Тексти Андрія Жураківського я вперше почула зі сцени – читали уривок з оповідання про вуйця Ромка, який надсилав з Канади цьоці гроші. Прибувши на історичну батьківщину, вуйцьо сяк-так дістається рідного села (просто смішно). Після багатого столу відвідує зручності з шедевром Пауло Коельо «Вероніка вирішує померти» для «кльозетної медитачії» (дуже смішно). Вуйцьо провалюється в нутрощі тих «зручностей» із відповідними для себе наслідками (аудиторія неприховано виє від захвату). Потому він влаштовує скандал, лейтмотив якого – «Де всі мої доляри, що я вам слав?». І отримує у відповідь, що доляри лежать у схованці на чорну годину. «А то яка ще чорніша година може бути, як ця?!» – лається вуйцьо (публіка тихо стогне, витираючи сльози захвату). За кілька років, коли прозу молодого автора опублікували, нарешті вдалося дізнатися, чим закінчилася ця історія. Побутовий анекдот зненацька обернувся трилером: зникають родичі, убиральня перетворюється на телепортаційну кабіну, вуйцьо стає мертвим пам’ятником самому собі. Дрібні й більші тексти Жураківського темами смерті, нищення та невідворотних метаморфоз наповнені по вінця. Як виявилося, кумедні персонажі, котрі іноді виринають у цьому місиві, наче вуйцьо з ями, створюють контрастне тло для похмурого першого плану. Промальований напрочуд витончено й химерно, він підпертий письменницьким песимізмом та іронією, як жебрак милицями: впасти вони не дадуть, але й ноги не повернуть. Можливо, з часом автор щось скоригував би у своєму баченні речей або, навпаки, посилив би абсурдистську складову. Та цього ми ніколи не дізнаємося: 27-річний літератор минулого року пішов з життя.