до компромісу. Майдан-2004 та Податковий майдан – приклади. Тож коли до органів влади прийде півтори сотні тисяч обурених жителів Києва – будуть зміни. А доти – кияни будуть змушені смакувати неприбраним снігом, хиткою комунальною інфраструктурою та розбитими дорогами. Як то кажуть – як дбають так і мають.
Єдина радість – нечувано порадував мітинг, зібраний владою на противагу опозиційному. Кілька сотень нудних студентів та пенсіонів, які не вважали за потрібне навіть відгукуватися на заклики ведучого, на тлі навіть такого мітингу опозиції виглядали жалюгідно. А те, що мітинг той закликав до євроінтеграції потішило остаточно. Що не кажіть – але це не шизофренічні портрети Тараса Шевченка з надписом «Я русский», як під час прийняття закону про мови. Очевидно – у влади прогресує криза як людей, так і ідей. Інфантильність киян і тут стоїть на перешкоді.