У Європі й США досі панує оманливий погляд на московську ліберальну опозицію, яка здебільшого зараз перебуває в еміграції. Навіть багато інтелектуалів бачать головну проблему Росії або в особі Путіна, або (в кращому разі) — у сформованій ним авторитарній системі. Нібито Росії не вистачає демократії, а конкретніше — приходу до влади прозахідних груп політиків. Останні здебільшого вже були у владі за часів Єльцина й раннього Путіна, і навіть у часи формального правління Медвєдєва.
Однак такий погляд не враховує природи Росії. Це не пересічна європейська держава, у якій за правило чітко виражене домінування однієї нації, що сформувалося остаточно за результатами світових воєн. За своєю природою РФ — колоніальна імперія зразка ХІХ століття і більш ранніх часів, лише формально замаскована псевдодемократичним фасадом. Ба більше, уже кілька разів ця імперія перебувала на закономірному етапі розпаду, однак була штучно гальванізована. Після 1917 року — большевиками, які надали всім народам, які чинили опір імперії, юридичну суб’єктність у вигляді союзних республік чи автономних утворень. Її швидко вихолостили впровадженням тоталітаризму, але де юре складна суб’єктність зберігалася.
Удруге гальванізував єльцинський режим у 1990-х. Тоді визвольницький рух, що призвів до розпаду СРСР, поширився й на саму Росію. Тому й була Москва змушена погодити федеративний договір, що визнавав суверенітет усіх підписантів — від національних республік до областей. Однак уже тоді почалося обмеження здобутих прав. Когось задавили підкупом еліт (Татарстан), когось — силою (чеченські війни). А за Путіна процес ліквідації не те що федерації, а навіть місцевого самоврядування дійшов апогею. Але на папері РФ — досі федерація, про що пам’ятають люди. Наприклад, про це говорили учасники нещодавніх мітингів у Башкортостані на підтримку арештованого Фаїля Алсинова, який виступав за збереження екології, мови й культури своєї батьківщини.
Перманентні виступи в Дагестані, башкирські протести, зіткнення на етнічній основі у Якутії — усе свідчить, що без розв’язання національного питання Росію змінити неможливо. Варіанти різні — від дозволу всім охочим стати незалежними, до справжньої конфедерації. Лише треба усунути основну роль центру. Оскільки навіть ліберальний режим, прагнучи зберегти імперію, буде зацікавлений у контролі над залежними територіями. А отже, — і в підтримці силового апарату й шовіністичних настроїв серед російського ядра. Урешті, передача повноти влади чекістам у кінці 1990-х теж відбувалася з наміром «навести порядок». І Путін тривалий час діяв у координації з нібито лібералами й демократами. Зокрема, ще у 2003 році один з архітекторів капіталістичних реформ 1990-х Анатолій Чубайс прямо заявляв про ідеал «ліберальної імперії», що повинна через експансію бізнесу зробити Крим російським.
Читайте також: Ліберальний штам «русского мира»
Навіть в еміграції у 2022 році ми бачили несприйняття регіоналізму й ідеї свободи окремих народів московською опозицією. Це спричинило розкол і взаємні звинувачення між «Форумом вільної Росії», спонсорованим Ходорковським, і організаціями окремих народів, що згодом сформували «Лігу вільних народів Росії». З часом «демократи» визнають право на думку регіоналістів, змінюють риторику. Той самий Ходорковський, який до 2021 року навіть не міг прямо засудити анексію Криму. Ліберальні топблогери висвітлюють події в Дагестані й Башкортостані, наголошують на національному питанні. Щоправда, применшуючи участь представників цих народів у дискусіях й ефірах.
Але наскільки цей поворот щирий? Чи просто пошук тимчасових союзників? Сам же Путін, коли бачить потребу, також вдається до маніпуляцій щодо багатонаціональної федерації. Зокрема, надає певні преференції елітам мусульманських республік, через які прагне впливати на думку Глобального Півдня (лідери тут традиційні — Чечня й частково Татарстан). Ба більше, щоб уникнути мобілізації в столицях, перекладає значну частку війни на республіки й дозволяє їм формувати добровольчі батальйони, називати їх своїми мовами, використовувати республіканську символіку. Але мета незмінна — зберегти владу й посилити фронт проти України. Однак на словах Путін деколи більший федераліст, ніж левова частка так званої демократичної опозиції, яка може критикувати привілеї еліт тієї ж Чечні, однак лише під гаслом наведення повного порядку, поширення загальнодержавних норм. Бо не може бути в окремих регіонах своїх звичаїв чи законів. Яка це ж тоді федерація?
Загалом у цьому прагненні столичних «демократів» навчити відсталі регіони правильно жити бачимо відкритий колоніальний підхід в основі політичного світогляду. Тому і ймовірне повернення «демократів» до влади не критичне для імперії. Ба більше, воно може стати рятівним жилетом в умовах прогнозованої поразки у війні. Позірно демократичні зміни в центрі дозволять замиритися із Заходом і навіть випросити допомогу для збереження імперії. Приводи вигадають — від китайської загрози для Сибіру до поширення ісламського фундаменталізму. Головне — виграти 10-20 років і за належної кон’юнктури повернутися до звичної диктатури й зовнішньої агресії. По-іншому імперія існувати не може. Лише компактні держави європейського розміру на цьому просторі зможуть уникнути цих спокус, зосередившись на власній економічній і політичній розбудові.