Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Індульгенція та імпотенція

10 Липня 2009, 00:00

 

Щось вони активізувалися. Викривальники помаранчевого націонал-фашизму. Прибічники східнослов’янського братерства. Адепти єдиної та неділимої. Частішають публікації, вибухають нові інформаційні ресурси, висуваються законодавчі ініціативи. Чи то інших новин бракує, чи то настає сезонне загострення. Сезон повторюється щоп’ять років і називається «вибори».

Особливо захопила стаття одного відомого академіка, послідовного борця з помаранчево-коричневою диктатурою. Не хочу робити йому зайву рекламу, тому замість посилання – короткий зміст. Стаття називається «Всеславянская победа», присвячена 300-річному ювілею перемоги російської звитяги над шведсько-фашистськими загарбниками, а цікава вона тим, що містить у собі концентрований набір безкарних дурощів, які, очевидно, невдовзі тиражуватимуться агітаторами біло-синього табору. Ось основні звинувачення кривавого помаранчевого режиму: а) організований за допомогою іноземних спецслужб майданний путч; b) здача Румунії нафтогазового шельфу навколо острова Зміїний; c) співучасть у військових злочинах Саакашвілі в Південній Осетії; d) спроба спровокувати збройний конфлікт із Росією… Я ж кажу: загострення. Все це персонально адресується президентові Ющенку як трубадурові ксенофобської ідеології, якого академік порівнює з румунським диктатором Чаушеску. Перевели подих?

Тиждень важко запідозрити в підлабузництві перед Віктором Андрійовичем. Скільки ми його критикували (зокрема, згадується він «незлим тихим» і в цьому числі), важко перерахувати. Але називати його кривавим диктатором – безглузда й нісенітна брехня. Та де там із Чаушеску, його навіть із Кучмою гріх порівнювати. За Леоніда Даниловича журналістів, які дозволяли собі десяту частку подібного зухвальства, вивозили в ліс, і наш академік, який славиться своєю поінформованістю, не мав би про це забувати. Знову-таки, говорити про російсько-українську та слов’янську єдність на підставі близькості мови та історії – все одно, що міркувати на тему вічної дружби євреїв та арабів, адже й ті, й ті так само розмовляють спорідненими мовами й мають певною мірою спільну історію, принаймні останніх 60 років. Навпаки, ця ксенофобська націоналістична влада впродовж неповних п’яти останніх років прагнула – хай недолуго, хай декларативно – згуртувати навколо української ідеї не самих лише слов’ян, а всі етноси, що складають народ України – і кримських татар, і євреїв, і угорців, і молдован, і гагаузів… І якщо академік закликає до слов’янської єдності, маючи на увазі лише українців, росіян і білорусів, але вочевидь забуваючи про болгар, поляків і чехів, які теж, між іншим, громадяни України, не кажучи вже про згадані меншини, то хто, власне кажучи, ксенофоб?

Зі скреготом зубовним академік згадує заходи, які відновлюють справедливість до українців, що становлять майже чотири п’ятих населення – справедливість, якої так бракувало їм упродовж усієї своєї історії. Хай згадає нинішній академік, а колишній глава президентської адміністрації, як наступного ж дня після інавгурації Леонід Кучма, що переміг під гаслом впровадження другої державної мови, перейшов на українську – не тому, що він підступний зрадник, а тому, що настало усвідомлення відповідальності перед країною.

А тепер про відповідальність. Якщо й будуть нарікати нащадки нинішньому президентові, то не за радикальність, а саме за нерішучість як у реалізації чудових гасел, так і в протидії антидержавницькій активності. Не сприймайте це як заклик до репресій, але якби в милій серцю академіка сучасній Росії хтось утнув би щось симетричне, він би вже давно займався академічними штудіями в кращому разі в околицях Лондона, а то й Магадана. Боюся лише, що в значної частини населення млява, показушна, половинчаста українізація пов’язується зі збереженням тієї нелюдської олігархічно-бюрократичної системи, до розбудови якої долучився свого часу наш академік.

Може статися те, що ми проходили чотири з половиною роки тому, коли гріхи кількох десятків знахабнілих баронів перенесли на мешканців усього східного регіону. Я люблю Донбас і не можу без нього уявити Україну, з ним пов’язані мої перші дитячі спогади, й мене щоразу тіпало, коли хтось презирливо говорив «дони». Невже настане час, коли політика втрачених можливостей, потурання аморальним олігархам і не менш аморальним політикам, толерування корупційних стосунків зверху до самого низу держави, зневаги до інтересів і прав простих громадян, індульгенції на державну зраду пов’язуватиметься зі спробами зробити Україну українською?