Довга еволюція економічних моделей у Росії була не чим іншим, як реінкарнацією тієї самої системи, яка базувалася на домінуванні держави, монополіях, обмеженні конкуренції та приватної ініціативи, що потенційно загрожували владі, екстенсивному характері господарства, позаекономічних стимулах, відсутності поваги до прав приватної власності, необмеженій експлуатації трудових і природних ресурсів. Прищеплення цієї моделі в Україні призвело до руйнування її питомо європейських господарських інститутів та поступової соціально-економічної деградації, що консервувало відставання від цивілізованих країн.
Імперський меркантилізм
До початку ХVІІІ століття російська економічна модель була мало пов’язана із зовнішніми впливами і контактами. Лише з початком вестернізаційних реформ Пєтра І, які мали вивести країну на арену великої європейської політики, ситуація змінилася. Свого часу видатний економіст та історик Алєксандр Ґершенкрон слушно зауважив, що Московська держава, а згодом імперія прагнула імпортувати із Заходу передові технології й способи організації виробництва для вивільнення свого економічного потенціалу, користуючись водночас питомо російськими методами, більшість яких спиралася на домінування держави, централізацію управління й розподілу, маргіналізацію приватної ініціативи тощо.
Для України, землі якої протягом ХVІІ–ХVІІІ століть поетапно втягувалися в орбіту політичного впливу Росії, це означало ломку й трансформацію тих структур економічного та соціального укладу, що склалися ще за пізнього Середньовіччя й ґрунтувалися на геть відмінних принципах. Держава та її інституції тут ані за польсько-литовської доби, ані за часів козацького Гетьманату ніколи не мали тотального впливу на економіку та контролю над нею, даючи їй можливість вільно розвиватися відповідно до зовнішньої кон’юнктури та внутрішнього попиту.
Дивіться також: Країна для небагатьох. Структура олігархічної моделі економіки
Господарське життя на наших землях, подібно до інших європейських країн, оберталося довкола двох головних полюсів: аграрного, який був найпотужнішим, та ремісничого, уособленого міським ремеслом і торгівлею. Довкола обох сформувалися інститути правовласності й економічної самоорганізації – шляхетське, а згодом козацьке землеволодіння та ремісничі цехи з магдебурзьким самоврядуванням, якого не знали на Московщині. Відкритість і слабка заселеність українських теренів аж до ХVІІІ століття створили передумови для широкої господарської колонізації степових регіонів, що виробило особливий соціальний тип землевласника, підприємливого відчайдуха, який мусив повсякчас змагатися з природою і кочовиками, покладаючись лише на себе.
Зовнішня торгівля України розвивалася у двох головних напрямах: західному, який через посередництво польських та австрійських ринків зв’язував її з Європою, та південно-східному, де головними контрагентами були Османська імперія і Крим. Західний торговельний коридор, яким до європейських країн доправляли худобу, збіжжя, горілку та інші сільськогосподарські продукти, усталився ще в ХVІ столітті. Ним волинські, полтавські та стародубські купці були пов’язані з Гданськом, Бреслау, Штеттином, Марбургом, Ригою та іншими торговельними центрами ранньомодерної Європи.
Ситуація докорінно змінилася, коли на початку ХVІІІ століття свої політичні та економічні інтереси тут почала реалізовувати Росія. Сприятливі результати Північної війни 1700–1721 років дали їй змогу вигідно переділити політичний вплив у Центрально-Східній Європі та нав’язати менш спритним сусідам свої правила ведення міжнародного бізнесу. Вже 1714-го Петербург монополізував торгівлю стратегічно важливими товарами, до яких, зокрема, належали український поташ, льон, лій (козиний жир), корабельний ліс тощо. Водночас українським купцям було велено возити свої товари не звичними шляхами на Краків, Гданськ і Бреслау, а до північних портів у Ризі та Архангельську.
«Пєтрівський меркантилізм» не дуже довіряв приватній ініціативі, прагнучи покладатися на контрольовані державою фінансово-промислові групи (так звані кумпанства), зорганізовані чиновниками й купцями, протегованими царським оточенням. Іноземні торгівці могли купувати експортні товари – тріску, сьомгу, ікру, сало, льон, шкіри – лише в таких «компанейщиків», що мали монополію на відповідний промисел і продаж. Ці самі комерсанти, наприклад Гаврило Рагузинський, небіж відомого пєтрівського дипломата Сави Рагузинського, отримували вигідні торговельні концесії в Україні й навіть право на оренду вивізних і довізних мит, які завжди були прерогативою гетьманської влади.
Іншим елементом цієї економічної системи, серцевиною якої залишалося аграрне господарство, став інститут селянської общини, що гарантувала дідичам-поміщикам і державі справну працю залежного чи напівзалежного селянства. На думку американського історика Стівена Гока, община була передусім механізмом взаємного соціального контролю всередині самого російського селянства, який діяв за принципом зрівнялівки й виробляв специфічну трудову етику: бути, як усі (якщо ти не належиш до привілейованої категорії старост, старійшин або прикажчиків), й водночас слухняним, працювати в міру потреб. Російський селянин-общинник не був біднішим чи багатшим за своїх західноєвропейських сучасників, однак мав геть інше ставлення до праці, у якому домінували пригнічена ініціатива, страх покарання, заздрість і ворожнеча до сусідів тощо.
Модернізація по-російськи
Курс «великих реформ» у Росії 1856–1874 років фактично був чимось на зразок реанімаційної терапії для імперії: вона мусила реструктурувати свій внутрішній устрій та економічну модель заради збереження впливу на світовій арені. Вихідним пунктом змін стала селянська реформа 1861-го, що скасувала особисту залежність селян – головних виробників експортоорієнтованих галузей господарства (див. Тиждень, № 7/2011). Вона вивільнила мільйони робочих рук для промисловості, забезпечивши на кілька десятиліть її стабільне зростання, але не стала підмурівком для розвитку дрібнотоварного виробництва на селі – його стримував інститут селянської общини, яка відала паспортною пропискою, стягувала податки, перерозподіляла державні повинності, орні землі та угіддя.
Читайте також: Як радянський екологічний хижак винищував українську природу
Згідно з положеннями реформи інститут общини, що мав виразно поліційні функції й був вигідний державі як важіль контролю над суспільством, запроваджувався навіть у тих регіонах, де його не було в попередні століття, – у Ліво- та Правобережній Україні, південноукраїнських губерніях та Криму. Внаслідок цього господарська ініціатива українського селянина була скута штучними рамками, що заважало розвитку дрібнотоварного підприємництва в економіці загалом, яке на початку ХХ століття ледь дотягувало до 10% валового виробництва. Ситуацією негайно скористалися власники великих земельних латифундій, що вже наприкінці 90-х років ХІХ століття монополізували виробництво експортного цукру й спирту, звівши сільське господарство цілих губерній до однопрофільних галузей, не пов’язаних із внутрішнім попитом.
На межі ХІХ–ХХ століть у Російській імперії відбувалися швидке зростання концентрації капіталу й виробництва, формування великих промислових підприємств завдяки урядовій програмі індустріалізації 1860–1890-х і на цій базі монополістичних об’єднань. Вони вже могли координувати свої дії в імперському масштабі за допомогою синдикатних союзів, які сприяли вкоріненню монополій і витисненню конкуренції на ринках. Вирішуючи завдання пришвидшеної модернізації та індустріалізації, Росія прагнула насамперед збереження статусу великої світової держави, оплоту слов’янства й православ’я в Європі та на Сході, тому її економічна політика була спрямована здебільшого на наздоганяння Заходу, що знайшло своє органічне продовження за часів СРСР.
Головні проблеми, що ставали на заваді стратегічно важливої з цього погляду індустріалізації, – слабкість приватного підприємництва, брак великих фінансових ресурсів, а також дієвої системи акумулювання й міжгалузевого переливу капіталу (через банки та фондові біржі), потреба в яких була нагальною: зростання імперської економіки потребувало розгортання масштабного будівництва залізниць, підприємств важкої промисловості тощо. Це, власне, й визначило наперед вирішальну роль держави, яка забезпечувала мобілізацію грошей через податкову систему та їх перерозподіл, пошук валютних ресурсів для імпорту устаткування й технологій, створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземного капіталу. При цьому весь тягар такої політики лягав на селянство, що становило більшість платників податків (до 80% на початку ХХ століття) й водночас давало основні експортні ресурси (збіжжя, м’ясо тощо). Високі податки істотно обмежували його купівельну спроможність на ринку промислових товарів, а перерозподільча функція держави в цих умовах робила промисловість відносно незалежною від попиту переважної частини населення.
Водночас така політика фактично законсервувала технологічну відсталість імперії: наприкінці ХІХ століття імпорт рейок, паровиків, двигунів, промислових напівфабрикатів подвоївся, призвівши до стабільного дефіциту торговельного балансу. Домінування держави в економічній політиці Російської імперії, зумовлене слабкістю приватної ініціативи, мало згубні наслідки й було хибним напрямом розвитку навіть з огляду на воєнно-політичні цілі. Ще в середині ХІХ століття це показало англо-французьке морське суперництво, у якому Велика Британія з її змішаною системою державних і приватних суднобудівельних верфей виявилася ефективнішою й гнучкішою, ніж Франція з її гіперцентралізованими, бюрократичними суднобудівними заводами, що перебували в держвласності.
Економічний бум імперської доби фактично дав Україні два результати, кожен із яких був маловтішним. По-перше, структура та регіональна спеціалізація економіки формувалися не знизу, відповідно до стихійних потреб ринку, а згори, відповідаючи ідеології й стратегічним цілям імперії. По-друге, з’явився специфічний клас підприємців, здебільшого великих, бізнес-етика та пріоритети яких визначалися не так підприємницькою самодостатністю й незалежністю, як наближеністю до політичної верхівки, а отже, і ресурсів, якими вона розпоряджалася.
Радянська економіка: назад до феодалізму
Радянський Союз, частково реінкарнувавши небіжчицю-імперію, успадкував також її виробничу базу й ресурси. Попри те що більшовицький режим обіцяв фабрики робітникам, а землю селянам, усе це перебувало в монопольній власності держави. Колишню панщину й податки було замінено на продрозкладку – конфіскацію не лише надлишків, а часто-густо й усього врожаю. Це цілковито позбавляло сенсу ведення господарства як такого й спричинило голод 1921–1923 років.
Паралельно відбувався занепад промисловості, що потерпала від повоєнних пертурбацій і некомпетентного управління. Рятівний курс «нової економічної політики», яким більшовицьке керівництво намагалося врятувати господарське становище в країні протягом 1921–1928-го, насправді був лише тимчасовим заходом. Стабілізувавши ситуацію, компартійна верхівка на чолі зі Сталіним взялася розбудовувати тоталітарну модель влади, яка була несумісною бодай із найменшими виявами ринковості, а отже, й пов’язаними з нею соціальними прошарками. У своїй ідейній основі сталінська програма економічного будівництва багато в чому спиралася на спадщину архітектора «воєнного комунізму» Льва Троцкого. Однією з підвалин цієї економічної філософії було повернення до позаекономічного примусу, що його мала забезпечувати держава. На ІІІ Всеросійському з’їзді профспілок у квітні 1920 року Троцкій казав: «Верно ли, что принудительный труд всегда непродуктивен? Мой ответ: это наиболее жалкий и наиболее вульгарный предрассудок либерализма!».
Уже в 1930-х ці ідеї були реалізовані в нових трудових арміях, які працювали з примусу: на селі ними стали колективізовані селяни, у промисловості – в’язні ГУЛАГу й ті ж таки селяни, які втікали від голоду в міста. Політика колективізації розправилася не лише з економічно неактуальним для більшовицької системи класом середняка, а й із «політично та ідейно ворожим елементом», яким був український селянин-одноосібник. В індустріалізованій Країні Рад селяни та робітники юридично були вільними, але фактично залежними від держави, що впровадила протягом 1930–1932 років паспортну систему й монополію на працевлаштування та заробітну плату.
Сільське господарство лишалося ахіллесовою п’ятою імперсько-радянської економіки, вилікувати яку не подужали навіть амбітні хрущовські реформи: у 1959–1964-му середньорічне виробництво м’яса й зернових ледь наблизилося до рівня початку ХХ століття. В умовах збереження колгоспного ладу, що визначав ціноутворення, виробничі відносини й планування, Кремль був змушений підвищувати роздрібні ціни на ресурси та продовольство, періодично вдаючись до зовнішніх закупівель.
Вирішальним у радянському римейку імперської економіки було оволодіння стратегічно важливими на той час енергетичними ресурсами, які забезпечили йому відносно стабільне існування аж до кінця століття. Зворотним боком економічної моделі лишалися її екстенсивний характер і низька продуктивність, надмірна експлуатація природних ресурсів, а внутрішні перекоси й забюрократизованість видавалися абсурдними парадоксами.
Навіть у найстабільніші з погляду виробництва та споживання брєжнєвські часи «соціалістичне господарство» не мало повноцінного єдиного внутрішнього ринку. У 1980-ті в період збору врожаю Країна Рад вкривалася мережею міліцейських кордонів між областями, районами та союзними республіками, які перешкоджали вивезенню виробленої або закупленої законним способом продукції. Спад економічних показників у 1970–1985 роках ставав незворотним як у промисловості (з 8,4% у другій половині 1960-х до 3,5% у 1981–1985-му), так і в сільському господарстві (з 4,4% до 1,4%), продуктивності праці (з 6,3% до менше ніж 3%) та обсягах капіталовкладень (з 7,5% до 1,8%).
Політичні реформи, що розпочалися в СРСР у другій половині 1980-х, лише пришвидшили економічний колапс, але не вичерпали можливостей реінкарнації самої моделі, яка у видозміненому вигляді відроджується в теперішній Росії і за режиму Януковича в Україні. Та чи потрібна вона нам?