Інавґурація Януковича: церемонія без леґітимності

 

 

За офіційними результатами виборів, оприлюдненими ЦВК, Віктор Янукович набрав 48,95% голосів виборців з тих, які з’явилися на виборчі дільниці. За всю новітню історію України президент ще ніколи не набирав так мало. Леонід Кравчук на виборах 1991 року набрав 61,59% ще в першому турі. Леонід Кучма в 1994 переміг з результатом 52,15%, а в 1999 році – з результатом 56,25%. Віктор Ющенко в 2004 переміг з результатом 51,99%. На цьому фоні 48,95% Януковича більш ніж для половини країни виглядають малопереконливими.

 

А якщо врахувати, що явка виборців в другому турі склала 69,15%, і порахувати, скільки всього із зареєстрованих виборців проголосувало за Януковича, то вийде, що за нього віддали свої голоси всього лише 33,85% виборців з тих, які внесені в списки. Тобто реально президентом Януковича обрала всього лише третина країни. Інші дві третини його не сприймають: або активно, як виборці Тимошенко (45,47% від тих які взяли участь у голосуванні, або 31,44% від внесених в списки) та ті, що не підтримали жодного кандидата (4,36% від тих які взяли участь у голосуванні, або 3,01% від внесених в списки виборців), або пасивно (30,85% виборців, які внесені в списки, але не з’явились на вибори). Ця ситуація ускладнюється чітким реґіональним розподілом голосів, про що вже багато (і занадто багато) писали.

 

Щоправда, всі ці цифри важливі лише в суспільно-психолоґічному вимірі політики. З точки зору права все цілком леґально – Янукович нібито законним президентом України. Проте законність (леґальність) є лише одним компонентом леґітимності. Іншим, не менш важливим, є суспільне визнання. Визнання всього суспільства, а не чітко окресленої реґіональної його частини. Цього Януковичу якраз і бракує.

 

Проте його бракує зараз. Це не означає, що Янукович не зможе його здобути згодом. Але тут перед ним постають інші виклики.

 

 

Ще під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі, а точніше під час українського ланчу, який у дні форуму влаштовував Віктор Пінчук, Віктор Янукович під час прямого включення з Запоріжжя, кажучи про своє майбутнє президентство заявив: “Це у мене велика надія. І я цього дуже хочу. Я цього чекаю п’ять (виділення моє – І.К.) років”. Цим самим він видав свою головну особистісну мотивацію: він сприймає свою перемогу на виборах, перш за все, як реванш за нищівну поразку 2004 року, за «несправедливо відібрану», як йому здається, під час Помаранчевої революції перемогу.

 

Саме як реванш сприймають перемогу свого кандидата і його виборці. Реванш за “вкрадену перемогу 2004 року”, “за униженный Восток”. Достатньо лишень почитати їх коментарі-очікування на форумах, в блоґах і коментарях. Тут вам і захист канонічного православ’я, і введення другої державної мови – російської, і припинення героїзації Бандери, і вічна дружба з Росією, і її ж флот в Криму навічно, і відімщена невинна кров російських же немовлят…

 

Проте втілення всіх цих “благих” намірів в життя впирається, знову ж таки, в першу проблему – в леґітимність. Адже це бажання навіть не тих 33,85% виборців, внесених в списки, які взяли участь у голосуванні і віддали свій голос за Януковича, а найбільш реваншистськи налаштованої, а отже й найбільш крикливої, їх частини.

 

Будь-які кроки в напрямку втілення реваншистської гуманітарної політики унеможливлять подальшу леґітимізацію Януковича як президента всієї країни, а не лише Південно-Східної її частини чи навіть Донбасу, поглиблять розкол в країні і працюватимуть на руку його опонентам – адже вони тоді зможуть цілком справедливо звернутися до своїх виборців: “дивіться, ми вас попереджали…”

 

В команді Януковича чудово розуміють ці виклики. Так, з останніх заяв Ганни Герман і Бориса Колеснікова можна зробити висновок, що рішення про присвоєння Бандері звання Герой України не буде переглядатись. “Ми не хочемо піднімати шум навколо цього питання”, – заявив, зокрема, Борис Колесніков.

 

Щоправда, водночас Борис Колесніков вже заявив про те, що підготовано новий закон про мови, який в офіційній сфері, в судочинстві та в освіті прирівняє російську мову до української, а Віктор Янукович вже висловився за передання української ГТС в управління міжнародному консорціуму.

 

Проте подібні заяви можуть бути лише підставою і предметом для торгів з фракцією НУНС – а точніше з її 9-ма (!) депутатськими ґрупами – в процесі побудови нової, під нового президента, коаліції в парламенті, яка зараз життєво необхідна Януковичу.

 

 

За офіційними даними, Юлія Тимошенко в другому турі виборів набрала 45,47% голосів виборців від тих, які з’явилися на виборчі дільниці – 31,44% виборців з тих, які внесені в списки. В абсолютних цифрах це 11593357 голосів виборців.

 

В першому турі Юлія Тимошенко отримала 25,05% голосів виборців від тих, які з’явилися на виборчі дільниці – 16,72% від внесених в списки, враховуючи явку в 66,76%. В абсолютних цифрах це 6159810 голосів виборців. Тобто динаміка росту її підтримки становить +14,74% голосів виборців від кількості тих, які внесені в списки. В абсолютних цифрах це становить +5433547 голосів виборців. Тобто майже вдвічі.

 

В той же час Віктор Янукович в першому турі набрав 35,32% голосів виборців з тих, які з’явилися на виборчі дільниці. Це 23,58% від кількості виборців, внесених в списки – 8686642 виборці в абсолютних цифрах. В другому турі результат Януковича, згідно даних ЦВК, склав 48,95% з тих, які з’явилися на виборчі дільниці або 33,85% з тих, які внесені у списки. В абсолютних цифрах це 12481266 голосів виборців. Парадоксальним чином це на 367262 голосів менше, ніж Янукович набрав за результатами переголосування другого туру президентських виборів 2004 року.

 

Але динаміка зростання Януковича – +10,27% виборців від загальної кількості тих, які внесені в списки або +3794624 виборці в абсолютних цифрах. Це при тому, що на користь Януковича працювала об’єктивно тяжка ситуація в економіці.

 

Цікаво, що за кілька днів до другого туру виборів відбувся “злив” закритих (їх відкрите оприлюднення в період між першим і другим туром заборонене законом) результатів соціолоґічних досліджень штабів обох кандидатів в президенти. За даними штабу “біло-блакитних”, Віктор Янукович набирав 50,7% голосів виборців з тих, які б з’явилися на виборчі дільниці, Юлія Тимошенко – 35,82%. За даними штабу леді Ю, Віктор Янукович набирав 51,7% голосів виборців з тих, які б з’явилися на виборчі дільниці, а Юлія Тимошенко – 38,7%. Тобто розрив планувався в 13-14,88%.

 

І саме тому у післявиборчу ніч в “Інтерконтиненталі” – штабі Януковича – члени його команди масово ставили на влаштованому там же ж тоталізаторі на відрив більше 10%. І лише Нестор Шуфрич поставив на відрив в 4-6%.

 

Насправді динаміка зростання підтримки Тимошенко виявилась настільки потужною, що відрив в результаті склав лише 3,48%.

 

Просто значна частина з тих, хто був розчарований в помаранчевій владі, збирався голосувати “проти всіх”, а чи просто не прийти на вибори, перед самим другим туром вирішила таки проголосувати за Тимошенко. Це і є той електоральний резерв Тимошенко, непомічений соціолоґами – зокрема, і тими, які провадили закриті дослідження для своїх штабів.

 

Зауважу, що цей процес зовсім не зупинився із закінченням виборчої кампанії. Достатньо лише кількох необдуманих кроків Януковича, а то й просто гучних заяв, щоб значна частина з тих, хто голосував “проти всіх”, пошкодувала про свій вибір.

 

Питання, чи вистачило б лише самої цієї динаміки Юлії Тимошенко для перемоги, якби не цілковита підконтрольність орґанів місцевого самоврядування на Сході і Півдні Партії реґіонів, залишається відкритим. Так, за даними відомого електорального ґеоґрафа Алєксандра Кірєєва, найбільше зростання явки в другому турі в порівнянні з першим спостерігалося в Донецькій області – більш ніж на 7%. Це при тому, що в цілому по країні цей явка зросла всього-на-всього на якихось 2,39%. З іншого боку, говорити про масові фальсифікації не можна до встановлення подібних фактів у судовому порядку – а цього вже ніколи не буде зроблено.

 

Проте одне можна стверджувати з впевненістю: враховуючи подібну динаміку, Тимошенко впевнено перемагала б у “третьому турі”, якби такий був призначений за рішенням суду.

 

 

Програвши війну за визнання себе президентом України, Юлія Тимошенко розпочала іншу війну – за невизнання ним Віктора Януковича.

 

І зараз вже не треба змагатись за постпомаранчевий електорат ні з Ющенком, який вже пішов з поста, ні з Яценюком, який пообіцявши перед другим туром піти в глуху опозицію до будь-якого президента, хто б не переміг, зараз дуже хоче стати прем’єром від ймовірної коаліції реґіонів, нашоукраїнців і литвинівців.

 

З усіх “політиків Майдану” Тимошенко єдина рішуче і безкомпромісно протиставила себе Януковичу. Цим самим вона єдина з них претендує на беззастережне лідерство над тією частиною країни, чий голос переміг на виборах-2004, і яка до виборів-2010 підійшла роздробленою і деморалізованою. Іншими словами, зараз найкращий час для Тимошенко знову консолідувати цей електорат, навколо себе, звісно ж.

 

Саме в цьому ключі і слід розглядати її позов проти ЦВК у ВАСУ – адже надії на позитивне для Тимошенко судове рішення з самого початку були примарними. А от делеґітимізувати перемогу Януковича пристрасними промовами, показати своїм виборцям, що вона йшла до кінця, звернувшись до суду, а потім перешкодити нелояльному до неї ВАСУ леґітимізувати перемогу Януковича, відкликавши свій позов – це цілком будь ласка. Ризикну навіть припустити, що від позову вона відмовилась так швидко саме тому, що судові засідання не транслювались в прямому ефірі.

 

В цьому ж ключі слід розглядати і численні звернення Тимошенко до нації – здається, ніхто з українських політиків – навіть Ющенко з його любов’ю до довгих і повчальних промов –, ніколи так часто не звертався до нації за такий короткий проміжок часу.

 

Парадоксальним чином, поразка Тимошенко на виборах лишень закріпила позитивну динаміку зростання її рейтинґу. Адже навіть якщо з тих набраних нею 45,47% в другому турі (31,44% з тих, хто внесений в списки) левова частка була не “за неї”, а “проти Януковича”, зараз ці виборці все рівно залишаться з Тимошенко – адже вона єдина рішуче йодразу протиставила себе новообраному президентові, відмовившись визнавати його леґітимність.

 

 

Ця війна за леґітимність і є зараз найбільшим викликом для Януковича і як для політика, і як для глави держави. Для того щоб її виграти, йому потрібно зробити всього три кроки: відмовитись від реваншистської гуманітарної політики, яка б делеґітимізувала його як президента всієї країни, сформувати нову, пропрезидентську коаліцію з підконтрольним йому урядом і проводити ефективнішу за ту, яку проводив Кабінет міністрів Юлії Тимошенко, економічну політику.

 

Як свідчить практика недавньої вітчизняної політичної історії, зробити перший крок “реґіоналам” буде дуже легко – і вони чудово розуміють необхідність це зробити. З цієї ж причини волання національно-орієнтованої інтеліґенції про загрозу тотальної русифікації, як мінімум, передчасні. А от чи вдасться їм зробити два наступних кроки, ми побачимо дуже скоро. З певністю можна сказати лише, що Тимошенко просто так не здасться, і що зробити два наступних кроки буде набагато тяжче, ніж зробити перший – а він, без двох наступних втрачає сенс.