Спілкуючись з представниками інших держав, які перебувають в нашій країні, часто зустрічаю занепокоєння переслідуванням інакодумців та опозиції в зв’язку з подіями на Донбасі. Хтось вважає, що саме через це, а не в рамках загальних традицій української бюрократичної системи, стигматизують та мордують переселенців. На жаль, аргументи, які доводиться наводити, показують картину ще гіршу, ніж припускають іноземці: так мордують та стигматизують у нас і “чорнобильців”, і інвалідів, і малих підприємців, та майже всіх, хто має з державою будь-які стосунки, окрім строки в паспорті. І, до речі, саме проти подібного ставлення держави до людей і виходили на Майдан. Всі вже зрозуміли, що подібні “традиції” навряд можна змінити тільки протестами, тому і гуртуються разом для відстоювання своїх прав, в тому числі, переселенці. Питання з тими, хто залишився на окупованій території, набагато складніше: дійсно, держава досі не визначила їх реальний статус, тому за міжнародними нормами порушує права своїх громадян. Тому дуже важливо мати правильний закон про окуповані території та нарешті почати називати речі своїми іменами. Але істерія щодо однозначної винуватості кожного з донецькою чи луганською пропискою, що залишилися в своїх домівках за лінією фронту, якщо подивитися глибше, вигідна аж ніяк не Україні. Бо ми наголошуємо — конфлікт інспірований ззовні.
А ось деякі іноземці впевнені, що навіть обвинувачувати пересічних українців, представників влади та навіть силових структур, які допомагали терористам захоплювати міста, неможливо: бо це була їх певна ідеологічна позиція. І взагалі, бажання з якогось дива ввести армію чужої країни можна вважати просто думкою, яка є опозиційною до влади. Щоб довести, що жодних внутрішніх об’єктивних історичних передумов для створення цих квазідержав на території України не було, довелось би читати іноземцям довгу лекцію з історії України. Щодо визвольного руху за українську державність на теренах Донеччини, трагедії великого голоду, впливу європейського промислового руху на початку минулого сторіччя та багато-багато інших цікавих фактів, як безперечно доказують не тільки те, що Донбас- це Україна, а й те, що це невід'ємна та значуща її частина. Але якщо часу для розмов не так багато, то можна і простіше: опозиція — це коли певні сили вважають, що їхні дії призведуть до більш вагомих успіхів в розбудові держави, тому вступають у політичну боротьбу з владою, що керує країною. А коли певні сили підтримують та всіляко сприяють збройному захопленню своєї країни іншою державою, це вже ніяка не опозиція, це зрадники та вороги.
Читайте також: Конфузи на місцевому ґрунті
Цікаво, що про “внутрішній конфлікт” кажуть не пересічні іноземні домогосподарки чи фермери: сперечатися щодо справжніх причин та винуватців конфлікту доводиться з освіченими та обізнаними представниками європейських та азійських країн, серед яких дипломати, журналісти, працівники міжнародних фондів та організацій. Зрозуміло, що Росія витрачає мільйони доларів для створення дуже потужного інформаційного шуму в міжнародній спільноті, який навіть підсвідомо просочується та формує загальний меседж. Особливо, в тих країнах, де вона має з цього зиск. А це майже всюди. Але, здається, подібне відношення до нашого конфлікту транслюється не тільки через пропаганду. На жаль, на міжнародному рівні, Україну ще не сприймають як повноцінного учасника, який не на папері, а в дії, має право на відстоювання своїх прав та кордонів. Бо ще нещодавно, завдяки проросійській еліті, держава була на це майже неспроможна. Тому в покаранні винних в злочинах проти цієї держави нам, так би мовити, тактично відмовляють. Це в Іспанії можна арештовувати заколотників-сепаратистів, яким загрожує до 48 років ув’язнення, хоча вони навіть публічного не вимагали – “Путін, введи війська!” Це в Туреччині можна десятками засуджувати довічно тих, хто причетний до військового заколоту. В нас подібне з чужого вікна виглядає як переслідування опозиції в країні початку демократії. Хоча, насправді, скоріш, залякування. Та й то якось не те, щоб сильно…
В Україні немає жодних фільтраційних таборів, якими лякають пропагандисти Кремля, після звільнення населених пунктів на лінії фронту, туди заходять в першу чергу з гуманітарною допомогою, а не з тотальною перевіркою. Працює програма СБУ, за якою десятки місцевих, що опинились в рядах бойовиків, можуть повернутися додому. Тих, хто не скоїв тяжких злочинів, масово випускають з умовним строком, а то й з попередженням. І в деяких випадках, подібні дії України виглядають навіть занадто м’якими. Звичайно, я не вважаю, наприклад, одіозну “імператрицю” Нелю Штепу головним посібником терористів. Скоріш, м’яко кажучи, не дуже далекоглядною чиновницею, яка не вловила номенклатурний момент. Чи, навпаки, занадто наполегливо його ловила та сумлінно виконувала вказівки. Можливо, жадібною, бо навесні 2014 року на Донеччині ходили чутки, що за можливість вести підготовку до подальших подій гроші пропонували чи не кожному міському голові. Казали, що хтось навіть сам відкупи терористам возив, щоб місто не захоплювали, а задовольнилися імітацією присутності “ополченців”. Але то вже потім, коли зрозуміли, що замість очікуваного олігархічного шантажу, як реакцію на Майдан, прийшла справжня війна, де країна-сусід простягнула руку “дружби” з автоматом чи гранатометом. А що почалось все у Слов’янську, то просто збіг. Хоча про гроші, звісно, суцільні байки, бо якщо б були докази, навряд би пані Штепа в електронному браслеті радісно співала гімн, розмахуючи прапорцем державних кольорів. Чи такі співала б, щоб не засмучувати тих, хто переймається утисканням опозиції?
Читайте також: Із чого починається гідність
Я не прибічник позиції карання “стрілочників”, хоча впевнена, що кожний, незважаючи на посаду чи роль у суспільстві, повинний отримати осуд за злочини, якщо це буде доведено. В кожному окремому випадку треба розбиратися дуже ретельно. Ось не знаю, що було відповідальніше та більш чесно в той час: терміново виїхати з родиною в безпечне місце, залишивши громаду без керівництва, чи ходити на роботу в будівлю, яку зайняли терористи, намагаючись якось “розрулювати” хоча б побутові питання життєдіяльності сотень тисяч людей. Не вийти, роззброєним за наказом керівництва, в свою зміну в міськвідділок міліції, де засіли чеченські бойовики, щоб потім бути звільненим за українським законодавством за прогули. Чи вийти, незважаючи на погрози, щоб потім ледь не померти під тортурами в підвалах терористів. Хтось виявився героєм, інші боялися за своє життя, одні виконували злочинні накази з примусу, в другі – з власної волі зраджували присязі та батьківщині, когось затягнуло в вирій по дурості, а для когось руйнація української держави — виплекана ідея. Хтось роздавав зброю, а хтось – “воював” в соцмережах. Щось з цього є предметом карних розслідувань, щось — моральних оцінок. Тому, повторюю, дуже важливо надати правове визначення діям кожного. А не тільки лякати можливими карними справами за сепаратизм, сподіваючись використовувати тих, хто “на гачку” для різноманітних політичних спекуляцій. Але ще важливіше, щоб процес не обмежився тільки великими чи малими “стрілочниками”, як це відбувається зараз. На жаль, прикриваючись популістськими гаслами, відкриті вороги України, які мають гроші та вплив, продовжують агресивно лобіювати інтереси Росії. Не покарані ані ті, хто скоїв злочини проти держави та втік, ані ті, хто залишився в країні та доступний для правосуддя. І ось що, насправді, важко зрозуміти, так це чому така специфічна опозиційність в Україні не утискається в рамках законодавства та здорового глузду.