Суспільно-політичне телебачення в Росії не потрібне, бо в політиці немає нормальної політичної конкуренції й нормального політичного життя, так як у вас тут в Україні.
Те, що ви можете побачити на російських каналах, це суто пропаганда. Російське телебачення прийняло правила гри влади ще на початку «нульових» років: про владу як про покійного – або добре, або нічого. Зверніть увагу – на різних каналах закриваються навіть ті програми-інтерв’ю, які нібито були цілком лояльними та радше імітували суспільно-політичне мовлення. Днями закрилася програма Познера «Времена». Нібито Познер починає якийсь інший проект, але… Зникла передача «Воскресный вечер с Владимиром Соловьевым» на НТВ. Швидше за все, закриється й програма Максіма Шевченка «Судите сами», принаймні після літньої перерви вона з відпустки не повернулася. Я чудово розумію того ж таки Познера, бо його програма стала беззмістовною.
Російський журналіст поставлений у дуже жорсткі межі. На передачу потрібні гості – цікаві коментатори, аналітики, експерти з одного боку, й політики, представники влади – з іншого. Можновладці приходять на телебачення неохоче, а якщо й приходять, то говорять округлими, беззмістовними фразами, боячись сказати зайве слово, або виступають у жанрі звіту про досягнення. Ніхто не насмілиться обговорювати жодне політичне рішення, що приймається у Кремлі чи в Білому домі в категоріях: а чи правильно це, чи не здійснюється помилка, чи відповідає це національним інтересам.
З адекватних передач залишилися лише «Новости», програма мого колишнього колеги по НТВ і RTVI Міхаіла Осокіна, та щотижневий проект «Неделя» іншої моєї колеги по НТВ Маріанни Максімовской. Тобто тільки дві передачі на телеканалі РЕН ТВ. Але це маленький канал, який має незначну долю аудиторії, то ж їхній голос – це глас волаючого в пустелі.
Паралельно йде процес технічного й технологічного удосконалення: форми, кольору, картинки, декорації, світла, різноманітних технологічних новинок. У цьому сенсі російське ТБ розвивається: беззмістовну жуйку псевдоновин запаковують у привабливу обгортку. При цьому відбувається процес створення великої кількості досить якісних розважальних програм, в першу чергу це стосується «Первого канала».
Російський телевізійний простір викликає відчуття шизофренії. В одному місці ефіру показують документальне кіно з відчутним душком повзучої реабілітації Сталіна та сталінізму. Водночас на іншому каналі ледь не синхронно демонструється якийсь викривальний фільм про долю жертв сталінських репресій. На одному транслюється програма з відчутним антисемітським присмаком, мовляв, у всіх бідах Росії винні євреї, та про це буде сказано не напряму, а в підтексті. Другий показує серіал «Тяжелый песок» про трагедію українського єврейства під час Другої світової війни й Голокост.
В Україні реальний рейтинг російських каналів навіть на сході не більше 10% аудиторії, в кращому разі. Телевізійний продукт з Росії має постійний попит на українському ТБ, найчастіше – це серіали. Тому український глядач позбавляється стимулу дивитися телеканали свого північного сусіда.
У Росії ще багато яскравих журналістів, які із задоволенням попрацювали б у Києві. Але це питання упирається в ревниве ставлення місцевих телевізійників до телезірок із Росії. Нас тут ніхто особливо не чекає. Глядач, можливо, й був би радий, а ось професіонали телебачення, менеджери каналів, колеги, попри всю зовнішню приязнь, насправді налаштовані дуже ревниво й не надто гостинно: мав нагоду в цьому переконатися неодноразово. Савік Шустер – швидше виняток, який підтверджує правило. Хоча він і не російський журналіст, він, можна так сказати – громадянин світу, універсальний європеєць.
Який-небудь пінчук, умовний пінчук, з маленької літери, десять разів подумає, перш ніж запросити на роботу журналіста, котрий де-факто відсторонений від російського ефіру через те, що влада вважає його недостатньо лояльним і занадто вільнодумним. Адже українські телеканали належать тим чи іншим фінансово-промисловим групам. Їхні власники мають значні інтереси в Росії і певні відносини з різними угрупованнями в російських владних колах.
[907]
Свобода слова це – креатив
САВІК ШУСТЕР
ведучий програми «Шустер live», телеканал «Україна»
.jpg)
Російське телебачення вироджується. На ньому немає вільних людей, немає вільних ідей, немає конкуренції ідей, тому що коли людина не вільна, знає, що в неї є рамки, обмеження, їй дуже складно займатися креативом. Свобода слова – це зовсім не те, що ти можеш як завгодно лаяти свого політичного опонента. Це – насамперед вільний, відкритий розвиток молодого покоління. Тому Європа креативить, Америка креативить, Японія креативить, а Росія – ні. Досі Росія живе на єльцинському поколінні, яке поступово зникає. Ось Женя Кисельов переїхав у Київ, Парфьонов, як ви знаєте, не працює вже на телебаченні й Шендерович також, і інші – поки не при справах. А в кого вчитися? Як розвиватися, рости? Тому в російського телебачення в цій ситуації немає майбутнього. В Москві я розмовляю з людьми й не чую ідей – це більше ніж прикро. Яке телебачення краще в світі? Звичайно, англосаксонське. Хоча це від смаку залежить, французи роблять дуже цікавий продукт, там багато інфотейнменту, та я віддаю перевагу англійському. Журналістика Великої Британії взагалі дуже агресивна, мені це подобається. Там немає проблеми, щоби задати Тоні Блеру питання «Чому вас вважають пуделем Буша?» В мене відчуття, що коли я поставлю подібне запитання в своїй програмі, мені доведеться емігрувати. Та все ж ми ростемо разом зі світом: вони – трошки швидше, ми – трошки повільніше.