Питання про імперські виміри нинішньої російської війни проти України раз у раз змушують порушувати проблему статусу нашого деколоніального спротиву. Не даючи на нього поспішної відповіді, погляньмо, передовсім, на принципи імперіалізму й колоніалізму та спробуймо їх розрізнити. Для цього запитаймо: чи є імперська політика монолітною, а дискурс колоніалізму незмінним?
Як пояснюють автори видання ключових концептів «Постколоніальні студії» Біл Ешкрофт, Ґарет Ґриффітс і Гелен Тиффін, у давньоримські часи слово «imperium» стосувалося влади над Середземномор’ям і передбачало відданість імператорові з боку народу Римської імперії. Та вже з XV століття імперські рухи пов’язувалися з європеїзацією світу, котру спочатку провадили купці, місіонери й авантюристи. Відтоді поволі й складалася ідея вищої культури й права на здобуття іноземних ресурсів. Як бачимо, нехай саме меркантилісти вважали доброю ознакою здобуття колоній, що посприяло поширенню індустріалізації, проте культура відігравала в імперії далеко не останню роль. Ідея імперії, щоправда, ще не виглядала на ретельно розроблену доктрину. Утім, щойно виникає практика планомірної експлуатації центром периферії, що підкріплюється знанням, яке сформоване в осередку культури, лише тоді імперіалізм стає системою. Це не просто ситуація, коли певна держава нав’язує свою волю іншим, усіляко їх визискуючи. Ідеться про невпинне повномасштабне «обґрунтування» розширення її теренів або відстоювання власних агресивних амбіцій. Властиво, класичний імперіалізм починається з кінця ХІХ століття, коли формувалася європейська політика впокорення Африки (Єгипет, Мороко, Конго).
Чарльз Джонс у «Короткому оксфордському словнику» стверджує, що лише 1533 року було законодавчо схвалено найменувати імперією визнане світом Англійське королівство. Коли ж у 1877-му королева Вікторія назвалася імператрицею, приєднавши Індію з африканськими країнами, це трохи нагадувало імперські формування з неоднорідними народами, подібно до Австро-Угорщини й Росії. Тільки от останні не мали заморських колоній.
Отак і з’являється низка імперій, які постали після завоювань і підпорядкування метрополією колоній. І хай як парадоксально, номінально це могли бути республіки, наприклад, Франція чи СССР.
Принагідно виникали теорії, покликані розтлумачити це явище. На думку Пітера Бернела, марксистські речники, а серед них найчастіше згадують Владіміра Лєніна, пов’язали імперіалізм з останньою стадією капіталізму. Утім, як слушно зауважив Ентоні Брювер, ліві погано пояснювали занепад імперій і змагання між ними. Що ж до інших теоретиків, то саме Джонові Гобсону вдалося показати, як економічне поневолення перетворювало колонії на ринки збуту, тоді як Йозефу Шумпетеру випало наголосити на тому, що імперії виростали з беззастережного владного домінування, сформованого в докапіталістичну добу. Решта концепцій зводилися до того, що імперіалізм постає на ґрунті політичних ідеологій: правого спрямування — націоналізму з елементами соціал-дарвінізму, або виникає в державі добробуту задля пригноблення робітничого класу, або плекає неабияку цивілізаційну місію, жадаючи безроздільно владарювати. З останнього випливає, що не тільки країни з капіталістичною формою розвитку, наприклад СССР, могли бути імперіями.
Якщо Першу світову війну можна вважати завершенням класичного періоду імперіалізму, бо він оприявнює здатність адаптуватися до нових економічних умов, одне слово, до глобалізму, то по Другій світовій колишні імперські держави натрапили на рішучий опір. А відтак європейське колоніальне домінування пішло на спад. Одначе головна сила закріпилася за США. Очевидно, що певні кроки поширення американізму пов’язані з військовими втручаннями, та чи тотожні вони з однозначним імперіалізмом, про це варто сперечатися. Хай там як, у певних поглядах, які покликані розкрити імперські прагнення, фігурують ідеї спланованого чи навпаки прихованого військового й економічного тиску, ситуативного підкорення, зрештою, заходо-, а то й сходоцентризму. Утім, імперіалістичні прояви щодо третього світу, себто країн, які розвиваються, можуть обходитися і без анексії території чи прямої колонізації, позаяк увиразнюються перевагами технологій, ідеєю вільної торгівлі, влади корпорацій і подібним.
Рівночасно питання про співвідношення колоніалізму з імперіалізмом і досі залишається несповна з’ясованим. У кожному разі, колонія немислима без імперської метрополії. Проте можна запропонувати таку версію розрізнення: імперіалізм є сукупністю уявлень і заходів політичної потуги, поширюваної на підлеглі землі, а колоніалізм передбачає процес їх заселення для експлуатації.
Латинське слово «колонія» спочатку позначало заміську господу, почасти розміщену на чужині, що було звичним явищем античності й фактично до середньовіччя.
Автори збірки «Постколоніальні студії» зазначають, що в давніх цивілізаціях різкого протиставлення між центром і периферією ще не простежували. Це сталося вже після доби Відродження, коли імперіалізм починає нагадувати політичну ідеологію та збігається з розвоєм капіталізму, що потребувало сировинної бази, відповідних інституцій, ієрархії між упокореним і колонізатором. Показово, що колонізовані не просто відрізнялися, як тоді казали, на підставі раси, до них зараховували тих, кого вважали нецивілізованими й історично відсталими. Під виглядом патерналістської опіки виникали «кондомініуми» й «протекторати». На формуванні образу колонізованого позначилися расистська, сексистська, патріархальна ексклюзивність. Оскільки Росія систематично підкорювала народи різних частин світу, її колоніальна політика передбачала модифікований підхід.
Починаючи від ХІХ століття колоніалізм означують як агресивне завоювання й упослідження корінного населення. Та з другої половини ХХ століття в результаті деколонізації кожна національна держава, відновивши незалежність, отримувала назву постколоніальної. Хоча деякі з них залишали політичну й освітню, ба навіть економічну системи колишніх імперій. Недарма ми в Україні досі відмовляємося від залишків совʼєтизації. Іноді говорять і про неоколоніалізм, коли постколоніальні держави поділяються на сильні й слабкі, залежно від спроможності до самоврядності.
Отже, не лише військова сила й економіка, а й культура стає чи не одним з найголовніших чинників формування того, що Едвард Саїд називає «колоніальним дискурсом», або специфічним інструментом влади. Ще один теоретик Гомі Бгабга стверджує, що в межах колоніальної системи виникає гібридизація й амбівалентність, які не свідчать про сталість у розгляді проблем колоніалізму. Кожна імперія має свою специфіку, вибудовує власну систему панування, практики й особливості їх реалізації, де важливу роль відіграють культурні ознаки, як-от історія чи мова, література, мистецтво, на підставі чого здебільшого й розв’язують питання про «повноцінність» колонізованого.