Чим «дихають» регіони, виразно стало помітно 2014-го: десь переміг Майдан, десь Антимайдан відчув близьку поразку й кликав Путіна з військами, а десь, як-от у Запоріжжі, щоб розігнати тамтешніх поборників «русской весны», досить було борошна і яєць. За останні шість років чого ми тільки не бачили: і олігарха на чолі області, і одеську гастроль Міхеїла Саакашвілі, і спроби розхитати Закарпаття на «угорському питанні». Медійні, з нотками шоуменства, очільники ОДА стали свого роду предтечами перемоги буфонади на загальнонаціональному рівні: чого вартий лише Олексій Савченко — очільник Миколаївщини у 2016–2019-му, що багатьом запам’ятався своїм косплеєм чеченського диктатора Рамзана Кадирова.
Випробування пандемією не стало винятком: регіональні еліти показали безліч своїх талантів. Спеціально вжив це слово без лапок, бо справжня місцева бізнес-еліта зробила чимало для боротьби з COVID-19. У нас, як і в 2014-му, немає областей, де громадянські ініціативи не прийшли на допомогу там, де у влади забракло ресурсів. Очільники ОДА — люди президента, він їх призначає і знімає, скрутиш дулю сьогодні — підеш у відставку завтра. Інша річ — обрані громадою мери. Харківський міський голова підтримав місцеві традиції і в стилі нині покійного Євгена Кушнарьова, який 2004-го лякав Київ тим, що російський кордон до них ближчий, ніж українська столиця. Геннадій Кернес, щоправда, у своєму бунті був більш поміркований: до сепаратизму не закликав, натомість намагався проігнорувати розпорядження центральної влади про закриття метро. Але харківські бунти зазвичай нетривалі, тому й Кернес досі у великій політиці.
Мер Івано-Франківська Руслан Марцінків відзначився міжобласною депортацією ромів, а очільник Черкас Анатолій Бондаренко вирішив дочасно вийти з карантину, після чого здобув симпатії всіх громадян, що невдоволені тривалою самоізоляцією. Хто знає, якби президентські вибори відбулися на другий день після черкаського демаршу, можливо, Бондаренко здобув би переконливу перемогу, бо народна любов піднесла його на небачені висоти.
Коли центральна влада нагадує кабаре, то чого ж регіонам сумувати? Особливо коли на горизонті вибори. Призначені вони на 25 жовтня, і підготовка до них триває повним ходом (з поправкою на карантинний режим, коли до традиційної гречки додаються ще халявні маски та антисептики). Зав’язується складна інтрига: місцеві еліти, старі партії, кишенькові політсили мерів і колишніх очільників ОДА та вертикаль Зеленського. Децентралізація набрала обертів, але вповні не відбулася. Десь це історія успіху, десь — традиційна ненависть до будь-яких реформ і боротьба за фінансові потоки. Президент не має своїх префектів на місцях, тому мери тримаються зухвало. Не все гаразд із правлячою партією: ми бачили, з яким скрипом «Слуга народу» рекрутувала собі людей на мажоритарні округи. А де знайти кадри на районні, міські, обласні ради? І з ким у разі чого домовлятися, чим поступатися? І ключове запитання: під чиїм впливом де-факто залишаться регіони після цих союзів?
Зеленський і далі грається в пошук громовідводів, і це йому вдається. Ми вже бачили, як уряд іде у відставку, назбиравши достатньо «токсинів», нині спостерігаємо невдоволення Радою, яку головний герой серіалу «Слуга народу» мав би розстріляти, у житті ж усе може закінчитися банальним розпуском і черговим «рестартом». Дістається й місцевим радам: їх уже призначили винними в невиплаті надбавок лікарям. Годі сумніватися, що далі буде.
Життя регіонів змінює не тільки пандемія і тиск центральної влади. Повернулися заробітчани, лихоманить економіку, а на обрії ще й ринок землі. Відбувається випробування імунітету: від конкретних громад до країни загалом. Ми лише вчимося виробляти антитіла й не винайшли вакцини, але певне загартування таки отримали. Пандемія не закінчилася, і, попри певні послаблення, карантинний режим можуть поновити якщо не по всій країні, то в окремих областях, і це також перевірка на зрілість для місцевої влади.