Одна з них – це те, що запорукою кризи є НАТО. Провідним прихильником цього є американський теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер. Він стверджує, що рішення дати Україні та Грузії на Бухарестському саміті 2008 року обіцянки щодо можливого членства в альянсі на переконання Росії перетнуло червону лінію. Наступні кроки Заходу щодо просуванням демократії в Україні, які полягали в наближенні її до ЄС і зміцненні зв’язків із НАТО, лише погіршували ситуацію через попереднє хибне рішення, доки в Росії нарешті не урвався терпець. Економіст Джеффрі Сакс наводить подібний аргумент. Росія «чинить рішучий опір розширенню НАТО впродовж 30 років», — написав він напередодні війни. Приберіть цей подразник в Україні, і справу зроблено.
Переконливо, але на заваді стають факти. Спроби росіян скористатися радянською мовною й етнічною спадщиною почалися майже одразу після розпаду імперії зла. Сусідні країни зазнавали постійних пропагандистських атак, енергетичного шантажу та диверсій. Втручання в справи України має глибоке коріння завдяки потоку грошей, що надходять до лояльних до Кремля ЗМІ та пов’язаних з ними олігархів. Крим був гарячою точкою російського впливу. Мер Москви Юрій Лужков у 2001 році заявив, що його треба повернути Росії. Росію розлютило, коли українська Помаранчева революція не дала прокремлівському кандидату вкрасти перемогу на президентських виборах 2004 року. Корупційні скандали в галузі українсько-російського транзиту газу не вщухали від 1990-х. Усі ці попередження загалом ігнорувалися, але вони суттєво передували (начебто хибному) рішенню саміту НАТО 2008 року.
Насправді – це власний вибір українців. Повсюдна корупція та недолуге управління дедалі частіше змушували їх дивитися на Захід, прагнучи стандартів свободи та верховенства права Європейського Союзу. Спроби Кремля посилити свій вплив лише підкреслили цю тенденцію, консолідуючи національну та мовну ідентичність країни. Коротше кажучи, жорстка тактика Росії дала саме той результат, якого вони мала б уникати, включно зі зростанням підтримки НАТО.
Читайте також: Світові ЗМІ про Український Інтернаціональний легіон: «Російські та західні війська стрілятимуть один в одного без оголошення війни»
Міршаймер також повторює кремлівський наратив про розширення НАТО, наголошуючи на порушених обіцянках і суцільному оточенні Росії. Правда в тому, що відносини Росії й альянсу на початку були дружніми. Росія приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру» 1994 року. У рамках угоди щодо першого етапу розширення в 1997 році Росія і НАТО підписали Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю і безпеку між Російською Федерацією і Організацією Північноатлантичного договору, в якому обидві сторони прямо заявили, що не розглядають одна одну як супротивників і пообіцяли глибоку та тривалу співпрацю. 2002 року, перед другим етапом розширення, на Римському саміті Альянс закріпив ще тісніші зв’язки за допомогою Ради НАТО-Росія, коли обидві сторони зобов’язалися працювати як «рівноправні партнери у галузях спільного інтересу». Це включало, до речі, війну в Афганістані під проводом США та співпрацю в боротьбі з тероризмом.
НАТО так прагнуло уникнути тертя з Росією, що не розміщувало жодних зовнішніх сил на територіях своїх нових членів і не планувало надзвичайних планів щодо їхнього захисту. Насправді ж секретний комітет з оцінки можливої загрози, MC-161, заздалегідь недвозначно відкидав можливість військової небезпеки з боку Росії. Ця історія ледве збігається з нескінченним ремством, яке нині вивергає Кремль.
Саме Кремль, а не НАТО змінив відносини, провівши кібератаку на Естонію у 2007 році, розв’язавши війну в Грузії 2008-го, а також організувавши масові агресивні військові навчання 2009-го. Це призвело до суттєвої, хоча і запізнілої зміни в розмірковуваннях НАТО та плануванні дій у надзвичайних ситуаціях для оборони країн Балтії. Міршаймер стверджує, що «західні лідери рідко розглядали Росію як військову загрозу Європі до 2014 року». Він неправильно вказав дату: переосмислення почалося за багато років до того.
У цій історії, як і в багатьох інших, те, що західні експерти не помітили дечого, аж ніяк не означає, що цього не сталося.